Борщ для «Лісоруба...»

Спілкуючись із Володимиром Даниленком, почуватиметесь вушними кліщами на предметному скельці під незворушним поглядом ока в мікроскопі. Хоч скільки ворушіть лапками і хапайте ротом повітря, вимріюючи діалог, однак залишитеся лише піддослідними об’єктами, про які спостерігач уже давно має готові висновки. Оце лише трохи пороздивляється вас, вовтузливих, щоб змалювати згодом, як йому заманеться. І уявлятимуть вас легковірні сучасники й нащадки саме через призму його, Даниленкового, ока.

Відверто кажучи, чекала від нового твору цього — без перебільшення — талановитого прозаїка чогось ґрунтовнішого. Адже історії, викладені Володимиром Даниленком у книжці «Лісоруб у пустелі. Письменник і літературний процес», виданій нещодавно «Академвидавом», чула від автора ще на початку 90–х років минулого сторіччя. Сподівалась, що в книжці історій додасться, старі розповіді поглибляться і доповняться, а можливо, й переосмисляться.

Натомість історій не додалося. А в деяких я відчула елемент легкої цензури. Книжка задекларована як «провокативна спроба нетрадиційного осмислення специфіки творчого життя чотирьох письменницьких поколінь української літератури...». Крім того, автор завбачливо попереджає, що його погляд «не обтяжений канонічністю».

Можливо, це застереження виправдовує те, що багато нетверезих навкололітературних пліток автор подає, як реальні факти історії літератури. Іноді він ті історії мікшує, а персонажів міняє місцями чи й викидає геть із дійства. Часом пародії на деякі тексти подає як оригінали. Розбавляє весь цей «борщ» мемуарами про власне письменницьке становлення й без посилань на джерела цитує факти з історії зарубіжної літератури, які, очевидно, мали б допомогти розібратися в літературі вітчизняній. Тому «борщ» для Даниленкового «Лісоруба...» місцями відганяє не так зіпсованим м’ясом, як його прокислим соєвим замінником. Хтозна, можливо, саме такі засоби й необхідні для провокативного ефекту твору.

Примусити невтаємниченого читача повірити Даниленковій версії літпроцесу покликана наукоподібність у вигляді довгих переліків письменницьких прізвищ, безкінечних, проте не завжди точних цитувань віршів, авторський рейтинг сучасних українських письменників і насамкінець — напучування аксакалом молодих літераторів у розділі «Тридцять вузликів на пам’ять...»

Даниленко позиціонує себе як «самотнього вовка», не причетного до брудних ігор корумпованої і поділеної на клани сучасної української літератури. Іронізує щодо «вискочок»–літераторів, які нічим не гребують задля піару. Проте це не завадило йому самотужки розгорнути незлу кампанію з популяризації власної книжки. Про «Лісоруба в пустелі» за останній місяць не написав хіба що ледачий. Всі публікації здійснено винятково завдяки менеджерському хисту автора. Вони багато в чому схожі і практично всі — компліментарні, виконані під гіпнотичним впливом незворушного Даниленкового погляду.

Володимир зараз активно мандрує Україною з творчими вечорами. Він обдарований оповідач. До того ж, ніде правди діти, оповідок, подібних до Даниленкових, таки бракує сучасній українській літературі. А ті, що вже існують, не мали свого часу такого фахового піару, на який спромігся цей письменник. Нічого дивного: у Даниленка гарна практика. Він працює піар–менеджером у Юлії Тимошенко. Правда, говорити про це не любить. Каже, що його творчості це не стосується.

«Хотів більше показати людей із провінції, які бояться ЗМІ»

— Читаючи «Лісоруба...», я зрозуміла, що це саме та книжка, яку ти мріяв написати вже багато років і історії з якої часто переповідав?

— Так, давно хотів написати про письменника в літературному процесі, про його стосунки з соціумом, про те, що робиться у нього в душі. Окремі розділи друкував іще Олександр Кривенко в журналі «ПіК». Коли основна маса тексту вже назбиралася, вирішив структурувати його і доповнити. Насамперед — за рахунок поезії. Хотілось проаналізувати знакові постаті. Ну й плюс зробити аналіз поколінь і з’ясувати, що відбулося в літературі після шістдесятників.

— Знайшовши у змісті розділ «Сучасна українська літературна містифікація», жадібно взялась його читати. Адже свого часу теж активно досліджувала цю тему. Була розчарована, вкотре прочитавши про міфічного Юхима Безодню у виконанні Володимира Каденка, Мину Устюка у виконанні Василя Трубая та Михайла Карасьова і Сергія Близнюка у твоєму виконанні. Історії про цих вигаданих літературних персонажів чула від тебе ще 16 років тому. Сподівалась, що для книжки ти назбираєш більше фактів літературних містифікацій. Бо таки є з чого вибирати...

— Це широка тема і вона весь час поповнюватиметься. В мене була принципова установка на те, що жодна на світі людина не знає, що таке сучасна українська література. Ми бачимо тільки тих літераторів, які часто виступають, публічно роздягаються і активно піаряться. Але це тільки вершина айсберга. Що там під водою — не знає жоден критик і жоден працівник Інституту літератури. В книжці я хотів більше показати людей із провінції, які не лише не піаряться, але й просто бояться ЗМІ.

