Не просто Марія...

Не купуйте шляхові чеки...

      Марія Менжинська навчалася у Дніпропетровському національному університеті за фахом «міжнародна економіка». А після третього курсу у 2003 році їй посміхнулася доля. Принаймні поїздку до Сполучених Штатів Америки за студентською програмою Work & Travel багато друзів та знайомих дівчини розцінили саме так. Конкурс справді виявився серйозним — кажуть, набралося близько трьохсот бажаючих на якихось тридцять місць. Неабиякої вагомості поїздці надавало й те, що кандидати проходили співбесіду у посольстві США в Києві. Чи не найвирішальнішу роль у виборі суворої комісії на користь Менжинської відіграло непогане володіння нею англійською мовою.

      Сама дівчина в Америці нахапати зірок із неба ніскільки не сподівалася — просто прагнула заробити трохи грошей. Тож протягом трьох місяців перебування в місті Кеннебанкпорт (штат Мейн) бралася за будь-яку роботу, встигаючи в різних місцях — офіціанткою і в готелі, і в рибному ресторані, куди, до речі, нерідко навідувався сам Джордж Буш-старший... Словом, викладалася дівчина повністю, ніскільки не зважаючи на те, що це був перший у її житті трудовий досвід. Поруч із нею працювали ще двоє ровесниць із Росії. Але найбільше заробила саме українська Марія — чотири тисячі доларів США. Звісно, сума до того для неї небачена.

      Усі зароблені гроші дівчина завбачливо зберігала в одному з банків. Але буквально за кілька днів до від'їзду піддалася на рекламу однієї з фірм. З телевізійного екрана «обгортка» здавалася напрочуд привабливою: дівчина біжить звивистими вуличками за таксі, на задньому сидінні якого лежить її сумочка з грішми. А наприкінці ролика — закличний текст: «Якщо не хочете бігати за забутими у таксі грішми, купуйте шляхові чеки фірми...» Спробуй на таке не спокуситися. І вже наступного дня Марія йде до банку і на всі зароблені гроші купує дорожні чеки вказаної фірми, адже її представництво є й у Москві. Те ж саме зробив і її приятель — бельгієць, з яким працювали разом в одного господаря. А потім на його автомобілі вони гайнули до Нью-Йорка — дуже вже хотілося перед відльотом поближче познайомитися з цим містом.

      Прибувши на місце, завбачливо припаркували машину за квартал від поліцейської дільниці просто на вулиці і пішли шукати готель подешевше. Проходили години три. Коли ж повернулися до свого авто — схопилися за голови. Злодії залізли до багажника і поцупили дві валізи бельгійця та одну Маріїну. Себто, все зароблене за три місяці важкої праці. Марія ж позбулася не лише своїх речей, внутрішнього українського паспорта (добре хоч закордонний був у кишені її джинсів), а й отих самих чеків.

      Відразу звернулися до поліцейської дільниці. Там одразу заявили, що нічим допомогти не зможуть, тільки запропонували написати рапорт. Дівчина з поліцейської дільниці зателефонувала до фірми, яка видала дорожні чеки. Там записали всі її дані, присвоїли їй персональний номер справи. Усе це відбувалося у п'ятницю ввечері, тож у фірмі попрохали зателефонувати у понеділок.

      Готель та харчування за двох тепер мусив оплачувати бельгієць, у якого чеки, на щастя, були у барсетці, що прикріплюється до пояса.

      Ледь дочекавшись понеділка, вони знову телефонують до фірми. Там їх відправляють на вівторок, запевнивши, що на той час чеки будуть заблоковані для подальшого використання. Але й наступного дня декілька їхніх дзвінків до фірми ситуацію не прояснили. Востаннє з ними розмовляв співробітник бюро розслідувань, який попрохав молодих людей надіслати факсом ксерокопії паспортів і рапорта з поліції. За свідченням Марії, говорив він настільки різко, що вона мимоволі відчула себе не потерпілою, а злочинцем. Однак запропонував зателефонувати в середу, коли вони з бельгійцем мали вже відлітати з Нью-Йорка. Молодий чоловік тримав курс через Рейк'явік на Лондон, де мешкав, а Марія — на Москву через Відень. Але й у середу співробітник бюро розслідувань заявив, що питання не вирішено, отже, запропонував дівчині зателефонувати вже з України.

      Повернувшись додому, Марія буквально обривала телефон, попри не таку вже й дешеву вартість переговорів з Америкою. Знову тільки обіцянки. Невдовзі співробітник дівчину й узагалі шокував, заявивши, що її чеки використані. «Ви ж їх заблокували!» — геть збентежена, вона ще намагалася щось довести. Але наступного ранку почула, що на використаних чеках стоїть її підпис. Ледь прийшовши до тями, почала вимагати графологічної експертизи. У відповідь знову запропонували зателефонувати через тиждень. Але й такий часовий проміжок душевні рани дівчини не залікував. Навпаки — співробітник бюро розслідувань був ще категоричнішим: «Менжинська Марія, у відшкодуванні Вам відмовлено — експертиза засвідчила, що підпис був Ваш».

