Загублений в історії

Ім’я прозаїка Петра Крижанівського вам не назвуть не те що дипломовані філологи, а часто навіть учені–літературознавці — за винятком, можливо, тих, що фахово спеціалізуються на періоді двадцятих років минулого століття. Для нього не знайшлося місця в «Українській літературній енциклопедії», яка досить повно представляє спектр персоналій радянського періоду, а в оглядах прізвище не згадується навіть серед тих, кого іноді заміняють виразом «та інші». Єдина світла пляма — куца статейка на п’ять рядків в «Енциклопедії українознавства» за редакцією Кубійовича.

Можу з повною переконаністю сказати, що в такій ситуації — це одна з несправедливостей, які переслідували письменника упродовж життя і, як бачимо, переслідують після смерті. Зібравши понад сотню його творів, розкиданих по центральній та регіональній періодиці, уклавши рукопис вибраного і проаналізувавши доробок у цілому, я раптом піймав себе на думці, що Крижанівський став для мене одним із найпомітніших відкриттів останнього часу. Його творчий шлях тривав недовго, однак за силою таланту він цілком заслуговує на те, аби повернутись із небуття і гідно зайняти місце поряд із визнаними майстрами українського слова.

Учитель. Прапорщик. Письменник

Його письменницька зірка — як на тридцятивосьмирічний вік — зійшла порівняно пізно. Дебютною публікацією стало розлоге «оповідання з життя українців у Бессарабії», яке під назвою «Петро Іванович» у лютому 1924 року прийшло до читача зі сторінок подільської губернської газети «Червоне село». Старанно виписане, ще з ледь помітними слідами учнівства, воно відразу явило автора зрілого, спостережливого, з власною темою, яку, здається, настільки послідовно не розробляв жоден із сучасників. Він писав про те, як жилося місцевому люду — українцям, молдаванам, румунам — у Бессарабії та на прилеглих теренах — на Південному Поділлі. Писав про те, що сам добре знав, бо тут пройшла більша частина його власного життя.

На практиці виявилося, що біографічні відомості про Петра Степановича Крижанівського відшукати значно важче, ніж зібрати його твори. Окремі факти в нечисленних документах прописані детально, інші — скупим пунктиром, а про деякі — назагал важливі —довідатись не вдалося нічого: ні документів, ні спогадів.

Трішки світла на ранні роки письменника проливає кримінальна справа (про неї нижче). Суд з’ясовує, що підсудний Крижанівський, який народився 5 жовтня 1885 року, «скінчив 6 класів гімназії, з селян с. Михайлівка Ямпільського району, по фаху вчитель, учителював з 1909 року по 1914 р., а потім був мобілізован[ий] у стару армію, де був проізведен[ий] в прапорщики, в старій армії був 3 м–ця, ранений і попав в плен в Австрію, де був 2 роки й 5 м–ців, в кінці 1917 р. повернувся з плену й учителював у Бессарабії...»

У 1918–му він вернувся на Поділля. Близько року був безробітним, потім одержав посаду вчителя в селі Клембівка. Невдовзі його заарештувала петлюрівська влада за агітацію проти неї, але за кілька днів із буцегарні випустила й мобілізувала на військову службу. А ще через три дні Крижанівський підробив документи і втік додому, бо, як пояснював пізніше, «не хотів ні в яких військах служити». Деякий час учителював у селі Качківка, а з 1920–го — у рідній Михайлівці, що розкинулась на високому схилі дністровського берега навпроти Молдови.

Можливо, на ту пору і припали перші проби пера, надіслані ним до губернської газети. Як видно з відповідей редакції (тоді практикувалося листування з читачами на сторінках), початківець пробував свої сили і в драматургії — газетярі побіжно аналізують його п’єсу.

За кілька місяців його зарахували сількором, і відтоді публікації стали регулярними. Почавши відразу з високого старту — з великого оповідання «Петро Іванович», у якому можна розгледіти автобіографічні мотиви, Крижанівський через півроку стає провідним позаштатним нарисівцем газети «Червоний край», що прийшла на зміну «Червоному селу».

Наддністрянська Йокнопатофа

Обдарування, яке досі повільно визрівало й набиралося снаги, шквально вибухнуло феєрверком різнопланових творів — нарисів, замальовок, оповідань, фейлетонів. А вже з наступного року до його прізвища швидко звикають читачі всеукраїнських видань — «Нової громади», «Селянського будинку», «Культури й побуту», «Народного вчителя» тощо. Визнають і колеги–літератори, прийнявши до членів Спілки селянських письменників «Плуг».

У прозовому спадку Крижанівського можна виділити кілька основних груп творів, кожна з яких розкриває нову творчу грань.

Перша (як на мене, дещо слабша від інших) об’єднує ті, в яких автор — цілком у дусі часу та директивних ідеологічних настанов — тримався русла естетичного утилітаризму. Вони спрямовуються на боротьбу із конкретними людськими забобонами, залишками патріархального сільського побуту, засуджуються носії віджилих моральних норм. Але щоразу письменницький хист підноситься вище від естетичного канону: в оповіданнях, покликаних усього лиш «ілюструвати» ту чи іншу тезу, живуть і діють яскраві повнокровні персонажі, списані безпосередньо з життя.

