Осінь патріархів. Навздогад кавунів

Обидва, Римарук та Федюк, щойно випустили по першій своїй — по здобутті Премії — книжці. В обидвох збірках виразно панує осінь. І то не ейфорійна «золота пора», а таки суворо–прозоре передзим’я.

Тарас Федюк ще у «Таємній ложі» (2003) скаржився на екзистенційну втому: «Від автопортретів і автопілотів втомився». А в наступній книжці «Обличчя пустелі» (2005) констатував тлінність усіх людських якірців: «По черзі вмирають мої тамагочі — / горілка сопілка десять книжок».

А вже у новій його «Трансністрії» (2007) «простір замерз я спинився назов­сім хапайте гада / мені це уже не цікаво». Навкруги — «тут нікого ніде і ніколи», і у поетовому «панельному астралі» лишається хіба нахабний телефон — наскрізний Федюків персонаж, такий собі джойстик управління світом («Телефончик задзвонить: авто– / відповідач почне: «нас нема...»).

Як видно, поблажливий гумор одесита–епікурійця хоч і стягується, мов шаґренева шкура, а проте, є невитравним. Вряди–годи кидаючи бічний погляд на довкружну дійсність, він автоматично фіксує, що «і на сільраді кружеля– / є прапор як дурне теля», а взагалі–то завіконня його вже мало діймає: «Тиняєшся по світові як тур чи хеєрдал /.../ і думаєш дожити чи не треба до весни / до станції проскурова від станції рахни». Ще менше обходять його слухові враження, бо ззовні — «тільки відлуння ротате».

«Трансністрія» — скептичний погляд виключно всередину себе. І переоблік, що його собі влаштовує поет, звершується сумним висновком: «Прощай історіє хвороби слів розкладання амбітне / яке складається в кінці у єдину фразу: ти хто такий? /.../ ...назад візьми собі Господи Тобою видану душу / і прости мені Боже що повертаю її таку...».

Те саме міркує й Ігор Римарук «у днину осінню, / прозору й важку, / як сльоза Богородиці» — тобто в новій збірці «Бермудський трикутник» (2007). Здаючи справу, що він «у цьому світі завжди нелегал», а отже, весь час порушує громадський порядок здорового глузду шляхом «ходіння по водах». А такий спосіб пересування життям небезпечний і для самого мандрівника, «бо кожен, хто йде по них, як по суші, / неодмінно наступить на зірку / чи на її відбиток...». Деміургічна гординя, вважають обидва наші поети, псує остаточне CV письменницької душі.

Утім Римарук подорожує не як Федюк та інші громадяни — поїздом, — а персональним транспортом снів. Принаймні так це виглядало в його попередній книжці «Діва Обида» (1998), де він зізнавався: «Останній біженець із різдвяних леґенд, / я переселений в Об’явлення Івана». Нова ж Римарукова книжка — «це змагання зі сном, намагання втекти з імли». Тому–то й транспортний засіб свій він тепер полишив напризволяще («привид мого коня / блукає в Іванових одкровеннях»), аби поквитатися із ЦИМ світом. Тому–то, на відміну від Федюка, Римарука ще чіпає «загальнолюдська соціалка», як–от: «Зникають, немов кроманьйонці, сімейні романи», або й територіально ближчі проблеми наського красного письменства, де «юне покоління з бодуна / Покальчука читає й Жадана».

Тут Федюк заспокоює Римарука: «Нас нема... / нам уже не летіти... / рогаті летіть». У Бермудському трикутнику скрушно зітхається: «Я вже ніхто я вже нікому я вже ніколи». «Це коли немає взятись / нащо де коли і звідки...», — надходить черговий політкоректний коментар із Трансністрії. І раптом несподіване насамкінець: «І живи. Якщо раптом захочеш».

Назагал — сумно. Поміж деяких рядків — і лячно («а час — уже по двадцять шостій / чума»). Геть незатишно, бо «тут сітям байдужа риба а рибі байдужа вода» (Т. Федюк), і неперспективно («лишилася хвилин голодна зграя», І. Римарук). «Бермудський трикутник» і «Трансністрія» — це меланхолійне зведення до нуля стосунків із «громадським життям». Тут доречно згадати російського поета Ніколая Олєйнікова, розстріляного 1937–го «врага народу», що залишив у своїх неопублікованих за життя віршах ті самі роздуми–порахунки і з тим самим «чорним гумором»: «Скорей лечитесь, меланхолики, / Прикосновением к нулю!».

Але що за тим, навіщо Римарук обіцяє нам: «Намолю баклажку світла»? За тим — перехід наших поетів на постійне місце роботи в закритій алхімічній лабораторії з несанкціонованого видобування чистого філософського каменя з–за пазухи, тобто душі. Згадуваний Олєйніков так описував цю віху власної біографії: «И вот, отбросив жизни груз, / Лежу прохладный, как арбуз».

Імунна самоіронія поки не зраджує Римарукові й Федюкові, вони на силі «юшку з раків і років зварити» (І. Римарук). Інтрига очікування ще й у тому, що Т. Федюк уже зростив першого гомункулуса: «В клітці, / як пташка, / слід. / Твій. Золотий. / Стрибає». І невідомо, якого коника той далі викине. Тож чекатимемо нових їхніх книжок, з’явою котрих «якось недільного ранку / дзвонами розпочнеться / юрський період» (І. Римарук).

* * *

Цього року видавництво «Факт» планує випустити так само першу пост–Шевченківську книжку третього новітнього патріарха — Василя Герасим’юка.

Костянтин РОДИК

НОМІНАЦІЯ «КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО»

Сучасна поезія/афористика

1. Тарас ФЕДЮК. Трансністрія. — К.: Факт, 108 с.

2. Ігор РИМАРУК. Бермудський трикутник. — К.: Брама–V, 112 с.

3. Сергій ЖАДАН. Марадона. Сер. «Графіті». — Х.: Фоліо, 169 с.

4. Олесь ІЛЬЧЕНКО. Деякі сни, або Київ, якого немає. — К.: Грані–Т, 104 с.

5. Віктор КОРДУН. Трава над травою. — К.: Неопалима купина, 176 с.

6. Василь МАХНО. Cornelia Street Cafe. — К.: Факт, 224 с.

7. Ігор РИМАРУК. Вибране. Сльоза Богородиці. — К.: Дніпро.

8. Борис ОЛІЙНИК. Вибрані твори у шести томах. — К.: Просвіта, 128+223+256+96+192+224 с.

9. Богдан–Олег ГОРОБЧУК, Павло КОРОБЧУК, Олег КОЦАРЕВ. Цілодобово! — К.: Факт, 280 с.

10. Микола ВОРОБЙОВ. Без кори. — К.: Видавець Микола Дмитренко, 632 с.

11. Богдана МАТІЯШ. Розмови з Богом. — Л.: Видавництво Старого Лева, 63 с.

12. Павло ВОЛЬВАЧ. Тривання подорожі. — Тернопіль: Богдан, 80 с.

13. Марія МАТІОС. Жіночий аркан у саду нетерпіння. — Л.: Піраміда, 308 с.

14. Дві тонни: Антологія поезії двотисячників. — К.: Видавництво Романенка «Маузер». 304 с.

* У номінаційному списку фігурувало 67 новинок