Щоб не паралізувало душу і мозок

Колись Тараса Прохаська, якого в літературних колах називають апостолом слова, запитали, навіщо писати, адже вже давно все сказано, а жоден сучасний письменник не вартий навіть мізинця Маркеса чи Достоєвського? Якщо продовжити думку автора запитання, то виходить, що сучасна література деградує, і книгарні потрібні лише для того, щоб продавати класику або примітивне бульварне чтиво. Якщо виникають подібні запитання, тоді й не дивно, що про Всесвітній день книги мало хто знає. Нема сучасної геніальної літератури — нема свята книги. І кінці у воду. Але не сталося так, як гадалося. Прохаська не даремно називають апостолом. Святі завжди оптимістичні й ніколи не судять. «Найбільший сенс літератури полягає у здатності до спілкування. Вона живе на тому, що людям потрібно спілкуватися; література — це і є одна з форм спілкування; але ясно, що найважливіше в цьому спілкуванні вже сказане. Проте спілкування від цього не перестає бути необхідним. Література потрібна — як їсти чи кохатися», — заспокоїв Тарас Прохасько. 23 квітня письменники вирішили відзначити професійне свято із сенсом, тобто у спілкуванні один з одним, з журналістами, працівниками книгарень і владою.

Мокрі письменники — за сухі книжки

Із самого ранку лив дощ. Святкування Дня книги ніхто переносити не збирався. Якби його придумали лише українські письменники, тоді б дочекалися сонячної погоди, але 23 квітня, починаючи з 1996 року, у 190 країнах піднімають келихи з шампанським за книгу. Наші автори не звикли до затишних застіль на професійне свято, а тому цього дня вирішили трохи похуліганити.

На Поділ біля Могилянки, де раніше була пречудова книгарня, брати Капранови приїхали на своєму феноменальному горбатому зеленому кабріолеті марки «Запорожець». У вишиванках, з рупорами, плакатом, на якому написано «Автопробігом по бездоріжжю та нехлюйству!». За лічені хвилини до них приєдналися під парасольками Ірен Роздобудько, Світлана Поваляєва, Анатолій Дністровий, Борис Гуменюк, Сергій Пантюк, Яна Дубинянська, Юрко Покальчук і Андрій Курков.

— Два роки тому Президент видав указ, щоб місцева влада сприяла розповсюдженню сучасної книги. Ми вирішили нагадати, що таке книга і для чого вона потрібна. Бо про указ у районах не згадують. Недавно зі Жмеринки до нас звернувся директор книгарні з проханням допомогти. Каже, що місцева влада відбирає приміщення. Ми йому сказали, що подамо листа в Кабмін, але перед тим організуємо автопробіг на підтримку української книги. І те, що ми звернули на це увагу, вплинуло на жмеринську владу. Тепер вони виділили інше приміщення для книгарні, — пояснили причини організації акції брати Капранови.

Добру справу варто починати із згадки тих, хто вже не з нами. Ще минулого року книгарня Національного Університету «Києво–Могилянська Академія» була улюбленим місцем зустрічі. Тепер вона «загинула». За традицією, пам’ять вшановували покладанням вінка, запалюванням лампадки, встановленням символічної меморіальної дошки «Тут була книгарня» і хвилиною мовчання. Цікаво, що вчора на дверях цього приміщення з’явилося оголошення: «Книгарня незабаром відновить свою роботу! У квітні знято мораторій Кабміну щодо оренди держмайна! Просимо вибачити за тимчасові незручності. Адміністрація НаУКМА».

Юрко Покальчук з власного досвіду знає, що його книжки читають, але свого читача не бачить у районах і селах. Каже, їм задорого купувати роман по 20 грн. І в цьому має допомогти Кабмін і меценати. А письменники повинні бути «духом, що рве до бою» і не забувати про своїх читачів у глибинках.

Андрій Курков по півроку живе за кордоном, знає тамтешню політику як п’ять пальців. «Для мене головне, щоб виникла культурна політика, пов’язана з книжкою, щоб у школах бували письменники не з власної ініціативи, а за програмою Міністерства освіти. Гончар досі сучасний. А живі чомусь не можуть бути сучасними. Через політику не повинна страждати книжка. В інших країнах щодня по телебаченню показують рекламу книжки. А в наших селах живу книгу з екрану бачать хіба що під час львівського форуму, який показують усі канали».

Від книгарень до Кабміну

23 квітня — символічна дата для світової літератури: цього дня померли Мігель де Сервантес, Вільям Шекспір та Інка Гарсіласо де ла Вега. Це також день народження французького поета Моріса Дрюона, угорського письменника Мате Залки, новозеландської письменниці Найо Марш, ісландського письменника, нобелівського лауреата Хальдоура Кільяна Лакнесса, американського письменника Джеймса Патріка Донліві. Цього дня також народилися українські літератори Григорій Тютюнник, Василь Земляк, Олександр Гаврилюк, Василь Кухта та Андрій Курков. І було б за гріх, зібравшись усім разом, не привітати іменинника. Тож після вітальних поцілунків і письменницького «Многая літа» всі порозсідалися по машинах, щоб Володимирським узвозом піднятися на Хрещатик до останньої із могікан книгарні «Знання». У голові автопробігу — брати Капранови, за ними за кермом зеленої «Лади» — Сергій Пантюк, далі на «Мітсубісі Грандіс» — іменинник Андрій Курков, а за ним — з десяток автомобілів із журналістами та уболівальниками. До речі, всі машини прикрашені кольоровими кульками, як на весіллі.

Минулого року біля книгарні «Знання» точилися справжні бої. Письменники приїхали привітати працівників книгарні з тим, що вона вижила. Світлана Поваляєва, Юрко Покальчук і Сергій Пантюк зачитали свої вірші, Андрій Курков подарував працівникам квіти і на прощання сказав: «Якщо що, звертайтеся. Ми вас завжди раді підтримати».

Наступним пунктом зупинки автопробігу стала новонароджена книгарня товариства книголюбів на Пушкінській. Брати Капранови свого часу багато доклали зусиль, аби вона відкрилася. Тому почувалися там господарями, пригощали журналістів «Совєцьким», а водіїв — дитячим шампанським.

Після вітань працівників книгарень пора і честь знати, до Кабміну завітати. «Роздобудько! — Є!, Курков! — Є!, Поваляєва! — Агов!..» — як на уроці фізкультури зробили перекличку письменників брати Капранови. Кожному роздали по їхній книжці, щоб автори підписали міністрам свої творіння з найкращими побажаннями. З Кабміну виходить усміхнений радник віце–прем’єра Максим Розумний. «Я в анонсі зранку прочитав, що тут Покальчук буде і Дубинянська», — каже замість вітань. Позаду вигукує Пантюк, обіймаючи тремтячих від вітру та дощу Поваляєву і Дубинянську: «Не дамо замерзнути українським письменницям!»

На завершення святкової акції мокрі, але щасливі брати Капранови підсумували: «Книжки треба читати щодня, щоб душу і мозок не паралізувало. Це як тренування, рух для тіла. Якщо лежати цілі дні і не рухатися, тіло перестане функціонувати. Ми не хочемо, щоб в Україні були люди з паралізованими душами. Тому цією акцією ще раз не дали забути, для чого потрібна книга».