Вид на Капсхор (нині — село Морське).
Химерними візерунками переплітаються долі людей. Що, здавалося, може пов’язувати депортованого в 1944 році за сталінським наказом кримського татарина і воїна УПА? Про таке я й не сподівалася почути, стукаючи в двері мешканця містечка Чорноморське Мухтара Одаманова. Від 81–річного діда я планувала записати кілька оригінальних кримськотатарських казок, щоби потім їх опублікувати.
У дверях мене зустрів кремезний сивий чоловік з обличчям, схожим на обвітрену кам’яну брилу. Я пояснила мету свого візиту — етнографічна експедиція, збираю народні казки.
— Дитино, я не пам’ятаю жодної казки. Моїм батькам ніколи було їх розповідати...
І дійсно, власне життя Мухтар–аги (ввічливе звертання до старшої людини «ага» в кримськотатарській мові означає «шановний») виявилося страшнішим за будь–яку казку.
Небагато хто знає, що серед кримських татар є кілька етнокультурних груп — гірські, степові, південнобережні. Мухтар–ага народився в горах. «Моє село розташовувалося біля моря й за давніх часів потерпало від нападів піратів, звідси походить його старовинна назва — Капсхор, що в перекладі означає «змучене житло». Тепер воно називається Морське. В селі була мечеть з мінаретом з білого каменю. Дітьми (а то вже були радянські часи, мечеть перетворили на клуб) ми видиралися на мінарет і гойдалися, бо споруджений він таким чином, щоби хитатися, але не зламатися від вітру. У Капсхорі тоді мешкало понад 500 родин. Двори тулилися один до одного, край даху сусідського будинку опинявся в нашому дворі, а наш дах наповзав на подвір’я іншого сусіда. Між гірськими брилами текла чиста річечка, люди пили її цілющу воду, поливали городи та жили нерідко й до ста років. Вирощували виноград, яблука, груші — найрізноманітніші сорти, зараз таких уже немає. Після того як нас вивезли, сади повикорчовували. Зараз ті чудові землі скуповують чужоземці...»
— Мухтар–ага, хто були ваші батьки?
— Колгоспники. Збирали в колгоспі овочі, фрукти, тютюн.
— Коли німці прийшли в село, що вони зробили з колгоспами? Як ставилися до місцевого населення?
— Колгоспи ліквідували, землю повернули людям. Нас, хлопчаків, за те, що без дозволу їздили міняти виноград на хліб (для партизанів, але німці про це не знали), зобов’язали відпрацьовувати. То була пекельна робота! Ламали будинки, підривали скелі, вантажили гострі, мов скло, уламки каменю на вагонетки, а потім на баржу... Не могли дочекатися, коли нарешті скінчиться місяць і нас відпустять. Але нас перевели в інший табір, звідки планували вивезти до Німеччини. Дивом мені пощастило втекти. Коли шугнув у колючий чагарник, чекав, що ось–ось пролунає постріл, смерті чекав... Це було неподалік від Керчі, я вертався 200 кілометрів пішки. Ночував у полі, миші бігали по мені, лізли за пазуху й виходили через холоші...
За шість днів Мухтар Одаманов прибув туди, де чекали його батьки, брат і сестра. Туди, де біля рідної оселі вже причаїлося нове лихо.
Загін НКВС прибув за місяць до запланованої акції. Німців уже не було, і прибульці спокійно розташувалися по вільних квартирах — чекали наказу. Місцеві мешканці ні про що не здогадувалися, хоча в повітрі вже бриніла зловісна чутка. Не вірили. Хіба можна уявити, щоб людей ні сіло ні впало почали виселяти з власних хат? До Мухтара причепився молодий солдат, вимагаючи вина: «Сьогодні не даси, завтра пізно буде!» І наступного дня — сталося... «Чоловіки є?» — долинуло знадвору.
— Батька забрали одразу, — згадує Мухтар–ага. — Я встиг всунути ногу в один черевик, взявся за другий, але солдат дав такого копняка, що я вилетів надвір наполовину взутий. Мама, залишившись у хаті, думала, що забирають нас працювати в поле і за пару днів привезуть додому, тому нічого не взяла — лише п’ять кілограмів ячмінного борошна, чотири печених коржики та ковдру, про всяк випадок, якщо десь заночувати доведеться. Їхати довелося двадцять діб! Якщо розділити п’ять кілограмів борошна на п’ятьох, виходить по 50 грамів на день... Дехто не захопив навіть цього, люди мерли просто в дорозі.
Потім були голодні степи Узбекистану... Спека 40—45 градусів. Вигнанці збирають на полі бавовну. Стиглі коробочки тверді, мов дерев’яні, з найбільшої можна витягти до 4 грамів пухнастої сировини, з менших — 2—3 грами. Денна норма — 50—60 кілограмів! За таку роботу на місяць людині платили 150—200 рублів (ще старих, дореформенних), в той час як кукурудза на базарі коштувала по 100—150 рублів за... кілограм. Переселенці гинули з голоду сім’ями. Щоби хоч якось вижити, доводилось ночами красти на полях — кормовий буряк, кукурудзу, ріпу. Хліб пекли з ячменю, який (задобривши охоронців саморобним тютюном) по зернині, по колосочку визбирували на скошених полях. Завдяки буряку та ріпі, що заміняли в стравах недосяжні м’ясо та картоплю, врятувалися від цинги. Від тифу не врятувалися. Батько Мухтара помер у лікарні.
