Життя і смерть навпомацки

Якщо куратор акторського курсу поєднує викладацьку роботу з керівництвом театру — для студента це додатковий «плюс». Оскільки в просто педагога можна навчитися професійної майстерності, а від педагога, що є художнім керівником театру, існує реальний шанс отримати ще й путівочку у життя. Спробувавши себе спочатку в масовці очолюваного ним театру, потім — в епізодах... Станіслав Мойсеєв своїх студентів вирішив не «маринувати»в аудиторіях та на навчальних сценах, а вивести на сцену професійну — дипломний спектакль «У палаючій пітьмі»його вихованці, на заздрість колег з інших курсів, випустили в Молодому театрі.

Для своїх студентів Мойсеєв обрав п’єсу іспанця Антоніо Буеро Вальєхо «У палаючій пітьмі» — твір психологічний, неоднозначний, у ньому звучать як звинувачувальні, так і виправдальні мотиви, тут є поділ «чорне–біле», але автор намагається дати своє пояснення цим канонічним кольорам. Таку прискіпливу принциповість до світу та людей драматург культивував протягом усього свого життя. Професійний художник Вальєхо воював на боці Республіканської армії і за свою належність до республіканців навіть був засуджений до страти. Перед днем, який мав стати останнім для Вальєхо, страту замінили ув’язненням. На волю його випустили 1946–го, того ж року художник із душею республіканця написав п’єсу «У палаючій пітьмі». Герої цієї історії — вихованці інтернату для незрячих дітей. Попри свою особливість, підлітки навчилися жити майже повноцінним життям: вони навчаються, кохають, мріють, сперечаються і обходяться без ціпка. Але одного дня до інтернату приходить Ігнасіо. Він також незрячий, але не має жодних ілюзій щодо свого майбутнього і відчуває свою неповноцінність на клітинному рівні. Юнак не розділяє оптимізму нових товаришів і не відмовляє собі в бажанні нагадати їм, що насправді всі ці мрії–сподівання не мають нічого спільного з реальністю. Що світ поділяється на зрячих і незрячих, тож не варто тішити себе якимись оптимістичними думками та марити самообманом. «Нам потрібен ціпок, щоб не спотикатися»,— каже Ігнасіо. «Ти спотикатимешся через страх і зневіру», — апелюють його товариші. «Війна, що поглинає мене, поглине і вас», — обіцяє Ігнасіо. І, незважаючи на те, що опонентів було значно більше, йому вдалося здолати майже всіх: хлопець навчив їх палити, розтоптав їхню моральність, яку вони так берегли, заразив вірусом цинізму та ненависті. Як з’ясувалось у фіналі, процеси ці були незворотними. Ігнасіо гине, його підштовхнув із трампліна Карлос, хоча всі зійшлися на тому, що це був нещасний випадок. Але його думки, його сумніви залишаються в інтернаті. Оскільки навіть Карлос — він один із небагатьох до останнього опирався філософії Ігнасіо — лягає на той самий настил, де лежав небіжчик.

Центральною в цій виставі автори «призначили» думку про те, що світ усе ж таки один для всіх. І навіть прозора стіна (художник–постановник — Юлія Заулична), яка стоїть уздовж сцени, — це всього лише умовність, оскільки за неї не сховаєшся. Більше того, на ній, мов у дзеркалі, відображаються і ті, хто вже залишив цей світ (сцена Карлоса та Доньї Пепіти, коли мовчазним свідком їхньої розмови був Ігнасіо). І навіть глядачі, які, здавалося, до цієї історії не мають жодного стосунку. Але спостерігачі вони лише умовно...

Герої вистави раз по раз виправляють тих, хто говорить, що вони сліпі. «Не сліпі, а незрячі», — уточнюють молоді люди. І якщо вдуматися у цей вислів, то в ньому можна віднайти чимало цікавих нюансів. Сліпою може бути лють, помста, ненависть, а людина таки справді незряча. Оскільки «бачити» можна не лише органами зору, а й серцем.

Головні ролі у цій виставі виконують Катерина Кузнецова, Артем Мартинишин, Ольга Васинюк, Валерія Ходос, Марк Дробот, Олексій Прокопенко... У ролях наставників — актори Молодого театру Анатолій Петров, Лідія Вовкун, Олександр Галафутинник.

P. S.

Як відомо, з дипломної вистави почався театр «Ательє16». Хто знає, можливо, вихованці Станіслава Мойсеєва після отримання диплому також підуть цим конструктивним шляхом і незабаром Київ матиме новий театр. У виставі «У палаючій пітьмі» вони продемонстрували неабиякий хист до ансамблевого існування на сцені.