Про столичну культуру ми говоритимемо не у «високому» сенсі цього слова, а у «прикладному». Тобто про приміщення мистецьких закладів, на які час від часу скоюють напади рейдери, про їхні стіни–вікна–двері, бо «даху» в української культури, на жаль, нема. Цим матеріалом хочеться підсумувати сказане раніше про боротьбу інтелігенції з новим всепожираючим капіталізмом, а також торкнутись питання про те, куди і до кого в першу чергу звертатимуться постраждалі — митці і не тільки.
«Давайте застосуємо шокотерапію»
Помаранчева революція надзвичайно розкріпачила столичну (й не лише) спільноту — це вже твердження з розряду прописних істин. Проте в Києві революція (чи то пак війна?) триває повсякденно і повсякчасно. Половина цієї тези бентежить і лякає, половина — тішить та обнадіює. Бо ми не здаємося без бою. А бої — в прямому значенні слова і навіть без лапок — тривають на багатьох «гарячих точках» київської мапи — від призабутих Березняків, де пролилася чи не перша кров, до Жовтневої лікарні, де учасників відлупцювала чи не вперше застосована у подібній акції міліція. Проте такі випадки є швидше фактором радикалізації, викликом, на який відповідають з усе більшим завзяттям, аніж поштовхом до того, аби принишкнути та сидіти тихо. Не так давно директорка Музею Булгакова Людмила Губіанурі говорила «УМ», що в разі, коли міська влада візьметься реалізовувати свою безумну ідею з прибудовою мансард на Андріївському узвозі і чаша ця не омине й булгаковський будиночок, вона з колегами просто перекриє вулицю — благо, що остання досить вузька. Лягти під бульдозери та екскаватори, як під ворожі танки, — ідея не нова. Менше року тому на Андріївському узвозі вже пройшли бойові дії: Євген Карась (директор галереї «Карась») та Віктор Хаматов (президент Асоціації арт–галерей України та Центру сучасного мистецтва «Совіарт») власноруч відбивали атаки рейдерів. У ніч із 26 на 27 червня приміщення «Совіарту» брали штурмом, а міліція, як і майже завжди у подібних випадках, обмежилась складанням протоколу. Між іншим, проблеми «Совіарту» тривають й досі: не так давно працівники Центру не змогли потрапити на робочі місця через залиту в замки дверей монтажну піну.
На хвилі активного наступу на мистецькі заклади Києва директор Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса Неллі Корнієнко пропонувала таке: «Давайте застосуємо шокотерапію, будемо перекривати вулиці». Шок поки що залишається шоком і спрацьовує — тут не можна не погодитись з журналом «Кореспондент», який в останньому номері надрукував статтю «Як перемогти незаконного забудовника» з висновком: «Якщо на об’єкті відбулася силова сутичка між мирними протестувальниками та найнятими забудовниками людьми — там вже не буде будівництва ніколи». От тільки на рахунку таких сутичок (навіть і не силових) — принаймні одне людське життя: «УМ» уже писала, що через постійний утиск померла директорка магазину «Сяйво» Марина Довга. Магазин на Великій Васильківській вдалося відстояти, однак ціна питання неспівставна з цією благою звісткою.
Влада: від «четвертої» до «першої»
А колега Довгої Світлана Вархолова (директорка книгарні «Знання») у розпал відвоювання магазину від бажаючих його ліквідувати казала «УМ», що особисто вона дуже вдячна ЗМІ, які майже чергували у книгарні в ті тяжкі дні. Попри подальше знахабніння ділків, яких уже мало що зупиняє, телевізійна «картинка» інколи таки грає роль запобіжника: не всі люблять видирати з горла приміщення, «засвічені» на екрані. Допомагає і преса — до друкованого слова так само дехто зберігає повагу, щоправда, як у тій радянській пісні про доблесну міліцію: «кто–то кое–где у нас порой...». І, як правило, не частіше. В цьому контексті цікаво згадати нові інтернет–спільноти на кшталт руху «Збережемо старий Київ» із мобільним і насиченим «живим журналом», який не лише інформує, а й згуртовує та веде у похід. Дописувачі цього та інших сайтів не просто вихлюпують емоції у віртуальному світі, а й виходять на цілком реальні вулиці, щоб захистити Пейзажну алею, Жовтневу лікарню чи дерева Кловського узвозу. Однак тут ми повертаємось до того, з чого почали: всі проблеми Києва кияни вирішують самотужки. І це при тому, що у місті — як і належить столиці — найбільш потужний чиновницький апарат.
Зокрема, для вирішення проблем культури та мистецьких закладів при КМДА існує Головне управління культури і мистецтв, Головне управління охорони культурної спадщини, при Київраді — постійні комісії з питань містобудування та архітектури, культури та інформаційної політики, кожна районна рада має власний штат «білих комірців» й у кожному районі Києва працюють відповідні підрозділи міської адміністрації. Тобто все за Гоголем: чиновник на чиновнику сидить та чиновником поганяє. А користі від них? В великій адміністративній махині — секретаріаті Президента — є також спеціальне відділення: Головна служба гуманітарної політики та збереження національного культурного надбання. Керівник служби Олександр Биструшкін стверджує в інтерв’ю «УМ», що його структура — остання інстанція, в яку звертаються скривджені. «Гуманітарну допомогу» від секретаріату вже відчули у Чигирині та на Хортиці, — конкретизує Биструшкін. Якщо говорити про Київ, то зараз під патронатом СП йде боротьба за центральну міську бібліотеку імені Лесі Українки, яку посилено витискають із приміщення, буде відновлено книгарню «Планета», чия доля — під контролем Банкової. А ще, додає Биструшкін, якби не особисте втручання Віктора Ющенка, у Києві не знайшлося би приміщення для Спілки народних майстрів України...
Наш Президент — безумовно, зворушлива людина. До речі, облогу з книгарні «Знання» рейдери зняли після того, як телеканалами пройшов сюжет із Віктором Ющенком посеред книжкових полиць. Зворушливі люди і кияни — зворушливі та безстрашні. Проте щось у цій країні, яку побудував (тобто не «побудував», а долучається до будівництва зараз) той–таки Ющенко, працює геть неправильно. Не мусить глава держави разом із почетом рятувати магазини. Не мусять люди чергувати ночами над напіврозкопаним котлованом, розбирати голіруч будівельні паркани, битися з забудовниками, відправлятися на короткотривалі екскурсії у буцегарні тощо. Не «царське» це діло і не діло пересічних городян, із яких ніхто не записувався у перманентні революціонери. Чому б нам усім просто не отримувати задоволення від життя? Від написання картин, романів чи від їх споглядання та купівлі у книгарнях?
«Зауважте, пишуть не Биструшкіну, пишуть не в секретаріат Президента, а відразу — Ющенку», — розповідає про внутрішню кухню очільник Головної служби гуманітарної політики. Після отримання листа у відповідні структури йде запит від когось зі «службистів», або — піднімаймо планку вище — від голови СП Віктора Балоги, або — ще вище — від самого Президента України. Що цікаво: керівник країни майже напевне звертається туди, де перед тим уже побували посполиті скаржники (у профільне міністерство абощо), але так і не добилися правди. Отак і ходимо колами: держава вчиться обходитися без своїх громадян, зважаючи, в кращому випадку, тільки на одного з них. Щоправда, українці в цілому та кияни зокрема вчаться обходитися без держави, й інколи це їм добре вдається. Ось такий у нас із владою роман у листах...
