Найстрашніше — чекати

Невелике припортове містечко Чорноморське від початку тижня живе звістками, які надходять з далекого Гонконга до оперативного координаційного штабу, організованого компанією «Чорноморнафтогаз», якій, власне, і належало судно «Нафтогаз–67». Родини моряків приїжджають до Чорноморська з Миколаєва, Херсона, Бахчисарая, Роздольного, Івано–Франківська, Сімферопольського району. Сестра одного з членів команди озвалася навіть із Санкт–Петербурга. За долю земляків уболівають у Чорноморську всі — продавці у магазинах, таксисти, робітники порту і колеги–моряки. Вони чекають...

Вісті з Китаю

У вівторок увечері водолазам вдалося підняти тіла двох моряків, і вже з порога родичі почали запитувати: «Наші?». Співробітники штабу поки що цього сказати не можуть. Тіла одразу передали до кримінальної поліції Гонконга, вчора на 14.00 було призначено експертизу й опізнання. Тим часом чотирьох із шести врятованих одразу моряків протягом чотирьох днів можуть відправити на батьківщину. Зараз у Пекіні для них оформлюють паспорти. Це В’ячеслав Макаревич, Євген Єпанчин, Олександр Лунічев та Інна Янкова. Капітана Юрія Кулемесіна та його третього помічника Ігоря Вальчука поки що залишають у Гонконгу для подальшого розслідування. Вчора представникам української комісії нарешті дозволили зустрітися з врятованими членами команди. Вони однозначно стверджують, що в катастрофі винен саме китайський танкер.

Безпосередньо на місці рятувально–пошукових робіт працюють п’ятеро спеціалістів ком­панії «Чорноморнафтогаз», проте їхній голос, швидше, дорадчий. «Ви розумієте, це інша країна. Наші спеціалісти через перекладача коригують роботу китайських водолазів, — каже Валерій Коваленко, начальник координаційного штабу в Чорноморському.
— Інформація, що там працюють наші водолази, абсолютно неправдива. У ситуації корабле­трощі кожна країна намагається забезпечити насамперед себе, тож наших пірнальників туди просто ніхто б не допустив. Зараз китайці перевіряють послідовно приміщення за приміщенням, а наші спеціалісти добиваються, аби перевірка проводилася точково».

Учора занурення були заплановані на 13.00 та 19.00 за київським часом. Затонуле судно підняли до глибини 10—15 метрів. Роботи ускладнені сильними течіями і поганою погодою. Зараз «Нафтогаз–67» тримає великий кран, який не дає йому зануритися в намул, який сягає 10—15 метрів товщини. У п’ятницю має прибути ще потужніший кран, який підніме судно. Така товщина намулу спричинена, зокрема, і тим, що раніше китайці використовували цю бухту як звалище.

Випробування терпінням

У перші дні невеличкий актовий зал, при якому діє координаційний центр, був заповнений вщерть. Поруч чергували карети швидкої допомоги, аби приймати тих, хто непритомнів. Для родичів моряків із «Нафтогазу–67» зараз триває найважче випробування: їхні рідні, чоловіки, батьки, і сини, опинилися у залізній пастці під водою, попри те, що минуло вже понад чотири дні, люди все ще сподіваються, що у відсіках судна, яке перевернулося, таки залишилося повітря і водолази врятують моряків. Співробітники центру організували для родин харчування, а для приїжджих — нічліг. Зараз їх періодично обдзвонюють і повідомляють останні новини.

Цілий день приходять родини то одного, то іншого моряка, люди знесилені й виснажені, вони вже не мають сили плакати і ледве говорять. Вони запитують лише «чому?». «Чому так довго? Чому спеціалісти з України так пізно вирушили на місце кораблетрощі? Чому так рідко відбуваються занурення рятувальників? Чому водолази перевіряють корабель від носа до корми, а не намагаються проникнути в приміщення, де, найвірогідніше, могли перебувати члени команди?»

А ТИМ ЧАСОМ...

Близько 13–ї години китайські пірнальники занурювалися до затонулого корабля, проте направляючий трос обірвався, а без нього орієнтуватися у повністю непрозорій воді неможливо. Після того трос спробували навести знову, але й друге занурення не дало результатів. На 19–ту годину вечора вчора мав підійти корабель із ще однією командою водолазів.

Також у чорноморському штабі кореспондентові «УМ» повідомили інформацію, яка дещо додає оптимізму родичам зниклих без вісти моряків. Річ у тім, що дехто з членів екіпажу «Нафтогазу–67» придбав у Китаї мобільні телефони з СІМ–картками місцевих операторів. Уже після аварії судна родичі телефонували на номери цих абонентів, і при цьому гудок не видавав зайнято — трубку взяли китайці, котрі зі зрозумілих причин не могли порозумітися з українцями. Тож лишається надія, що моряки — власники телефонів — врятувалися з корабля, вибралися на берег, а їхні телефони опинилися в чужих руках...