Книжки від амнезії

Історію українських визвольних змагань ХХ століття зіткано з суцільних лакун і білих плям. Упродовж 70 років комуно–московські окупанти витравлювали з народної пам’яті згадки про ті події й ховали кінці своїх провокацій та кривавих «спецоперацій» в архівній каламуті

На щастя, Українська революція 1917—1922 років має дослідника — Романа Коваля, котрий присвятився популяризації прихованих сторінок та імен забутих героїв. Його новий документальний роман «Тернистий шлях кубанця Проходи» (Вінниця: ДКФ) — про одного з таких досі невідомих борців за волю України.

Прізвище Василь Прохода дістав від прадіда, котрий пішки причимчикував із Прикарпаття на Січ. Сам же Василь пройшов чи не півсвіту — Крим, Грузія, Лемківщина, Закарпаття, Полісся, Чехословаччина, Німеччина, Прибалтика. Звідав підполковник Армії УНР австрійських та польських концтаборів, київської Лук’янівської в’язниці, совєтських таборів смерті Воркути; закінчив земний шлях у США, на знаменитому Бавнд–Бруці.

Для підполковника Василя Проходи символом боротьби за волю України було ім’я Симона Петлюри. Причому саме символом, бо як керівник штабу групи військ фронту він засуджував Головного отамана за потакання численним отаманчикам і фаворитам. Та ніколи загальні справи Василь Прохода не зводив до особистих, залишався вірним своєму командирові, називаючи його у спогадах «найсвітлішою постаттю ХІХ і ХХ століття». Проте здавав собі справу, що «слава за історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають і за історичні поразки».

На лихо, в історичному масштабі С. Петлюра не мав якостей, притаманних справжньому головнокомандувачеві та лідерові нації, котра веде національно–визвольну війну. Тому героїзм і відданість тисяч і тисяч українських патріотів із 1–ї Сірої, 2–ї Волинської, 3–ї Залізної дивізій Армії УНР, включно з бойовим командиром Василем Проходою, не принесли перемоги. Ці частини могли стати осердям української армії, та не стали: недолугий провід нації розчинив краплину регулярного війська в морі отаманії.

Силу вижити у повоєнних таборах Василеві давала мрія написати «твір про Правду... безмежну віру в перемогу Правди, заради якої варто перетерпіти все на самому дні життя, духовно не впасти нижче, ба навпаки — піднестись», скласти історію Сірих, або Сірожупанників та автобіографічні «Записки Непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця»...

А от полковник Армії УНР Яків Гальчевський — отаман Орел — таки лишив по собі мемуари. Це ще одне відкриття невтомного Р.Коваля, який торік упорядкував книжку: Яків Гальчевський. «З воєнного нотатника» (К.: Діокор). «Безмірна трагедія Гальчевського та його побратимів: усе зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції і вади, розтрощити своїх противників — і, врешті, програти...» — значить у передмові упорядник.

Після поразки визвольних змагань отаман Орел, цей «залізний старшина Симона Петлюри», партизанив у большевицькому запіллі аж до 1925 року. Рідну землю залишив останнім, але не припинив антисовєтську діяльність, за що його екстрадиції з Польщі домагався уряд СРСР.

Його спогади цікаві не лише яскравими свідченнями подій на українських теренах. Він був свідком початку Другої світової і його аналіз німецько–польської війни вартісний і нині, а геополітичні міркування й прогноз розвитку взаємин між провідними світовими потугами просто вражають.

Через двадцять років справу армійців УНР піднесли вояки УПА. Останнім часом присвяченої їм літератури не бракує. Лише робоча група істориків при урядовій комісії з вивчення ОУН та УПА видала 28 книжок загальним обсягом 5819 сторінок. Чимало й популярних розвідок — торік, наприклад, такою стало двотомове публіцистичне дослідження Володимира Дмитрука «Вони боролися за волю України (участь ОУН і УПА у національно–визвольній боротьбі українського народу в 1941—1956 рр. за матеріалами Волині та Полісся)», видане у Луцьку.

