Чужа мати

Подія тижня: суд у справі Гонгадзе завершено. Після крапки у вироку не буде вже нічого. Маю на увазі: пошуків «організаторів» та «замовників». Кожен, хто не є наївним, це пречудово розуміє. Україна «відстрілялась» перед рештою світу, завершивши слідство. Ніхто з доброго дива не почне пнутися до нових звершень. Ідею люстрації помаранчева влада поховала, вище Пукача ніхто не стрибатиме, а ув’язнені «виконавці» в нас уже є. Два роки в СІЗО вони відбули, посидять ще парочку, а потім їх, мабуть, помилують. Вийдуть із в’язниці й почнуть нове життя — десь поміж Мельниченком, який не знає, куди себе подіти, Кучмою з його «постпрезидентською» пенсією та іншими благопристойними і не зовсім громадянами. Благо, місця в нас вистачає — нові українці народжуються мляво, а старих ми заповзято гнобимо. Тож все буде добре. Мабуть.

Але месидж полягає не в цих прописних істинах. Хочу зачепити питання журналістської етики. Ні, не солідарності. Саме етики. Я розумію, що з моменту зникнення Георгія Гонгадзе, з року 2000–го, радикально змінились багато речей. Змінився світ і продукти його життєдіяльності. Колись, наприклад, в «Українській правді» можна було прочитати статтю Вахтанга Кіпіані про матір Гії. Вона називалась «Леся українка». Я плакала, коли читала її — мабуть, це смішно звучить для молодшого покоління журналістів, яке вважає, що можна грішити і не каятися. Тоді про пані Лесю говорили винятково з величезним пієтетом. Згодом пієтет, як і потік публікацій, мінімізувався: «Я всім набридла», — констатувала вона з часом. Хай навіть так. Тема Гонгадзе справді «приїлася». І заперечити тут нічого.

А від особливо втомлених доводилось чути і таке: «Скільки ще Леся вимагатиме нових експертиз? Припинила б вона це і краще зайнялася мемуарами — написала б про сина книгу, якщо вже так його любить!» Так говорила тітка у цілком дітородному віці, яку я тут же уявила на могилі власної дитини — ось вона діловито затоптує свіжу землю і стрімголов біжить за письмовий стіл. Але сказано це було в порядку приватної оцінки і не мало стати заголовком для публікації абощо. І ось тут, власне, я підхожу до найпекучішого: статті і статейки про Лесю Гонгадзе, які з’явилися після вироку Апеляційного суду, є такими, що мовчати про них неможливо. І якщо до друкованих ЗМІ зауважень менше, то інтернет просто позбувся останніх уявлень про честь.

Не називатиму авторів, щоб не робити бовдурам рекламу. А сюжет було закручено довкола слів пані Лесі про те, що вона пробачає вбивць свого сина. Кожен сприйняв їх у міру свого розумового розвитку. Особисто я не прихильник будь–якої достоєвщини, але я її зрозуміла. Хто до такого розуміння не доріс — хай старається. Хай відростить собі трохи поганенької душі або стане в чергу на донорську.

Люди, не будьте свиньми! Не любіть Лесю Гонгадзе, якщо не хочете — зрештою, ніхто й не зобов’язаний. Але дайте їй спокій. Тому що вона — чужа мати (а не ваша!), тому, що за неї нікому заступитися і тому, що не вам судити її почуття, прагнення і порухи серця. «Господь мене не залишить!» — говорить вона. Що ж… Інколи я буваю сердита і на Нього. Але все ж вірю. Як Леся Гонгадзе.