Ганна Трохимівна Калашник (в центрі) із сином та невісткою. (Фото автора.)
У серпні цього року Ганні Трохимівні Калашник, жительці села Худяки Черкаського району, виповниться 103 роки. Невеличка на зріст і жвава бабуся, котрій не даси столітнього віку, за своє життя жодного разу не лежала в лікарні. Вона без сторонньої допомоги одягається, без окулярів читає газету, любить вранці приготувати сніданок, а ще — захоплюється переглядом серіалу про Мухтара. Бабця Ганна каже, що добре почувається, от тільки «вуха підводять — не хочуть чути».
«Там наші бабоньки телевізор дивляться», — жартує 72–річний Іван Романович Калашник, син худяківської довгожительки, коли ми відчиняємо хвіртку до його двору. Він прямує нам назустріч та щиро запрошує до хати. Доки йдемо до ґанку, встигає відхилити спереду хати дві крайні віконниці. «Сонце зранку в хату — весна ж на вулиці!», — пояснює.
Іван Романович нині в родині за «старшого». Його дружина — 69–річна Ганна Макарівна — півроку тому впала і хірурги поставили в ногу штучний суглоб. Тож порядок у господарстві — на плечах чоловіка.
«Заходьте, заходьте!», — привітно гукає з хати Ганна Макарівна. Разом зі свекрухою — Ганною Трохимівною — вони сидять біля телевізора. На екрані саме серіал про Мухтара.
«Мати дивиться на собаку та дивується: яка ж розумна! — жартує Іван Романович. — Про природу теж передачі любить. А політикою не цікавиться».
«А що вони хотіли?», — запитує Ганна Трохимівна в невістки, побачивши в хаті гостей.
«Напишуть про вас», — голосно відповідає Ганна Макарівна, нахилившись до свекрухи.
— Ми як розмовляємо з нею, — пояснює, — то нас на весь квартал чути. Ще 100 років нашій бабці було, то вона добре чула. А тепер чим далі — то більше недочуває. Слуховий апарат не хоче носити. А очі в неї — слава Богу. Он із календаря листочок, то вона його прочитає. І оті маленькі букви попрочитує».
«Мати в нас ще газету читає, і гроші порахує. Листоноша як пенсію приносить, то каже: «Ось тут розпишіться». А мати їй: «Бачу, бачу». А прізвище Калашник виведе так, що ні однієї букви не пропустить», — задоволено повідомляє Іван Романович.
«Оце моєму Івану 72 роки, а мені — 102, — додає баба Ганна, — Скільки прожила з ним, ні він на мене жодного разу не розсердився, ні я на нього. Не було чого лаятися»
«Пам’ять у матері хороша. Недавно сидить і на пальцях щось рахує. А тоді пояснює мені, що на нашій вулиці дванадцять вдів живе. А з солдатських вдів вона тільки залишилася. Пам’ятає все!» — веде далі Ганна Макарівна. Вона каже, що 46 років живе разом із свекрухою і знає, що тій є що згадати — скільки епох перед очима пройшло.
Родина довгожительки з діда–прадіда мешкала там, де нині Кременчуцьке водосховище хвилями гуляє. Їхнє село Талдики називалось. У сім’ї було чотирнадцятеро дітей. Та четверо померли ще до 1917 року. Того ж року тиф звів на той світ і батька. Найстаршому з десятьох дітей, котрі вижили, виповнилося двадцять років, а найменшому — чотири. Ганнусі тоді минав 12 рік. Один брат, правда, пізніше у Дніпрі втопився. А всі інші дожили до глибокої старості.
«Дядьки й тітки мої прожили по 90 років. А бабуся до 96 дотягла. Вони всі були трудящі, беручкі до роботи», — розповідає про своїх родичів Іван Романович.
Він каже, що ще замолоду материні брати та сестри гуртом звели у Талдиках хату — «високу, здоровенну, на фундаменті». І все для того будівництва конячками з Черкас та Руської Поляни звозили. У їхньому дворі був навіть цементований колодязь. Таких на село в ті часи усього два нараховувалося.
«Де вони той цемент діставали? В криниці кільця стояли, журавель — гарний колодязь був. Їх не розкуркулили тільки тому, що батька не було, а дітей багато. Колгосп лише клуню забрав», — говорить Іван Калашник.
Його мати вийшла заміж у 30 років за свого односельця Романа. Жили недалеко одне від одного. Працювали разом у колгоспі. Тоді купили стареньку хату по сусідству і одружилися. У 1935 році у подружжя народився син Іван. Та щастя недовгим було — почалася війна. Батька забрали на фронт у 1943 році.
«Їх і не переодягнули, навіть рушниць не дали. Тут під Смілою, за 50 кілометрів, вони й полягли», — з гіркотою в голосі розповідає Іван Романович. Йому хоч і вісім років було, але пам’ятає, як принесли матері похоронку, що батько — Роман Петрович — пропав безвісти. Ганна Трохимівна чекала чоловіка. Не вірила, що загинув. Заміж так більше й не вийшла, хоч і траплялася така можливість. Іван Романович зізнається, що коли подорослішав, шукав батьків слід і в Смілі, і в Корсунь–Шевченківському. Там на братських могилах бачив по 10—50 написів — «невідомий солдат». Каже, що десь там, мабуть, і його батько похований.
