Жила–була у Києві Шулявка. Нині вона знаменита тим, що на Шулявці знаходиться редакція газети «Україна молода», тобто наше рідно стійло Пегаса, де народжуються найкращі в Україні творчі задуми. А от колись — коли нас ще й у проекті не було, у далекій–далекій «заУМі» — Шулявка була відома веселим травневим загулом і навіть — якщо вірити історикам — масовими сексуальними заворушеннями.
Бурно і непристойно
Але спочатку все ж про травень. Річ у тім, що ще в XVII столітті в Києві з’явився звичай влаштовувати студентські рекреації, які припадали на 1, 15 та 30 травня. Ініціатором виступила Києво–Могилянська академія, професура якої вчилася в Європі і добре пам’ятала бюргерські свята з музикою, віршами та лицедійством. Спочатку бурсацьке party відбувалось на Щекавиці, але потім збори молодь перенесла на Шулявку, в березовий гай біля заміської резиденції київського митрополита. Звичайно, можна було б знайти місце й поближче до Академії, проте влада подбала про віддаленість гулянь — адже жителі Подолу вже почали проявляти до них «нездоровий» інтерес і вливались у коло студентів чималими натовпами.
Щоправда, відстань жодною мірою нікого не зупиняла. Студентське свято поступово перетворилось у загальноміське. На Шулявку з’їжджались усі бажаючі, які допускались до вечірки за невелику платню — пиво, сало, свіжий хліб — яку брали упорядники свята, щоб як слід нагодувати учнів Могилянки. У 10–20 роках позаминулого століття вже всі городяни вирушали до Шулявського гаю із запасами їжі та питва. Бенкет на честь травня і весни починався вдень і тривав при світлі вогнищ протягом усієї ночі. Кияни чесно дуріли за весь прожитий рік: танцювали довкола вбраних дерев, билися на кулаках тощо. Невідомо, хто і як це підрахував, але знавці своєї справи твердять, що кожна третя дівиця позбувалась тоді цноти.
Неподобства по темних ярах Шулявки тривали доти, доки митрополитом (у 1822 році) не став Євген Болховітінов. Він приурочив до 1 травня день священомученика Макарія, відтак Першотравня вийшло два — один відзначали в гаю, інший — у святій Софії. Проте Макарій язичництво не переміг: як і раніше, кияни збирались на Шулявці й «секс, наркотики, рок–н–ролл» тривали до самого ранку, аж поки поліція не починала збирати мертвецьки п’яних учасників дійства, вже зазвичай роздягнутих крадіями. У 1848 році Шулявщина відійшла у муніципальну власність, на її території почали будувати кадетський корпус, дім митрополита демонтували, а гуляння перевели до Царського саду.
Чинно та шляхетно
У Царському саду, створеному за проектом Растреллі (нині — Центральні парк культури та відпочинку, зелені легені Верховної Ради, прелюдія до Маріїнського палацу) вже не було місця дефлорації чи стрибкам через вогнище. Аристократичні Липки зобов’язували до комільфо. Тому такі гуляння нікому не подобались, і наші колеги — трударі пера — відгукувались про них на сторінках преси досить прохолодно. Зате влада старалась на всі сто: організувала буфет, музику, у 1853–му в парку навіть запускали повітряну кулю... До Царського саду поступово звикли, проте наприкінці 50–х років він уже не вміщував всіх бажаючих. Публіка перенесла променади до... Шулявського гаю.
Цього разу отці міста спробували втрутитися в ситуацію та взяти під контроль травневе буйство на Шулявці. Кастовість, що була властива прогулянкам у Царському саду, перенесли у Шулявський гай. У саду «пристойна публіка» гуляла центральними алеями, плебс — боковими. На Шулявці ж територію для багатих відмежовували канатним бар’єром. За прохід у VIP–зону відвідувачі платили по 30 копійок сріблом (кошти йшли на потреби дитячих притулків), ті ж, хто не мав біблійних 30 срібляників, гуляли задарма. «Київський телеграф» бурчав про те, що по одну сторону канату буфет продає апельсини для «багатеньких буратін», які походжають по зеленій мураві у вишуканих нарядах, а по іншу — вбоге сімейство слухає шарманку та два монахи, обійнявшись і плачучи, обіцяють один одному більше не пити. «Отже, наше травневе гуляння не можна назвати народним», — підсумовував «Телеграф» (1861 рік).
Революційно й криваво
Що ж, минуло півстоліття, і у Києві (як і скрізь) до влади прийшли великі поборники народних прав. Чим був Першотравень після 1917 року — пояснювати зайве. Та й нецікаво. У 1919 році славні київські чекісти розстрілювали класових ворогів — спеціально, щоб уславити червоний день календаря. «Існують, — писали в листівках більшовики, — свята наших ворогів, започатковані на честь казкового царства небес, щоб змусити нас забути про неправду царства землі. Існують царські свята, але це дні радості наших ворогів. У деспота та народу не може бути ані спільної скорботи, ані спільного щастя. Та існує свято, яке наводить жах на всіх попів, на всіх царів, на всіх багатих, — це свято Першого травня».
Свят, свят, свят...
Обнадійливо
Звісно, ніж вбивати ворогів, краще займатися несанкціонованим коханням. Так буде більш правильно та праведно. До того ж, так можна допомогти уряду Тимошенко із розв’язанням демографічної кризи. Та зрештою, нехай кожен вирішує сам — чим для нього є Першотравень із низкою вихідних, які він тягне на шворці. Солідарність та труд — це добре, спільний відпочинок — теж непогано. А весна і світле Христове воскресіння переважать будь–яку ідеологію, навіть ідеологію київських забудовників, які давно позбавили Шулявський гай древньої життєдайної радості...
P.S. Для підготовки матеріалу використані: розвідки Анатолія Макарова («Мала енциклопедія київської старовини»), дані сайту www.interesniy.kiev.ua, статті та фотографії з ресурсу www.oldkiev.info.
