Едіт Піаф перехопили на шляху до кабаре

Зміна місця проживання для будьякої людини починається із двох запитань: «Що я втрачаю?» та «Що буде далі?». Як правило, відповідь на перше з них може трансформуватися у досить пристойний за розмірами літературний твір — минуле виявляється таким насиченим, динамічним, щільно «утрамбованим» подіями, друзями, вчинками, здобутками, перемогами... Відповідь на друге запитання вимальовується... такою собі невизначеною картинкою з майбутнього. Хтось там щось обіцяв, і, якщо зорі на небі утворять більш­менш сприятливу композицію, то це «щось» матиме якесь практичне продовження.

Актор Ігор Афанасьєв до Америки виїхав п’ятнадцять років тому. І тоді на перше запитання міг відповідати довго і щиро. Згадуючи своє навчання у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка­Карого, ролі д’Артаньяна та Чарлі Чапліна у Київській опереті, Енея в «Енеїді» Театру імені Франка (саме так — Анатолій Хостікоєв тоді саме хворів, і кілька прем’єрних вистав зіграв Афанасьєв), постановку «Конотопської відьми» та «Різдвяної ночі», роботу в театрах Луцька, Вінниці, Києва... І якщо майбутнє для Афанасьєва спершу мало певні обриси знаку запитання, то дуже швидко воно почало наповнюватися цілком позитивною конкретикою: він почав працювати на каналі WMNB, згодом очолив Всеамериканське українське телебачення, доволі успішно спробував себе як продюсер та організатор гастролей, писав романи, п’єси, кіносценарії. І невдовзі про своє теперішнє міг розповідати так само розлого й емоційно, як і про минуле.

Сьогодні в Театрі Франка презентують книгу Віталія Жежери «Скоморох, или Театр Игоря Афанасьева». У ній життя і творчість акторарежисерадраматурга Афанасьєва подане як невід’ємна частина цілого покоління українського театру: серед фігурантів книги — режисери Олексій Кужельний, Віталій Малахів, актори Анатолій Хостікоєв, Ігор Славінський, Валерій Легін, Микола Задніпровський...Усі вони, звісно ж, ще залишають собі перспективу на майбутнє, і незабаром треба буде дописувати нові сторінки як цієї книги, так і літопису українського театру. Тим більше що наприкінці травня Ігор Афанасьєв запрошує нас у Театр імені Франка на прем’єру мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит».

«Ми не співаємо репертуар Піаф, але у нас звучать пісні, які б вона могла співати»

— Я давно люблю Піаф, люблю її творчість, але не можу сказати, що до цієї вистави якось готувався спеціально — все вийшло спонтанно, — зізнається Ігор Афанасьєв. — Мене запросив Ступка, запросив Юрій Рибчинський — минулого року в Москві у «Новій опері» я ставив мюзикл Рибчинського «Парфюмер». Свого часу я взагалі був людиною, яка поставила все, що він написав, навіть мій дипломний спектакль «Як повернути чоловіка» був по лібрето Рибчинського. Та й узагалі постановочна трупа — таке собі ретро тридцятирічної давнини. Тоді художникомпостановником був Валентин КозьменкоДелінде, у цій виставі він також є художникомпостановником. Лише композитор сьогодні інший — Вікторія Васалатій. Коли мені показали матеріал — він мене зацікавив. Про Піаф написано, знято, поставлено вже багато чого. Автори ж історії «Едіт Піаф. Життя в кредит» узяли цікавий момент — період до того, як вона виходить на сцену професійних шоу, кабаре. Тобто період її становлення. Час вуличної музики, вуличних пісень, дух Парижа — це мене дуже зацікавило. Ми не співаємо репертуар Піаф, але у нас звучать пісні, які б вона могла співати.

— Як відреагувала жіноча половина трупи «франківців» на те, що на головну роль у цю виставу запросили Вікторію Васалатій? Не було якихось зауважень на кшталт «у нас тут своїх вистачає»?

— Нормально відреагувала. Для Театру Франка це нормальна практика, в його репертуарі є спектакль, зроблений з Олегом Скрипкою, — «Наталка Полтавка». Над виставою ми працювали близько трьох місяців і плануємо показати два склади. До речі, роль Едіт готує також і Тетяна Міхіна, актриса театру. Ми підстрахувалися... тому що дійсно, коли працюєш не з актрисою, а зі співачкою — то це певний експеримент. Але Вікторія виявилася дуже обдарованою людиною і за цей час виконала велику роботу. Вони одна одну підтягували — Тетяна у Вікторії вчилася співати, а Вікторія у Тетяни переймала акторську майстерність. Гарний вийшов тандем.

«Від’їзд збігся із періодом смути»

— Історію про ваш від’їзд до Америки у книзі «Скоморох, или Театр Игоря Афанасьева» навряд чи можна назвати оптимістичною. Мені так здалося, що на той час у контексті українського театру ви відчували себе таким собі чужорідним тілом...

— Це вам справді здалося. Я не був чужорідним тілом, я інакше це формулюю. Розумієте у чому річ... Мій від’їзд збігся з періодом смути, який був у країні. Витрачати своє життя на те, щоб, будучи актором, їздити заробляти гроші на базари в Польщу, мені не хотілося. Це було жахливо, образливо, це як, знаєте, купити трактор «Катерпіллер» і загнати його на 10 соток городу. На той час я вже поставив виставу в Америці й мене запросили туди на роботу.

