Малюнок Володимира СОЛОНЬКА
Останнім часом на водоймищах Луганщини кояться дивні речі. Настільки дивні, що почали зникати цілі водосховища разом зі всією рибою. Облуправління рибоохорони нічого не коментує, і, як з’ясувалося пізніше, не випадково.
Перше диво я бачив на власні очі. Ще в березні більшість зловленої в Сіверському Дінці риби була безплідною. Бува не потрапила вона в зону підводних вибухів чи зону електричного струму? Така риба траплялася на гачку і раніше, але подібного домінування безплідних у садку навесні не пам’ятаю за свій майже піввіковий стаж рибалки–аматора. Частково «диво» пояснили мешканці придінцевих селищ Миколаївка, Піонерське та Станично–Луганське. Бо стільки вибухів на Дінці, як минулої зими, вони не чули за все своє життя. А де ж тоді було Луганське управління рибоохорони? Питання лишається риторичним.
Диво друге. За двадцять кілометрів від Луганська розташовані стави–охолоджувачі Щастинської ТЕЦ, зариблені свого часу коропом, канальним сомом та білим амуром. Вода там тепліша, і ця обставина дозволяє ловити рибу впродовж цілого року. Тож ці стави давно стали своєрідною Меккою для луганських рибалок. Але останнім часом рибалок на «теплих водах» поменшало в кілька разів. Чому? Диво, але тут почала зникати риба. Частково це пояснюється появою підводних мисливців у гідрокостюмах з аквалангами, яким до того шлях на «теплі води» був заборонений. І що цікаво, дозволялося підводне полювання вузькому колу «обраних», за одне занурення вони здобували стільки риби, що інколи валилися з ніг під її вагою... Крім того, «підводники» пірнали по рибу практично щодня, здобуваючи її не для себе, а на продаж.
Диво третє. Минулої осені луганські газети обійшли знімки зневодненого Краснянського водосховища, котре знаходилося в Антрацитівському районі. У вугледобувному районі воно було ледь не єдиним місцем, де можна було порибалити.
У пресі підраховували імовірний розмір шкоди, яка була заподіяна рибним запасам колишнім орендарем тепер уже колишнього водосховища. Але не було ані прізвищ винуватців, ані тих, хто їх затримав. Усе це з розряду див, які системно кояться останнім часом на водоймах та з самими водоймами області. Мовляв, сталося стихійне лихо і крапка.
Доля Краснянського повторилася з іншим водосховищем — Верхньо–Дуванським, розташованим у Сватівському районі. Це диво четверте та останнє. Навесні цього року, в розпал нересту, ця перлина серед усіх водосховищ області була тишком–нишком також зневоднена. Дивно, але про це автор дізнався випадково. І рибоохорона, і луганська преса мовчали, немов риби. Верхньо–Дуванське мало площу 186 гектарів з об’ємом води 5,4 млн. кубометрів. Але не в цьому справа. Це водосховище, за даними відомого луганського іхтіолога Олександра Полякова, тільки за рахунок власної кормової бази було здатне відтворювати щорічно до п’ятдесяти тонн товарної риби (головним чином коропа). Тут мешкало найбільше стадо ляща на Луганщині, а також такі аборигенні види риби, як судак, щука, плотва та карась, загальна маса яких складала більше 30 тонн! Пан Поляков певен, що тільки приблизні мінімальні збитки від зневоднення Верхньо–Дуванського склали 3,5–3,7 млн. гривень! І це сталося не де–небудь у Приазов’ї чи Придніпров’ї, а в Донбасі, де рибні запаси, як відомо, мізерні.
Як відомо, все, що видається дивним, має насправді звичайне пояснення. Не стали винятком і наші дива на водоймах Луганщини, роз’яснені співробітниками Луганського облуправління рибоохорони, яких було звільнено з роботи упродовж останнього року. Так, за словами одного з найкращих рибінспекторів регіону (тепер вже колишнього), що побажав залишитися неназваним, ще після перших вибухів на Дінці, що пролунали півроку тому, начальнику Луганської рибоохорони Юрію Сергієнку підлеглі поклали на стіл дані про номери машини злодія, його адресу, прізвище, ім’я та по батькові. Та реакція Сергієнка була неадекватною, а на пропозиції співробітників затримати злісного браконьєра той лише розводив руками: «А як це зробити? Це ж неможливо!». І це слова людини, без письмової санкції якої затримання злодія було б незаконним. Можна лише припустити, з чим межує така «безпорадність» керівника...