Багатьом володарям високих кабінетів (а написані ці книжки мовою, доступною навіть можновладцям) корисно буде взнати про історію Колківської повстанської республіки, що розпочалася ранньою весною 1943–го, коли загін командира «Олега» (Микола Ковтунюк) вигнав із Колок (містечко на Поліссі) німців і поліцію. Звісно, що «Колківська повстанська республіка» є самоназвою, адже офіційно її ніхто не проголошував. Проте вона «була досить організованим і владним утворенням із деякими елементами державності». На її території «існував взірцевий повстанський і громадський порядок. Скрізь панувала якась дивна довіра у людей, самодисципліна, намагання допомогти один одному, зробити добро. З повагою вимовлялося: «Наша республіка» (киянам це ніяких спогадів не навіює?).

Навіть в оточенні ворогів націоналісти насамперед дбали про молодь. Командир військової округи УПА «Заграва» Іван Литвинчук («Дубовий») на початку вересня 1943–го видав наказ про обов’язкове шкільне навчання. Учителів у Колки добирали з вищою освітою та відповідним стажем. Уже у жовтні цього ж року суспільно–політична референтура провела вчительську конференцію за участю майже 80 педагогів. Усі отримали методичний посібник «Українознавство», виданий у підпільній друкарні.

Та тривало так недовго. Залучивши регулярні фронтові частини, артилерію, танки й авіацію, нацисти знищили Колківську повстанську республіку 4 листопада 1943 р. А довершили справу «освободітєлі»: 1944 року «нові господарі Колок — представники совєтської влади зруйнували насипану могилу з хрестом, встановлену на честь героїв, які загинули в бою з ворогами».

Увага керівництва УПА до виховної роботи була лише частиною головного тактичного завдання — захисту мирного населення. У книжках В. Дмитрука добре урельєфнено цю відмінність тактики вояків УПА від практики «радянських партизанів», чиї дії здебільшого спрямовувалися на те, аби спровокувати німців на репресії. Саме демонстративний напад партизан загону Михайловського на німецьку колону біля села Кортеліси призвів до розстрілу 2892 мешканців села, спалення 715 хат. Партизани ж, до того годовані селянами, благополучно втекли, хоча за чисельністю вдвічі переважали карателів.

Ідеться у книзі і про «подвиги» М. Кузнєцова та його командира Д. Мєдвєдєва. Не зайве порівняти, що писав останній про бійців УПА з реальним ставленням до них місцевого люду навіть через півстоліття. Чи шануватимуть «ґвалтівників і злодіїв» без примусу? Ще й понині керманича радянських архіваріусів комуністку Ольгу Гінзбург хвилює, щоб не стали відомими сексоти, що дотепер мають «заслужені» пільги. Чомусь «бандєровци» не бояться виносити на суд громадськості свої імена й обличчя, а різноманітні особісти–смершівці, м’яко кажучи, не наважуються...

Костянтин ДИКАНЬ

НОМІНАЦІЯ «МИНУВШИНА»

Давня історія (до ХІХ ст.)

1. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — К.: Києво–Могилянська академія, 1144 с.

2. Олександр ГВАНЬЇНІ. Хроніка європейської Сарматії. — К.: Києво–Могилянська академія, 1006 с.

3. Україна. Хронологія розвитку. Том І. З давніх часів до пізньої античності. Сер. «Україна. Історія великого народу». — К.: КВІЦ, 544 с.

4. Історія Львова. Том І. — Л.: Центр Європи, 296 с.

5. Історія українського козацтва. Т.2. — К.: Києво–Могилянська академія, 724 с.

6. Вадим АДАДУРОВ. «Наполеоніда» на сході Європи. — Л. Видавництво Українського Католицького Університету, 560с.

7. Сергій КОВАЛЕНКО. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Том І. — К.: Стікс–Ко, 376 с.

8. Павло Роберт МАГОЧІЙ. Історія України. — К.: Критика, 640 с.

9. Олекса ГАЙВОРОНСКИЙ. Повелители двух материков. Том І. Крымские ханы ХV—ХVI столетий в борьбе за наследство Великой Орды. — К. — Бахчисарай: Оранта; Майстерня книги, 368 с.

10. Протоієрей Ігор БУРМИЛО. Історія церкви. — Чернівці: Книги–ХХІ, 424 с.

11. Іван СТОРОЖЕНКО. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI — середини XVII століть. Кн.2. — Дніпродзержинськ: Андрій, 418 с.

12. Максим ЯРЕМЕНКО. Київське чернецтво XVIII ст. — К.: Києво–Могилянська академія, 304 с.

13. Віктор ГОРОБЕЦЬ. Волимо царя східного... Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К.: Критика, 462 с.

