Почну за здоров’я. За упокій буде наприкінці.
Чим колись була симпатична і приваблива ніша опозиційної (Ющенко vs Кучма) преси? Можливістю «тявкати» на «перший ешелон» (з усвідомленням, що й ти завтра опинишся десь на сотому кілометрі за Києвом, з лісовим повітрям у грудях, але без голови)? Ні, справа тут не у мазохізмі. Тоді, напевне, можливістю полегшити собі життя (бо критикувати когось — миле діло, напружуватись не треба, знай вигадуй собі словесні шаржі на ненависний режим і крути горобцям дулі)? Ні, мова не про лінощі. Насправді — ви здивуєтесь! — тоді було краще, ніж зараз, бо на тебе (пресу) хоч хтось зважав. Хоч хтось, хоч колись, хоч якось, хоч у скоромні дні чи на великі свята.
У 2001–му я писала про справу 9 березня. «Україну молоду» тоді читали: 1) в СБУ, 2) в прокуратурі, 3) в міліції, 4) в суді. Й не просто читали — робили висновки. Менти під проводом полковника Миколи Величка перестали безпросвітно свинячити. Суддя Іван Волик обмежив своє феноменальне хамство настільки, наскільки зміг. Есбеушне начальство «навтикало» авторові обвинувального висновку Миколі Герасименку за маячню, яку він понаписував (пізніше Президент Ющенко призначить Колю заступником голови СБУ, і нехай це залишиться без коментарів, бо їх — слів! — просто немає). Нас чули, нас знали, нас трішечки — приблизно на середній палець руки, який нам показують зараз — боялись...
Я щаслива, що жила у ті часи. Жила з присмаком правильно та з користю проведеного дня. Поверніть мені цей смак! Я не жадібна і поділилася б ним з героями моїх публікацій — киянами з Черепанової гори, з проспекту Науки, Андріївського узвозу. Мені нічого їм наразі сказати щодо того, чому ніхто не зважає на проблемну (!) публікацію (!!) у газеті (!!!). Мені нічого було відповісти у Вербну неділю отцю Петру, про чию церкву («Пристрасті святої Катерини») я також писала. Він не мій духівник і я не могла йому сказати усієї правди: плювати всім, отче, на вашу церкву! Всім! Депутатам, кандидатам, геростратам, космітам, термітам та всім іншим київським винищувачам. Плю–ва–ти...
Бо поки в мені у ритмі попелу Клааса пульсує цейтнот (не встигаю, не встигаю, не встигаю, НЕ ВСТИГАЮ!!! Не встигаю у провулок Гордієнка, де також обіцяла побувати — там чотири житлові будинки руйнують задля офісно–пафосно–капосного центру, а є ще й Аскольдова могила, а ще, а ще, а ще...), наші прекрасні кандидати у мери страждають такою... маячнею, що тільки руками розведеш! У буйволячому завзятті вони зійшлися рогами там, де є файна «телекартинка» — на Пейзажній алеї абощо — і сперечаються, хто з них розумний, а хто красивий... Решта їх не обходить. Решта забудов, решта Києва, решта недотичного до їхнього клятого піару буття.
...Пригадується з розповідей «старших», що за радянських часів ЗМІ були вищою кастою. Якщо вони не писали про те, чому Брежнєв не може зібрати докупи свою верхню та нижню щелепи (не лізли, тобто, у велику і небезпечну політику), то стаття про руйнування дитячого майданчика абощо приносила подяку авторам і неприємності великим злим дядям. Включно зі звільненням останніх з роботи. Бо на публікації було прийнято РЕАГУВАТИ. Зараз їх просять ІГНОРУВАТИ. Навіть не розсилаючи спеціальних темників.
Чому ми не взяли з минулого його плюсів? Бо вирішили у 1991–му, що схопили Бога за бороду? Вчора глава греко–католиків кардинал Любомир Гузар закликав політиків не випробовувати терпіння — ані Божого, ані людського. «Чи треба знову розіп’яти Україну, щоб потім її рятувати»? — запитує він. Що ж, є запитання без відповідей. Лише з оплакуванням навіки загублених міст, країн та можливостей. n