Відтак, браконьєр усю зиму спокійнісінько «рвав рибу» на Дінці на ділянці 40 км (!) за його течією. І хоча спроб затримати його з відомої причини не було, він поміняв спочатку номери на авто, а потім уже й саму машину...
Друге диво взагалі вартувало посади одному з рибінспекторів, який установив, що вибивають маточне поголів’я коропа, сома, щуки та карася на ставах–охолоджувачах одні й ті самі підводні «мисливці». Браконьєри були не з переліку високопосадовців, а з віддаленого від ставів на сотню кілометрів села Половинкине. Але й це диво стає зрозумілим, якщо взяти до уваги, що саме з цього села більше року тому прийшов до Луганського управління рибоохорони його новий керівник — Юрій Іванович Сергієнко. Людина, що до своїх односельців, як бачимо, дуже добра. А той, хто не розуміє теплих почуттів начальника — геть із роботи! Так звільнили рибінспектора Романа Калюжного, який і викрив «підводників» із Половинкиного.
Щодо третього дива, то, за оперативними даними колишніх рибінспекторів, підприємець І. В. Поліщук отримав дозвіл від пана Сергієнка на зневоднення Краснянського водосховища, навіть не маючи договору його оренди. Цей дозвіл зареєстрований в Управлінні під №5 від 26 серпня 2007 року. Збитки від цього злочину (загублена риба та кормова база) склали 200 тис. грн. Однак на місці втрутилися необізнані в цій справі рибінспектори, котрі й зібрали всі необхідні матеріали на порушення карної справи проти Поліщука. Та їхній керівник Сергієнко був послідовним і відмовився їх підписати. Тоді це зробив один із рибінспекторів. 11 січня 2008 року старший слідчий Антрацитівського РВ УМВС майор міліції А. Г. Решетняк відкрив карне провадження відносно Поліщука за ст. 249 ч. 1 КК. Наслідком цього стало звільнення з Управління рибоохорони того інспектора, який поставив свою професійну честь вище особистої відданості начальнику. А колишній «хазяїн» Краснянського і досі перебуває в розшуку.
А щодо засекреченого зневоднення Верхньо–Дуванського водосховища, то наш герой доклав усіх зусиль для того, щоб цей злочин залишився непоміченим. Так, коли до громадської організації «Спілка рибалок Луганщини» стала надходити інформація про зневоднення водоймища, її голова Василь Петрівний звернувся по пояснення особисто до Сергієнка. Останній дав зрозуміти, що все це — тільки чутки, і становище на Верхньо–Дуванському — під його особистим контролем...
От такий він, головний рибоохоронець Луганщини. А як підбирає кадри до управління! За рік роботи на цій посаді Сергієнко звільнив 90% (!) працівників, більшість з яких мала стаж роботи більше десяти років. На їх місця наш герой узяв своїх родичів, односельців і навіть браконьєрів. Так, на посаду державного рибінспектора було прийнято такого собі З. В. Закірова, добре відомого в колах луганських рибалок «браконьєра–косаря», раніше засудженого за валютні махінації.
Цікавою є кар’єра пана Сергієнка: починав свою діяльність у державній рибінспекції водієм, але невдовзі за якісь заслуги тодішній керівник Луганської філії Віктор Крупко призначив його районним рибінспектором. Але кричуща безграмотність новоспеченого керівника рибінспекції не дозволяла йому якісно заповнювати протоколи про адміністративні порушення. Та й за показниками своєї роботи він пас задніх, що й призвело до звільнення в листопаді 2006 року.
Але пан Крупко, який працював уже на той час у Києві, свого протеже не забув і вже за кілька місяців у старобільському ресторані «Мілан» представив безробітного рибінспектора окремим нардепам від Партії регіонів, що мають вплив на кадрові призначення в Луганщині. «Поляну» того вечора, за чутками, накривав саме Сергієнко, котрого Крупко представив поважним київським гостям як... жертву Помаранчевої революції! Цього було достатньо для того, щоб екс–рибінспектор очолив Луганське обласне державне управління рибоохорони.
Саме особиста відданість київським чиновникам та політикам дозволяє сьогодні йому залишатися підприємцем, обіймаючи при цьому посаду першого керівника державної установи. У Старобільській районній податковій інспекції Сергієнко зареєстрований як приватний підприємець під номером 6296 від 10.05.2006 р.
А ось його київський ангел–охоронець Віктор Крупко, який змінив за час своєї кар’єри з півдюжини партій, сьогодні вже в БЮТі де, очевидно, не дуже цікавляться політичним минулим та моральним обличчям своїх нових членів.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