— Зараз це ні в кого не викликає ніякого подиву...

— Але коли люди їдуть будівельниками чи теслями — це нікого не шокує. Ну поїхав працювати режисер... Я ж не водієм влаштувався, хоча це також не соромно. Як, власне, і будьяка інша робота. Але я поїхав і багато чого зробив. Двічі організовував гастролі нашого Театру ім. Франка в Америці. Вивозив вистави «Тев’є Тевель», «Ревізор»... Отримав певний досвід на телебаченні, сьогодні я працюю в одній американській кіностудії сценаристом та консультантом з питань Східної Європи. Коли в нових проектах йдеться про Польщу, Білорусь, Росію, то я допомагаю написати це без дурниць.

— Родина ваша також мешкає за океаном?

— Так, у місті Форт Лі, НьюДжерсі. Миле чистеньке містечко.

Повернення, яке помітили всі

— Ігоре, кілька років тому ви тріумфально повернулися в український театральний простір, презентувавши відразу аж три вистави — «Ревізор», «Школа донжуанів» та «Варшавська мелодія2». Це ви так стратегічно спланували, щоб повернення було гучним і переконливим?

— Так вийшло. До того ж хотілося відзначити 50річний ювілей. Хоча тоді якось і не думав, що буду займатися театром. У мене виходили книги, я пишу сценарії... Минулого року в Росії вийшло три фільми за моїми сценаріями. Один із них ви, мабуть, бачили — «Лузер», останній фільм Олександра Абдулова, його показували на Новий рік. Щоправда, Адбулов там вніс деякі зміни, підігнав мою історію під Росію. Зараз у запуску кілька нових проектів...

— Але й для театру залишаєте «шпаринку»?

— Ну варто сказати, що це — мій улюблений театр. Я тут працював, учився у Сергія Данченка, мені тут завжди цікаво. До того ж, знаєте, сьогодні в Україні є два знакові актори — Богдан Ступка та Ада Роговцева. Ні в Європі, ні у світі, вибачте, більше нікого не знають. У кінословникові Американської кіноакадемії сьогодні від України лише дві людини — Олександр Довженко та Богдан Ступка. Богдан Сильвестрович може поїхати на будьякий, найпрестижніший, фестиваль. Його запрошують, оскільки він член такого закритого клубу Американської кіноакадемії. До речі, до компанії великих Ступка потрапив після фільму «Водій для Віри».

— Ваше захоплення Ступкоюстаршим, мабуть, поширюється і на Ступку­молодшого, адже саме його ви запросили на роль Хлестакова у «Ревізорі»?

— Він дуже добре працює в ревізорі. І взагалі Остап Ступка виріс у талановитого лідера. А завдяки виставі «Едіт Піаф» я познайомився з новим поколінням франківців — я з ними ще не працював. Дуже талановиті молоді актори. Жіночий склад дуже сильний. У Ступки є з кого вибирати і є з ким робити вистави.

— Ігоре, вас не бентежить той факт, що в Києві є кілька вистав про «Едіт Піаф»? А раптом ваша загубиться серед такої кількості пропозицій?

— У Києві є й кілька «Ревізорів»... Ні, цей факт мене не бентежить. Це лише доводить, що тема справді цікава і затребувана. Я бачив дуже пристойну виставу про Піаф у театрі «Сузір’я». Ця вистава, кажуть, мала багатостраждальну історію, хтось там її починав, потім кидав. А потім цю роботу підхопив актор Театру ім. Франка Тарас Жирко (у виставі «Едіт Піаф. Життя в кредит» він виконує роль Марселя Марсо. — Авт.) і зробив симпатичний спектакль. У мене були до нього певні побажання та зауваження, але в такому жанрі й такому просторі ця робота заслуговує на дуже добру оцінку.

— Виставу «Edith Piaf: життя в рожевому світлі», яка цього року відзначає п’ятиріччя життя на сцені, у Російській драмі не бачили?

— Ні, не бачив. У мене з Російською драмою такі трішки дивні стосунки. Мене Рєзнікович часто називав своїм першим успішним учнем, але ніколи не запрошував щось поставити. Ну я не нав’язуюсь...

— А хто вас запрошує?

— Після «Едіт Піаф» буде кіно — у Росії на сайті Агентства з кінематографії ця картина за моїм романом «Муравьиный бог» уже заявлена. Конфліктний роман, конфліктне кіно — така драматична історія. Гадаю, що займатимуся цим фільмом...Плюс дванадцятирічний серіал за моїм сценарієм.

— У театрі поки що візьмете паузу?

— Є кілька задумок. Ось восени, розкрию вам таємницю, свій ювілей відзначить актриса Ксенія Ніколаєва. Зараз в одній незалежній продюсерській компанії Ігор Славінський за моєю п’єсою «Самотня леді» ставить виставу для Ніколаєвої. Були переговори з Львівським театром імені Заньковецької, але вони поки що конкретно нічим не закінчилися. Я там мав ставити одну зі своїх п’єс, але потім передумав — мені здалося, що вона застаріла.