Але... те, що нас не вбиває, робить сильнішими. Поступово сім’я сяк–так облаштувалася на чужині. Завдяки працьовитості та природній кмітливості (працював ковалем, механіком, трактористом) Мухтар–ага вийшов у передовики. «Про батька хотіли навіть статтю в «Ізвєстіях» надрукувати, — згадує син Ісмаїл, — але за таких умов: «Фамілію давайте ізменім, ім’я ізменім...» Хіба може кримський татарин бути позитивним героєм?! Батько відмовився.
— Скільки себе пам’ятаю в Узбекистані, ми все життя готувалися до повернення на батьківщину. Все життя відкладали гроші, а їх з’їдала інфляція, — говорить Ісмаїл.
Та повернення таки відбулося. Перешкоджали. Не пускали. Не прописували, бо немає роботи, а роботу не давали, бо немає прописки.... В родинне село Капсхор повернутися так і не дозволили.
Несподівано до історії додався іще один штрих. Щороку відпочиваючи у Криму в сім’ї кримських татар, я чула розповідь: як раділи депортовані, дізнавшись про розгром партизанами УПА дивізії НКВС. Ще раз, зовсім несподівано, почула цю історію від безпосереднього учасника подій, мешканця міста Новомосковськ Дніпропетровської області Теодозія Тимочка, кулеметника УПА, 1924 року народження. Цікаво, що він був кавалером радянського Ордену Червоної Зірки, мав дві медалі — «За відвагу» та «За бойові заслуги».
Історія сім’ї Теодозія Степановича надає зовсім іншого забарвлення славетному виразу «моя хата скраю». Хата, в якій він народився і виріс, дійсно розташовувалася на околиці українського села Яксманичі, що неподалік від Перемишля (зараз це територія Польщі). То була зв’язкова хата підпільників. У ній проводилися таємні наради (батько Теодозія Степановича був офіцером Української Галицької армії та членом військової організації, яка перетворилась потім на ОУН), наприкінці 1920–х заходили перепочити та «підлататися» повстанці з Холодного Яру. Не дивно, що підрісши, Теодозій пішов у повстанці.
— Теодозію Степановичу, розкажіть про бій з дивізією НКВС.
— Це була осінь 1944 року. Місцина називалась Ліщава–Долішня та Ліщава–Горішня. Нас — приблизно 400 бійців. Ми енкаведистів боями затягли в такі гори, де танками не проїдеш. Розділившись на три частини, ми зачаїлися на тих горах, а частина повела енкаведистів у котлован... Наші повстанці мали зв’язок у Туреччині, й після бою тамтешня радіостанція на весь голос сповістила, що в горах розбита совєтська чекістська дивізія.
— А як ви опинилися в Радянській армії ще й нагороди отримали?
— Сім’ї, які не могли пояснити, де перебувають їхні сини, вивозили до Сибіру. Я відпросився в командира своєї сотні, бо мав алібі. Прийшов до воєнкомату, розповів, що був забраний на роботи в німецький табір й утік звідти (я справді був якийсь час в німецькому таборі в Перемишлі, в селі про це знали). У воєнкоматі здогадалися, що був я в УПА, але їм потрібні були кадри і мене взяли воювати, бо я трохи знав німецьку мову, міг працювати в розвідці. Згодом на Віслі отримав звання сержанта, медаль «За відвагу». Дійшли до Одера — страшне діло! На протилежному березі річки під горою був аеродром, літаки над нами шугали як птахи. Німецький снаряд розірвався біля нашого човна, всі міномети (я в мінометному взводі служив) попадали в воду. Пливемо хто куди. Я вхопися за колоду, вільною рукою автомат тримаю напоготові, дивлюся — поряд старшина вже воду глитає. Я його — до себе. Навколо все вирує, кулі воду прошивають, насилу допливли до берега. Потім той старшина мене рекомендував, і я отримав медаль «За бойові заслуги» та «Орден Червоної Зірки». А коли в 1947–му дізналися, що був в УПА, медалі позривали, назвали зрадником Батьківщини. Два тижні провів у камері смертників, били нещадно, а потім смертний вирок замінили десятьма роками таборів...
...Перехресні стежки. Вони завжди є в нашому житті. Згадуючи про страждання власного народу, тримаймо серце відкритим для співчуття іншим. Це і є політика національного єднання. n
...Посеред розмови з Мухтаром Одамановим я спробувала знову повернутися до теми казок.
— А чим вас лякали в дитинстві? У нас, наприклад, казали: «не будеш слухатись, прийде Бабай»...— Ну таке й у нас казали, — посміхнувся Мухтар–ага. — тільки нам говорили: «Прийде козак, тебе забере». А «баба» (наголос на останній склад) це по–нашому «батько»...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