Ганна Трохимівна все своє подальше життя присвятила сину. Самотужки ставила його на ноги. Багато працювала в колгоспній ланці. Іван Романович говорить, що мати на долю не скаржилася і нікому не заздрила. Тримала в господарстві корову, вдосвіта вставала, кошика на плечі і йшла пішки на базар в сусідні Худяки, Леськи або в Черкаси. Продасть там молоко, картоплю чи капусту, і є копійка.
«Після війни податки були великі. Та ще й позику із селян викачували — добровільно–примусово. У 1947 році до нас прийшли активісти із сільради. Кажуть матері: підписуй позику. А мати ж бачить, що таких грошей і за рік не заробить. Не підписала», — пригадує пережите Іван Романович. Він говорить, що після того викликали матір до сільської ради. Ганна Трохимівна пішла. І до вечора не повернулася. Зачинили її в сільраді. Івану Романовичу пояснили, що не відпустять, поки не підпише позику. Довелося підписувати. А тоді відробляти.
Життя підносило цій родині чимало сюрпризів. Уже наприкінці 50–х років минулого століття, коли створювали Кременчуцьке водосховище, Калашників змусили переїхати з обжитого села. Той переїзд на рівнину дався їм нелегко, і фізично, і морально.
«Працювали ми ввечері та вночі, без вихідних. Бо ж удень треба було на роботу ходити. Було таке, що й не лягали спати. У Талдиках хату розбирали, а в Худяках, куди нас переселяли, будували. Почали перебудову в 1956 році, а закінчили через чотири роки», — з сумом у голосі зазначає Іван Романович. Бо їм було чітко сказано: якщо не перенесуть хату в інше місце, то її просто затоплять. Тому поспішали, як і інші односельці — і перевозили своє добро, і переносили.
«Як затопили наше село, то ми на човні припливемо туди і плачемо. Там фундамент ще видко було, і дерева», — Ганна Макарівна, як і тоді, в молоді літа, не може стримати сліз.
Уже в Худяках у цій сім’ї народився син та онук Микола. І доки Іван Романович крутив баранку колгоспного автомобіля, а Ганна Макарівна працювала бухгалтером, хлопчика няньчила бабуся.
«Два місяці дружина з малим посиділа — та й на роботу. А ще треба було корову, порося та курей порати. 1964 рік йшов, зима така тяжка випала. У хаті холодно, а топили ж сяким–таким, то мати малого на печі посадить, подушками обкладе, щоб не впав, і побігла. Тоді впала і руку вивернула», — бере Ганну Трохимівну за руки син Іван. Він пригадує, як матір повезли до лікарні, а там світла немає. Травматолог посмикав руку, ото і все лікування.
«Мати в нас терпляча, не плаксива, не скаже, що болить. Так та рука й зажила», — зазначає Ганна Макарівна.
«Терпляча — це точно. Розказувала мені, як глибокої осені в затоці Дніпра замочили колгоспні коноплі. А мороз на ранок плесо і скував. Бригадир каже: коноплі треба витягувати. А це п’ять кілометрів від села. Люди ополонки побили, у воду по пояс зайшли, і заходилися ті коноплі тягати. А тоді гасом розтерлися і бігом до села», — додає Іван Романович. За його словами, Ганна Трохимівна за звичкою встає вдосвіта. Літо як настане, то тільки починає розвиднюватися, як вона вже на ногах. Сама одягається, може собі щось їсти зварити та попрати.
«Дуже швидка вона в нас та проворна. Виходить на вулицю і за віника — порядки наводити. А тоді каже, ох, утомилася» — гладить по плечі свекруху невістка. За її словами, Ганна Трохимівна з магазина не їсть ні сметани, ні масла, ні майонезу. Любить усе домашнє. Спиртного не пила й не п’є. Зате любить цукерки, вони в неї біля ліжка на столику постійно лежать.
На вихідні до Калашників приходять син Микола з невісткою Наталею. Вони теж у Худяках живуть. Із Києва приїжджає онучка Світлана, вона студентка університету. Цікавляться здоров’ям бабусі та батьків, допомагають. Усю цю родину в Худяках називають «царьками», а бабу Ганну — «царицею». За таким прізвиськом їх усі в селі знають. Іван Романович розповідає, що про це ще у своєї баби Параски розпитував. І вона казала, що його дід Петро високим був, «аж під стелю». І служив у гусарському полку в Черкасах. Форму гарну мав. На вихідні у село приїжджав на коні.
«Як баба ворота не встигне відчинити, то дід Петро конем їх і перескочить. А люди дивляться та й кажуть: приїхав, як цар «розодітий». Так «царьками» і почали називати», — сміється Іван Романович.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