Так само трішки іронічно, але по–доброму, з любов’ю та розумінням дитячої психології вчитель пише про дітей, і ці новели віднаходять своє органічне місце в традиції, що йде від Тесленка і Коцюбинського. От лиш юні герої Крижанівського діють у нових обставинах. Наприклад, болісно переживає після несправедливого вироку восьмирічний Павлик, засуджений учнівським судом («Апеляція»). Трагічно гинуть від ворожих куль малі Манька («Червона дівчина») та Івасик («Івасик»), які намагались у пеклі громадянської війни стати на захист близьких людей...

Найяскравіше художній дар Петра Крижанівського розкрився у творах гостросатиричних — під їх прицілом опинилися представники влади на рівні села й району. Звичайному сільському вчителеві, що мешкав далеко навіть від губернського центру, відважитись написати й опублікувати подібне, потрібно було мати неабияку мужність, бо він наражався на різку протидію місцевих владоможців. Скажімо, ледь устиг сількор Крижанівський опублікувати критичну замітку про стан пожежного знаряддя, як його разом із головою сільради негайно викликали на допит у райміліцію. Та він лише іронізує на сторінках газети: «Треба на всяк випадок торбу хліба захопити: може, звелять до округи йти?».

Управа на правду

Компромат для нейтралізації незручного «писаки» знайшовся скоро. 31 березня 1926 року комендант Вишневський доповідає начальникові прикордонного загону ГПУ: «Доношу, что гр–н
с. Михайловки КРЫЖАНОВСКИЙ (учитель) быв. петлюровский офицер, каковой по сведениям производил в период нахождения на Украине петлюровских банд ряд расстрелов лиц, замеченных в сочувствии Соввласти...»

Порушується кримінальна справа, і слідчий починає збирати докази. Спочатку допитує можливих свідків, а на початку липня підозрілого вчителя заарештовує. Йому інкримінується участь у розстрілі кількох червоноармійців у Вапнярці наприкінці липня 1919 року. Крижанівський наводить алібі: кілька днів, проведених ним у петлюрівській армії, припадають на вересень, до того ж він перебував у зовсім інших місцевостях. Слідство тягнеться до грудня, і хоч переконливих доказів не здобуто, кримінальну справу з обвинувальним висновком усе одно направляють до суду. Тільки 23 травня 1927 року, коли навіть прокурор відмовляється підтримати обвинувачення, суд оголошує виправдальний вирок.

Кілька місяців під арештом принесли плачевні наслідки: Крижанівський втратив роботу. Підтримку він мав тільки з боку редакції «Червоного краю» та центральних видань, де його весь цей час друкували, але вона була радше моральною — за копійчані гонорари сім’ю не прогодуєш.

Незабаром знайшлось місце у школі аж на другому кінці губернії — в селі Дяківці (нині Літинський район Вінниччини). На літературній карті цей населений пункт пов’язується передусім з іншим ім’ям: тут народився і виріс Михайло Стельмах. Якраз тоді, 1928 року, майбутній лауреат Ленінської премії закінчив школу і вступив до пед­технікуму. Чи зустрічались вони, чи мав Крижанівський хоч якийсь вплив на Стельмаха–початківця — невідомо. Принаймні ні в автобіографічних повістях останнього, ні в інших матеріалах жодних згадок нема.

1929–й став для Петра Крижанівського водночас періодом і найвищого злету, і фіаско. В першому півріччі його активно публікують у пресі, а в Харкові видають дві книжки — «У Вовколігві» та «Нота». Друге починається з планової «чистки» радянського апарату на Літинщині, що виявляє системні зловживання. Народжується гучна «Дяковецька справа». До кінця року провадиться слідство, а відтак на лаву підсудних сідають начальник міліції, голова та секретар сільради, голова комнезаму, голова кооперації і серед інших — Петро Крижанівський. Тепер про нього «Червоний край» пише: «Всю «діяльність» оформляють випивкою у глитая Ларушкіна на чолі з головою ревізійної комісії сільради — Крижанівським, колишнім офіцером, сьогоднішнім вчителем». По «Дяковецькій справі» до різних покарань засуджено дев’ятнадцять чоловік.

Чи був письменник справді винен, а чи тільки став випадковою жертвою зразково–показового побиття, нині встановити важко — матеріалів справи у судових архівах я не знайшов.

Петра Крижанівського перестали друкувати, будь–які згадки про нього потрапили під заборону. Подальші життєві сліди талановитого літератора губляться. У списках репресованих на Вінниччині цього імені немає. Польовий журналістський пошук теж результатів не дав: у Дяківцях нічого не могли сказати про його долю, а в Михайлівці стара селянка пригадала, що він приїжджав після війни, але де тоді мешкав — не пам’ятає.

Може, читачам «України молодої» щось відомо про останні роки життя Петра Крижанівського? Тоді просимо написати в редакцію.

P.S. Книжка вибраної прози Петра Крижанівського «У Чорнокуті» вийде в другій половині року.