Про Соловки — по–шекспірівськи

Нещодавно в Національній спілці письменників України відбулася багатолюдна презентація унікальної книжки Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні», яка коштом Фундації імені Івана Багряного (США) побачила світ у Видавничому домі «Києво–Могилянська академія». Із представником Фундації, ініціатором та фаховим редактором цього видання — відомим письменником Олександром Шугаєм — наша розмова.

— Пане Олександре, чим зацікавить нашого читача ця щойно видана в Україні книжка?

— Зацікавить — не те слово. Хоча про Соловки вже написано багато іншими авторами, та ця книга потрясає, по–новому відкриваючи, здавалося б, уже відоме. Семен Підгайний, як очевидець, розповів про трагічні долі кон­кретних в’язнів, представників різних націй. Причому зробив це з великою худож­ньою майстерністю. Кожна його розповідь — як новела. Тут стільки різних характерів, навіть інтимні сюжети. Справді шекспірівський матеріал цієї книги може бути втілений на театральній сцені, в кіно чи телесеріалі. НКВС заарештувало Підгайного в січні 1933–го, у розпал штучного голоду в Україні. Вирок — вісім років заслання в концтабір на Соловецьких островах.

— У чому ж його зви­нуватили?

— В участі «в підпільній організації, яка ставила своїм завданням відокремити від Совєтського Союзу Україну й Кубань». Вижив він лише завдяки міцному козацькому здоров’ю. Про своє восьмирічне перебування на Соловках разом із багатьма відомими письменниками та діячами України (і не тільки) Підгайний і написав спогади, які спершу з’явилися в діаспорі (ФРН) у двох книгах: «Українська інтелігенція на Соловках» (1947) та у двох частинах — «Недостріляні» (1949), видавництво «Українські віс­ті» в Новому Ульмі, де виходила й газета з такою ж назвою: її з однодумцями заснував Іван Багряний. Там же виходила й газета «Освобождєніє», підтримувана російським патріотом Григорієм Алєксінським, перекладачем роману Багряного «Сад Гетсиманський» французькою мовою.

— А як Підгайний потрапив до Нового Ульму?

— Під час німецько–радянської війни, рятуючись від переслідування, він емігрував на Захід. Спочатку — у ФРН, а в 1949–му виїхав до Канади. Там, у Торонто, його й поховано (помер у розквіті сил — на 58–му році життя). Нагадаю, що й Іван Багряний, зазнавши тортур у сталінських катівнях, передчасно пішов із життя — на 56–му році. До кінця свого життя Підгайний працював задля звільнення України. Під його керівництвом вийшла фундаментальна праця у двох томах «Біла книга про чорні діла Кремля». Уявіть, перший том мав 545 сторінок, другий — 712. В обох томах понад 350 осіб подали свої свідчення про жахіття заслань, масові розстріли людей у тюрмах та на засланні, про Соловки, Колиму, розкуркулювання та про мільйонні жертви українців від голоду в 1933–му. Ті книги в Канаді видано 15–тисячним накладом! Понад дві тисячі примірників у 1953—1955 роках було розіслано представникам ООН, президентам і главам урядів, різним міністерствам, амбасадам, сенаторам і парламентарям, сотні книг — науковим і політичним бібліотекам західного світу. І Захід нарешті почув волання зболеної української душі.

— Про Семена Підгайного українські читачі досі, здається, нічого не знали?

— На жаль, так. Хоча це блискучий публіцист, історик, громадсько–політичний діяч української діаспори. Він колишній в’язень соловецьких концтаборів, у боротьбі проти призвідників геноциду рідного народу був спо­движником Івана Багряного, одним із організаторів УРДП (Української революційно–демократичної партії), а у створеній пізніше Українській Національній Раді — представником фракції УРДП.

— Отже, невипадково саме Фундація Івана Багряного зініціювала видання творів Підгайного в Україні?

— Звичайно. Передмову до неї написав член управи Фундації Олексій Коновал, з–під пера якого вийшли сот­ні статей (свого часу в газеті «Українські вісті» він регулярно вів молодіжну сторінку). Я запропонував концепцію оформлення книжки, розшукав фотографію Підгайного. Дуже хотілося вмістити і його автограф, але пошуки не увінчались успіхом. На фронтисписі дали відбитки титулів перших видань. До речі, Підгайний — родом із Кубані. Народився 17 квітня 1907 року в козацькій родині Новоминської станиці.