      За свідченням батьків дівчини, остання її розмова з Америкою тривала півтори години. Однак протягом року Менжинські так нічого й не домоглися. Звісно, в такому випадку годилося б найняти адвоката, але де на нього взяти грошей?

«Що хоче жінка»

      Співробітник бюро розслідувань «спілкувався зі мною, як з людиною нижчого сорту, — заявить потім Марія публічно. — В його голосі було стільки зневаги, нахабства та незрозумілої мені зверхності, що було бридко. Я не просто розчарувалася в тій фірмі, я зрозуміла, що обман і брехня для них — звична справа. Впевнена, що таких знайдеться немало. Була б я з Франції, Греції чи Голландії, то вони б так не поводилися... Досить. Набридло. Я не хочу говорити...»

      А згодом у Дніпропетровську вона вдасться до нечуваного кроку — забереться на Мерефо-Херсонський міст і, погрожуючи з нього стрибнути, вимагатиме приїзду журналістів. Коли ж репортери прибули, спокійно пояснила, що схильною до суїциду її вважати не слід — просто таким чином вона хоче привернути увагу до своєї біди. Але навіть такий відчайдушний крок належного враження не справив.

      Тож невдовзі Менжинська вже гайнула шукати правду до Москви. Там знову забралася на верхотуру, тепер уже Кримського мосту, завбачливо прихопивши з собою прес-релізи з поясненням свого вчинку. Прибули рятувальники і, звісно ж, численні репортери. Після півторагодинних умовлянь дівчина все ж спустилася донизу. У білокам'яній вона мимоволі стала героїнею газетних публікацій і телезіркою.

      Навіть директор з дорожніх чеків по Росії та СНД американської фірми, на яку дівчина скаржилася, дав пояснення в одній з московських газет, заявивши, що вони завжди приділяють велику увагу таким ситуаціям. «Вони траплялися й раніше, і в більшості випадків власникам втрачених дорожніх чеків відшкодовували збитки, — переконував. — Як правило, чеки відновлюють протягом 24 годин. Відмов трапляється менше шести відсотків. Адже бувають і випадки шахрайства. Зараз стосовно випадку з цією дівчиною ми здійснюємо перевірку. Якщо буде виявлено, що факту шахрайства з її боку не було, Марія отримає нові дорожні чеки на ту ж суму».

      Тут же газета послалася ще на одне джерело у тій же американській фірмі, яке немовби схилялося до того, що у даному випадку мала місце спланована акція шахраїв. Мовляв, нещодавно чоловік, котрого на цьому вже ловили, відкрито їм погрожував.

      Звісно, право на передбачення має кожен. Але чи задумувалися журналісти, що вхопилися за таку «малинку», як дівчині допомогти? Якщо у відомій телепередачі «Велике прання» Марію, здавалося, зрозуміти ще намагалися, то інші зробили крен у протилежний бік. На телеканалі REN TV ведучий узявся порівнювати Кримський міст з Ейфелевою вежею у Парижі — у кожному місті, мовляв, є улюблені місця для самогубців. А в програмі «Що хоче жінка» Маріїну історію й узагалі перетворили на такий собі фарс, зосередившись на тому, як дівчина тричі могла... вийти заміж. На її вкрай збентежений вигляд мало хто звернув увагу... Тим паче не могли передбачити, що буквально через тиждень після тієї телепередачі Марія повернеться до рідного Дніпропетровська, забереться на один iз верхніх поверхів найвищого у місті, 28-поверхового, будинку на житловому масиві Перемога і стрибне донизу. Цього разу журналістів вона вже не кликала...

      На похорон Марії Менжинської прийшла вся її студентська група. Однокурсники дотепер не можуть збагнути, як таке сталося з веселою і життєрадісною дівчиною.

      І нині, мабуть, головну проблему доводиться шукати не в тому, за ким була правота — за Марією чи за американською фірмою. Насамперед iз дівчиною не можна не погодитися щодо іншого. Наші численні співвітчизники правдами і неправдами їдуть за не таким уже й довгим карбованцем за кордон справді як люди нижчого сорту. І якщо з ними на чужій землі щось трапляється, то вони зазвичай виявляються беззахисними перед волею обставин.

      — Як це не гірко — доньку нам уже не повернути, — горювали в розмові зі мною і Маріїні батьки, геть убиті втратою єдиної дитини. — Але ми хотіли б одного — щоб її доля змусила молодих людей замислитися...