Відбірна «чорнуха» про головне

Свій перший «млинець» Ксенія Холоднякова «спекла» ще у статусі студентки п’ятого курсу КНУ театру, кіно і телебачення ім. Карпенка–Карого. Цей факт налаштовував на думку, що вистава ряснітиме прийомами та знахідками у стилі «зробив, а потім подумав». Звісно, у найкращому розумінні цього вислову — коли ж, як не в молодості, творити розкуто, зухвало, нестандартно.

Автор п’єси «Стара зайчиха», яку Ксенія Холоднякова обрала для свого дебюту — майстер чорної комедії Микола Коляда, його твори користуються шаленим успіхом, бо зрозумілі кожній людині, що має у своїй біографії хоча б одну сторінку з грифом «СРСР». До того ж героїв усього двоє: Він, колишній актор, Вона, діюча актриса, які колись були чоловіком та дружиною. Отож не треба вибудовувати зіграний ансамбль, як це вимагають «багатолюдні» п’єси, вимальовувати надскладні, заряджені особливим змістом та підтекстом мізансцени. Варто лише поставити біля бар’єру гарних акторів і лише направити вектор їхньої сценічної дуелі. Гарні актори — Анатолій Ященко (Він) та Ірина Мельник (Вона) отримали перспективний текст, що не претендує на філософський «дайвінг», але він начебто досить дотепний, живий, хуліганистий, провокативний, пересипаний хоч і банальними, але, мабуть, смішними приказками на кшталт «Хороший лєвак укрєпляєт брак» чи «Удар по почкам замєняєт кружку піва»... Але «цементуючого матеріалу», який мав з’єднати все це в єдиний образ, виявилося малувато. Діалог тривалістю майже у дві години доречно розбавляти якимись сценічними цікавинками, аби увага глядача не гайнула кудись у невідомому напрямку. Черевики головного героя, які він періодично виймав з валізи і в які перевзувався, знімаючи свої північні валянки, виглядали доречно, але аналогічних «натяків» виставі в цілому реально не вистачало. Хоча плацдарм для режисерських маневрів, у першу чергу візуальних, був просто–таки безкрайнім: Вона приїздить до північного містечка, щоб зобразити негритянську співачку на концерті, за плечима у неї — історія зради з невеличким клаптиком щастя, коли вона разом із чоловіком грала у виставі про зайців. Художник Борис Орлов цей нюанс не залишив поза увагою, змонтувавши крону пальми на верхівці стовпа, до якого був прибитий телефон–автомат, і «вистеливши» перпендикулярно сцені символічну білу дорогу («санний шлях», як говорила головна героїня). На відміну від режисера, яка, за великим рахунком, обмежилася «негритянською» перукою і гримом, «комбінашкою» та спогадами про ту зіркову виставу. А чого цьому спекталю не вистачало особливо — це музики, яка могла б неабияк прислужитися процесу «цементування». Мабуть, автор музичної концепції Олександр Курій, який втиснув буквально кілька хвилин музики, покладав на цей музичний «мінімалізм» якусь особливу місію...