Душа вимагала більшого...

Правда в п’єсі молодого російського драматурга Юрія Клавдієва «Ходімо, нас чекає машина» виявилася настільки болючою, що режисери Центру сучасного мистецтва «Нова сцена» Микола Осипов та Олександр Солопов не ризикнули представити її глядачам у повному форматі. Тобто від уже готового для показу тригодинного спектаклю на дві дії залишили рівно половину, але й після цього він не втратив емоційної гостроти. На думку театрознавців, цю весняну прем’єру не зайве було б подивитися усім батькам і педагогам, аби отримати певну уяву про життя і проблеми сучасної молоді.

«Тварь ли я дрожащая или право имею?»

Світ, у якому люди багато працюють лише для того, щоб красиво розважитись, украй набрид двом дівчатам, і вони вирішили бодай на один день від нього звільнитися. Перед цим дві офісні панночки Маша і Юля встигають розкрити свої потаємні філософські концепції, що зайвий раз доводять стару, мов світ, істину: святе місце порожнім не буває. Тобто дівчата, які вже не застали звитяжну комсомолію, але ще не встигли навернутися до вічних істин, знайшли спосіб самотужки заповнити душевну порожнечу. Маша з головою поринула у древню скандинавську міфологію, вкінець втратила інтерес до життя і попросила свою подругу, аби та допомогла їй якнайшвидше «перейти в інший стан речовини», оскільки перебування в грішному і затісному для неї матеріальному тілі гальмує її особистісну еволюцію. Це якраз і був той випадок, коли жертва знайшла свого ката. У душі назовні легковажної Юлі вже давно визрів новітній Раскольников, що мріє змінити цей світ через убивство «звичайної людини». Правда, до Машиного прохання їй кортіло підняти хрестоматійну сокиру над головою власного шефа або одного з набридливих клієнтів їхньої фірми. Але оскільки цю заповітну мрію вона боялася «застосувати до себе», після тривалого вагання таки погодилася «допомогти» подрузі. З таким планом дівчата поїхали на окраїну свого провінційного містечка, де зустріли трьох накачаних пивом і наркотою молодиків.

Сувора реальність в одну мить розвіяла всі пафосні терзання двох інтелігентних панночок. Вони раптом зрозуміли, що навіть дуже нудне життя має власну ціну і що за нього таки варто боротися. У нерівній сутичці, під час якої троє гуляк із пролетарського передмістя влаштовують справжню катівню представницям «благополучного» центру, Маша вбиває по черзі двох із них. А третій залишається живим тільки тому, що з переляку встиг накивати п’ятами. Отримана перемога, очевидно, мала принести шукачкам пригод бодай тимчасове вдоволення собою. Але натомість розтрощені об природну доцільність філософські постулати навіюють на дівчат ще більшу тугу. Насправді вони хотіли не зламати своє або чиєсь життя, а всього лише змінити. До того ж раптом з’ясувалося, що навіть такий вчинок, як убивство, не вирішує в цьому світі жодної проблеми. Вихід, напевно, варто шукати в якихось інших емоціях, помислах, учинках. Автори вистави не нав’язують глядачам власні шляхи спасіння (кожен мусить знайти їх сам), але відеоряд під завісу з вільним польотом птаха, хрестом на куполі храму і виглядом на розкішну природу все ж наводить на думку, що порятунок таки справді є. До того ж зовсім поруч.

Діти втраченого покоління

Микола Осипов каже, що весняна прем’єра «Нової сцени» адресована в основному глядачам віком від 15 до 27 років. Але якщо дорослі хочуть відверто глянути на себе в дзеркало, нехай приходять теж. Сьогодні якраз подорослішали діти, народжені в епоху великої перебудови і в тому, що вони саме такі, немає їхньої провини, оскільки ними ніхто серйозно не займався. У результаті груба лайка для них стала способом спілкування, насилля — доказом сили, вбивство вимушеним самозахистом.

Дві героїні п’єси, всупереч усталеній тенденції, прагнуть до іншого, цікавішого життя, але як його організувати для себе самих — не знають. Їх цьому ніхто не вчив. «Для мене ці дівчата — я сама років п’ять–сім тому, — каже акторка Катя Леонова, що грала Машу. — Тоді особисто мною проблема пошуку була розв’язана. А історія моєї героїні в тому і полягає, що вона, як я колись, також шукає вихід». Душевні терзання Юлі, у свою чергу, нагадують шалену бурю в склянці води. «Вона хоче всіх убити і тим самим змінити світ, — розповідає про свою героїню акторка Ксенія Кулик. — Але при цьому дівчина не збирається нічого робити іншого, окрім як працювати і розважатися. Для неї це важливо». Поширену істину — зміни себе, і зміниться усе навколо, — схоже, їй ніхто не підказав. Дорослим було ніколи. Вони тоді думали, що головне в період зміни суспільних формацій — просто вижити.

Троє молодих садистів, які трапилися на шляху дівчат, — насправді теж десь дуже глибоко в душі непогані хлопці. «Вони просто вживають багато стимулюючих речовин, амфетамінів, — виступає «адвокатом» свого героя актор і учасник музичного гурту «Оркестр Ч» Олег Каданов. — Таких метушливих персо­нажів можна побачити біля аптек. Вони все щось там нипають, шукають і не можуть заспокоїтися, тому що трамадолу немає! У них розхитана нервова система, вони неадекватно реагують на якісь прості об’єктивні речі». І це теж проблема, яку не поспішає вирішувати покоління дорослих. Воно й далі живе так, ніби йому все ще чогось бракує для того, аби просто бути.

Післяпрем’єрне обговорення вистави ще раз довело правдивість висновків Юрія Клавдієва, який, за словами режисерів, дуже добре знає молодіжне середовище і є представником драматургів «новодрамівського розливу». На цьому зібранні один із глядачів узявся ретельно аналізувати довгий монолог героя з явно кримінальним минулим і так кваліфіковано жонглював тонкощами тюремної лексики, що сценічні пристрасті в порівнянні з суворою реальністю здалися дитячим лепетом. Причому «хлопець із вулиці», що, швидше за все, випадково потрапив на словесну дуель рафінованих театрознавців, нічого особливого не сказав. Він просто, як і драматург, подивився на світ без рожевих окулярів.

Вистава «Ходімо, нас чекає машина», за словами Миколи Осипова, — свого роду експеримент для «Нової сцени». До цього часу молодий харківський театр брався за сучасну тематику винятково на основі «переписаної класики». Новий формат, незважаючи на довгі філософські монологи героїв, був сприйнятий із терплячим розумінням актуальності проблеми. Переповнений зал на прем’єрі залишило лише кілька чоловік.