14. Денис ТОЇЧКІН. Козацька шабля. XVII—XVIII ст.: Історико–зброєзнавче дослідження. — К.: Стилос, 368 с.

Нова історія (ХІХ—ХХ ст.)

1. Ярослав ТИНЧЕНКО. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917—1921). — К.: Темпора, 536 с.

2. Михайло КОВАЛЬЧУК. Невідома війна 1919 року. — К.: Темпора, 576 с.

3. Дмитро ДОРОШЕНКО. Мої спомини про давнє минуле (1901—1914);

Мої спомини про недавнє минуле (1914—1920). — К.: Темпора, 272+632 с. 52,81

4. Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ. Твори в 50 томах. Том 8. — Л.: Світ, 776 с. 43,33

5. М.ОМЕЛЯНОВИЧ–ПАВЛЕНКО. Спогади командарма. — К.: Темпора, 608 с. 28,86

6. Григорій ГУСЕЙНОВ. Піщаний Брід і його околиці. Юрко Тютюнник. Нестор Махно і Галина Кузьменко. Микола Григор’єв. — Дніпропетровськ: АРТ–ПРЕС, 492 с.

7. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899—1914 рр. Т. 1. — Л.: Апріорі.

8. Ректори Київського університету. — К.: Либідь, 336 с.

9. Володимир ДМИТРУК. Вони боролися за волю України. Т.2–3. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 404+382 с.

10. А.Ф.ЗАВАЛЬНЮК. Микола Леонтович. Листи, документи, духовні твори. — Вінниця: Нова книга, 272 с.

11. Дмитро ТАБАЧНИК. Українська дипломатія: нариси історії. — К.: Либідь, 768 с.

12. Іван ІЛЬЄНКО. В пазурах у двоглавого. Українство під царським гнітом (1654 — 1917). — К.: Ярославів Вал, 256 с.

13. М. П. ВАСИЛЕНКО. Вибрані твори у трьох томах. Том 1. Історичні праці; Том 2. Юридичні праці. — К.: Юридична думка, 608+560 с.

14. Роман КОВАЛЬ. Тернистий шлях кубанця Проходи. — Вінниця: ДКФ, 404 с. 

Новітня історія (ХХ—ХХІ ст.)

1. Голодомор 1932—1933 років в Україні. Документи і матеріали. — К.: Києво–Могилянська академія, 1128 с.

2. Лесь ТАНЮК. Мар’ян Крушельницький. — К.: Либідь, 360 с.

3. Неллі КОРНІЄНКО. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. — К.: Либідь, 328 с.

4. Дмитро СТЕПОВИК. Патріарх Мстислав. Життя і архіпастирська діяльність. — К.: Мистецтво, 448 с.

5. П. Г. ГРИГОРЕНКО. Спогади. — К.: Україна, 644 с.

6. Игорь ЛАНДЕР. Негласные войны. История специальных служб 1919—1945. В трех книгах.— Одесса: Друк, 622+643+530 с.

7. Україна: політична історія ХХ — початок ХХІ століття. — К.: Парламентське видавництво, 1028 с.

8. Український голокост 1932—1933: Свідчення тих, хто вижив. Том 4. — К.: Києво–Могилянська академія, 504 с.

9. Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ. Почему он нас уничтожал? Сталин и украинский Голодомор. «Библиотека газети «День». — К.: Украинская пресс–группа, 280 с.

10. Анджей БОБКОВСЬКИЙ. Війна і спокій. Французький щоденник 1940—1944. — К.: Критика, 632 с.

11. Д. В. ВЄДЄНЄЄВ, Г. С. БИСТРУХІН. «Повстанська розвідка діє точно й відважно...». Сер. «Таємні війни — історія та сучасність». — К.: К.І.С., 568 с.

12. Серж ЛИФАР. Спогади Ікара. Сер. «Українці у світовій цивілізації». — К.: Пульсари, 192 с.

13. Мар’ян ДАЛЬНИЙ (ГОРГОТА). Вибране. Люди – події – коментарі. — К.: Києво–Могилянська академія, 563 с.

14. Українська Повстанська армія. Армія нескорених. — Л.: Центр досліджень визвольного руху.

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Максим СТРІХА

Без вагань віддав перше місце книзі Станіслава Кульчицького «Почему он нас уничтожал? Сталин и украинский Голодомор», де дуже вдало поєднано фаховість історика з тверезим політичним спрямуванням на російськомовну аудиторію. Величезна перевага Кульчицького–історика — доступно пише.