«Відсутність нобелівських лауреатів — «пунктик» для письменників»

— Позаторік вийшла ґрунтовна книжка Леоніда Шкляра та Анатолія Шпиталя «Під знаком Нобеля». Після неї розділ «Комплекс Нобеля в Україні» у твоїй книжці має трохи блідуватий вигляд і багато в чому повторює фактаж згаданого видання...

— Я написав цей розділ задовго до Шпиталя. Коли в «ПіКу» вийшла моя публікація на цю тему, Шпиталь зі мною тоді познайомився і почав активно обговорювати цю тему. Єдине, що я додав у книжку до тієї публікації — це останніх нобелівських лауреатів. А тему цю я не міг обминути. Бо вважаю, що відсутність нобелівських лауреатів від України — це серйозний «пунктик» для наших письменників. Література без «нобеля» відзнаки — неповноцінна, тому що за нашими спинами немає жодного серйозного міжнародного авторитета. В час, коли я писав ту статтю, здійнявся мало не психоз. Багато часописів мусували тему нобелівських лауреатів від України. А В’ячеслав Медвідь навіть визначив на власний розсуд потенційних лауреатів.

«Моя книга — виклик літературознавству»

— Прочитавши «Лісоруб у пустелі», так і не з’ясувала для себе, на яку ж аудиторію розрахована книжка. Там начебто є претензія на певну науковість. Але безліч неточностей і суб’єктивізму швидше наближують її до жанру пліток. Багато моментів — чиста мемуаристика з тяжінням до самомилування. То для кого ти написав цю книжку?

— Ну про себе я там тільки на початку написав. Мабуть, ця книга — це все–таки виклик літературознавству. Праці українських літературознавців добре читати на ніч, під них гарно засинається. А я різними методами намагався привернути увагу до сучасної літератури. Намагався показати, що вона цікава, що висококласних письменників у нас не п’ять, а п’ятдесят, а може, й ще раз п’ятдесят. А порівнюючи з іноземними письменниками, я хотів показати, що наша література не гірша за інші. Намагався розповісти це у легкій, попсовій формі, щоб зацікавити не лише науковців–філологів, але й журналістів і всіх, хто так чи інакше цікавиться літературою.

— Навіщо в книжці довжелезні переліки імен поетів та прозаїків? Що може дізнатися читач про українську літературу із самих лише (мов на братській могилі) прізвищ?

— Нехай хоч прізвища! Бо й прізвищ багатьох письменників не знають. Я зрозумів, що це важливо, коли до мене в різний час звернулися росіянин і вірменин, попросивши порадити з десяток українських авторів, яких варто прочитати. Адже на слуху в нас лише кілька письменників. Решту ніхто не знає. От тебе роздратували ці списки. Когось у книжці роздратує щось інше. Саме цього я прагнув.

— Як на твою думку, що іще в «Лісорубі...» могло б роздратувати публіку?

— Літераторів найбільше мав би роздратувати мій особистий рейтинг письменників. Оце вже з мого боку — свідома провокація. Адже кожен письменник уявляє себе в тому рейтингу по–іншому. Ще може роздратувати моя оцінка прозових творів. Вона відрізняється від звичної оцінки літературознавців. Думаю, що роздратував «Критику». Адже вони вважають себе найбільш європейським і просунутим виданням, що протистоїть «сільській» літературі, яку культивує «Літературна Україна» і Спілка письменників...

— Думаєш, багато хто читає і рахується з «Літературною Україною»?

— Ніхто не читає. Але річ не у тім. Відбувається війна ідеологій. Боротьба за місце під сонцем в сучасному літературознавстві й літературній критиці провадиться більшовицькими методами, за допомогою інтриг. Хтось когось весь час «замовляє». А я в книжці обрав цілком інакшу позицію: не стою ні на чиєму боці.

«Журналісти в Україні діляться на три категорії»

— Невже ти справді вважаєш, що всі сучасні письменники керуються цими псевдоідеологічними, кулуарними розкладами?

— У цій ситуації письменники — незалежні. Змагання ідеологій відбувається винятково на рівні літературознавства. А літературознавство залежне від різних політичних настроїв. Тому літературою зараз можна маніпулювати по–різному. Вона зовсім не інтегрована в суспільство. Вітчизняні непрофільні видання взагалі ігнорують не тільки літературу, але й культуру в цілому. Я поділяю журналістів відділів культури на три типи. Перші — це ті, які вважають, що культурною подією можна назвати лише приїзд до Києва Філіппа Кіркорова або театру Лєнсовєта. Другий тип — це ті, що зроблять подію з будь–чого, але винятково за гроші. Третій тип журналістів знають лише прізвища ньюзмейкерів і більше нікого знати не хочуть.

— То якого дідька записую з тобою інтерв’ю?! Ти ж не Кіркоров і навіть не Ірена Карпа. Та й грошей за публікацію не платиш...

— Я назвав три типи, які становлять правило. Бувають винятки. На Заході цілком усі журналісти масових видань моніторять книжковий потік, виловлюють письменників на свій смак і знайомлять читачів із якнайбільшою кількістю імен. Такої популярної критики у нас не існує. А критика в профільних виданнях не формує смаки читачів, а формує лише літературні клани.

ДОВІДКА «УМ»

Володимир Даниленко — письменник, літературознавець, лауреат кількох конкурсів, ініціатор створення літературних конкурсів «Золотий бабай» та «Коронація слова», засновник театру політичної сатири «Політичний вертеп» та упорядник антологій сучасної української прози.