Біографія героя була терра інкогніта навіть для присутніх на презентації. І це при тому, що був він людиною непересічної вдачі й незламної волі. Його батька, Олександра Підгайного, учасника визвольної боротьби, в 1922–му розстріляли як ворога народу, потім знищили й решту родини. Семен змушений був залишити домівку і в 17 років із підробленими документами незаможника податись до Києва. Тут хлопцеві пощастило вступити до Київського інституту народної освіти (нинішній Університет ім. Т. Шевченка), який закінчив 1929 року. Ось як про науку Підгайного в Києві написав один із його вчителів, професор Олександр Оглоблин: «У цій маленькій, слабенькій на вигляд людині з гострими, проникливими й розумними очима, бідно, але завжди охайно вдягненій, горів великий вогонь людської й громадської правди... Він шукав її й у лекціях та семінарах українських професорів, і в студентських наукових гуртках, і в дружньому колі товаришів. А головне — у студіях над історією України, де я вперше пізнав і оцінив цю незвичайну людину. Багато студентів–істориків бачив я на своєму, вже майже п’ятдесятилітньому шляху. Були серед них люди здібні й дуже здібні, талановиті, та навіть блискучі таланти, люди великої ерудиції й великої посвяти. Але таку любов до науки, насамперед до рідної історії, яку я завжди відчував у Семена Підгайного, мені рідко доводилося зустрічати. Тут була його ідея, його віра, його серце і його життя. Для мене було зрозуміло, що в моєму історичному семінарі, де ніколи не бракувало здібних і відданих Україні студентів, з’явилася зірка першої величини». І професор не помилився.

— А як складалася доля Підгайного далі?

— Дуже драматично. Комуністична влада пильно стежила за кожним студентом, зокрема українцем, що цікавився рідною історією, тому багато разів Підгайний був на допитах, на так званих «розмовах». Як наслідок, у київській газеті «Пролетарська правда» з’явилася спрямована проти нього розгромна стаття. Підгайного виключили з інституту — і це за кілька місяців до закінчення! Лише завдяки старанням професорів та керівників інституту здібному студентові дозволили завершити освіту. Як бачимо, розумні й сміливі люди боролися проти сваволі. Не всі були слухняними вівцями. Однак до аспірантури Підгайного не допустили. І він вирушив до Харкова, де вдалося дістати посаду наукового працівника в Музеї Слобідської України та продовжити наукові студії. Тодішній нарком освіти Микола Скрипник допоміг молодому вченому влаштуватись у Харківському університеті. Після кількох років навчання хлопець здобув звання доцента, став викладати історію України в Харківському інституті народної освіти і в художньому інституті, водночас був науковим співробітником Харківського науково–дослідного інституту матеріальної культури. І це був початок страшних тридцятих років, що принесли арешти і розстріли української інтелігенції.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Шугай народився 1940 року в місті Ромни на Сумщині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка і міжнародні курси славістів при Братиславському університеті (Словаччина). Працював у редакціях центральних газет і журналів — «Радянська Україна», «Дніпро», а також за кордоном. Відомий письменник, перекладач, дослідник життя і творчості Івана Багряного, Григора Тютюнника, Бориса Антоненка–Давидовича. Як громадський діяч брав участь в організації І Всесвітнього форуму українців у Києві 1992 року.

ДОВІДКА «УМ»

Фундацію імені Івана Багряного засновано в 1996 році, до 90–річчя письменника.

Відтоді Фундація (засновник — Галина Воскобійник, голова — Олександр Скоп) видала й профінансувала видання понад сотні різних книжок українських авторів. Її коштом розповсюджено як подарунок тисячі видань, що висвітлюють причини і наслідки більшовицької колективізації, розкуркулювання, арештів, заслань, розстрілів, Голодомору, русифікації. Завдяки своїм благодійним фінансовим внескам Фундація упродовж 2004—2007 років співпрацювала з видавництвами «Смолоскип», «Києво–Могилянська академія», «Бористен», «Просвіта», «Юніверс».