Блідченко проти Страсбурга

Цивільний позов, з яким ще в грудні 1997 року звернувся до органів правосуддя вінничанин Валентин Блідченко, був не складним навіть для пересічного районного суду. Тоді інженера–механіка науково–виробничого об’єднання «Аерогеоприлад» було звільнено з роботи з порушенням процедури звільнення. Зокрема, згоди на його звільнення не давала незалежна профспілка, до якої він належав, натомість таку згоду дала... інша, залежна від дирекції, профспілкова організація, членом якої Блідченко не був!

Незначний конфлікт переріс у десятирічну судову тяганину і вийшов за межі країни. Спершу справа надовго застрягла у Ленінському райсуді Вінниці, а потім без будь–якого рішення по суті опинилася в Замостянському райсуді міста, який тільки 29 липня 2002 року відмовив пану Блідченку. Позивач подає апеляційну скаргу, однак через п’ять місяців відмовляє і суд другої інстанції. Валентин Йосипович пише касаційну скаргу, яка надовго застряє в тому ж таки Замостянському суді, через який подавалася. Знадобилося ще кілька років, щоб у листопаді 2006–го Верховний Суд таки розглянув справу і відмовив у прийнятті скарги, оскільки надійшла вона занадто пізно (правда, не з вини скаржника).

За цей період у Блідченка з’явилися юридичні підстави звернутися до Європейського Суду з прав людини. Рішення останнього від 29 листопада 2007 року можна було б охарактеризувати коротко: «і вашим, і нашим». З одного боку, європейські судді визнали, що терміни розгляду позову вінничанина не відповідали вимогам про «розумний строк», і присудили йому відшкодування в розмірі 3200 євро. З іншого боку, вони не виявили «будь–якого прояву порушення прав та свобод, визначених у Конвенції».

Валентина Блідченка, котрий за цей час досягнув 60–річного віку і нині отримує мінімальну пенсію, таке рішення відверто здивувало. Адже несправедливе звільнення «вкрало» у нього п’ять років трудового стажу, а відтак і сподівання на значно вищу пенсію. А це ж і матеріальне відшкодування за тривалий вимушений «прогул». Отже 12 лютого 2008 року авіапоштою він надсилає клопотання про передання справи на розгляд Великої палати Європейського Суду (граничний строк подачі клопотання збігав за два тижні — 29 лютого), але відповідь чиновника–реєстратора здивувала також: ваше клопотання отримали 4 березня, а тому воно «не відповідає формальним вимогам» і не буде передано до Великої палати.

«Не вірю я, що літак летів більше двох тижнів», — зазначає «УМ» Валентин Йосипович і сумно хитає головою. Він упевнений, що лист дійшов вчасно, просто з його реєстрацією умисно не поспішали. Набутий ним досвід дозволяє вважати: судові чиновники всюди однакові — що у Вінниці, що в Києві, що у Страсбурзі.

Тиждень тому Блідченко надіслав ще одне звернення — безпосередньо до президента Європейського Суду з прав людини пана Лоренцена. У ньому позивач стверджує, що вже сам Європейський Суд грубо порушив Конвенцію з прав людини, безпідставно позбавивши його права передати справу на розгляд Великої палати, і все–таки просить розглянути його клопотання. Якщо і на цей раз відповідь буде негативною, далі вже звертатись нема куди. Тим часом вітчизняна державна виконавча служба надіслала Блідченкові лист про те, що готова виплатити присуджених 3200 євро. Це значно менше, ніж відшкодування, що належало б йому при повному відновленні порушених прав...