Ігумен–цілитель

Намір зустрітися з отцем Іваном у автора цих рядків, зізнаюся, як на духу, виник давно — надто вже дивними видавалися перекази з вуст в уста про його лікувальні здібності. Такий високий рейтинг цілительської популярності, звісно ж, насторожував: чи не видають «носії інформації», розчаровані офіційною медициною, бажане за дійсне, чи не сприймається «перегінський монах», як його просто називають, останньою рятівною соломинкою?

Півтора року тому, посеред літа, без попередньої домовленості я вже відвідував службу Божу у храмі Закреничного, яку проводив отець Іван. Багато що з того культового дійства справді було незвичним: велелюддя у церкві невеличкого села лише з півторастами дворів, якась по–особливому урочиста набожність та обізнаність з ритуалом — псалми співали майже всі прихожани. І, зрештою, заключний акорд служби: всі стають на коліна і довго моляться за мир у світі, за процвітання України, за незахищених і немічних, за те, аби Господь давав добро усім і кожному зокрема.

Поспілкуватися тієї неділі з отцем Іваном вдалося лише мимохідь, бо саме на 16 липня припав день його народження і привітати іменинника після служби зібралося дуже багато людей. Ми домовилися зустрітися іншим разом. Не знати, коли б він настав, якби про «перегінського монаха» недавно не почув у рідному селі на Черкащині, за 800 кілометрів від Закреничного. Причому співрозмовники–наддніпрянці демонстрували такий рівень обізнаності з його лікувальною практикою, що дивуватися довелося вже мені. Крім того, кілька разів телефонували читачі «УМ» з Чернігівщини й уклінно просили вийти з ним на контакт. Словом, відкладати другу зустріч уже було нікуди.

Святе місце на горі Чуриків порожнім не буде

— Отче, — звертаюся до засновника і настоятеля Святопокровського монастиря, — ви знаєте, як далеко сягнув розголос про вас як цілителя?

— Приїжджають люди з усіх регіонів України, і я стараюся нікому не відмовити. Приймаю всіх. Не питаю, якої прибулець національності чи конфесії, багатий він чи бідний. Я завжди дивлюся на людину лише як на особу, котра потребує допомоги. У мене майже немає вільного часу. Буває, що за добу доводиться приймати по 80—100 чоловік. Окрім того, маю обов’язки священика на парафії в Закреничному, розташованому за південною околицею Перегінська, і дуже багато роботи — з відбудови монастиря на горі Чуриків. Ця назва походить від «чуриків» (по–бойківськи — «дерево»), з якого колись була збудована свята обитель.

— Що спонукало вас взятися за відродження монастиря з «нульового» циклу?

— Я народився і виріс у Перегінську. У дитинстві часто бігав із хлопцями по гриби та ягоди на гору, де колись був Онуфріївський монастир, заснований київськими ченцями у ХІІ столітті. Про місце його розташування нагадував лише хрест. Першої руйнації монастирю завдали монголо–татари, котрі, як переповідають легенди, їхали Чорним лісом і побачили на горі якесь дуже дивне сяйво — то блищали на сонці позолочені бані монастирської церкви. Коли підібралися ближче, не могли з рівнини зорієнтуватися, де те «сяюче» місце, бо монастир розташувався на висоті 950 метрів у сідловині гірської вершини. Тоді ординці спіймали батька з донькою, які несли монахам сир на пожертву, і після катування вивідали дорогу та сплюндрували обитель. Згодом її руйнували ще двічі. Востаннє це сталося в 1668 році: після пограбування татари спалили монастир разом із братією, що, на відміну від попередніх разів, уже не чинила опору, а лише молилася.

Відродити монастир, вдихнути життя в це святе місце було моєю найзаповітнішою — ще дитячою — мрією, бо з юних літ, незважаючи на войовничий атеїзм радянської системи, дуже хотів стати монахом. Коли висвятився, отримав парафію в Закреничному і збудував там церкву, владика Софрон Дмитерко дав дозвіл на відродження монастиря, і я почав потрохи збирати кошти та будматеріали.

— Хто вам допомагає в цій благородній, але надто копіткій справі?

— Монастир будується винятково на пожертви. Тепер на вершину гори ми проклали щось на зразок дороги, якою вже може навіть проїхати вантажівка, а спершу будматеріали носили туди на плечах. Збудували каплицю, у монастирському корпусі нині тривають опоряджувальні роботи, а як блисне сонечко, закладатимемо фундамент церкви. Нині нас там — четверо священиків і семеро братів. Я прийняв постриг у 2000 році й отримав чернече ім’я Іван, а до того був отцем Василем Ковалем.

Як монах потіснив скульптора

— З якої родини походите і чи займався хтось із ваших предків цілительством?

— Як і переважна більшість мешканців Перегінська, представники нашого роду по чоловічій лінії були лісорубами і дуже побожними людьми. Коли виникали проблеми зі здоров’ям, то надіялися лише на Всевишнього і тільки в нього просили допомоги — ніхто з них ніколи не переступив поріг осель знахарів чи ворожбитів. З розповідей знаю, що мама мого тата (вона відійшла раніше, ніж я з’явився на цім світі) була такою побожною, що Господь заздалегідь відкрив їй день, коли завершиться її земне життя. Вона навіть попередила мою маму: «Не пускай чоловіка, а мого сина в ліс, бо я буду в середу помирати, а в п’ятницю мене ховатимете». Так і сталося. Мої батьки теж рано померли: тато встиг побачити мене лише дияконом, мама — вже священиком.

— Служителем церкви, наскільки я розумію, ви стали вже в зрілому віці, а чим займалися до того?

— З дитячих літ я мав дві мрії — стати скульптором або монахом. У школі добре малював і ліпив різні фігурки. Міг дивитися на людину і за кілька годин виліпити бюст, дуже схожий на оригінал. Проте Боже покликання перемогло. Ще в юному віці я зачинявся у своїй кімнаті й довго молився, уявляючи себе в монастирській келії. Деколи мене навіть не розуміли сусіди і рідні, вважаючи диваком, бо нікуди не ходив, ні з ким не зустрічався. Це сприймалося тим більше дивно, що мені нічого не бракувало — хлопець я був показний і здоровий. Звісно, спокус виникало чимало на кожному кроці, тому я щиро та неустанно просив Господа, аби допоміг це витримати, вистояти, зберегти чистоту душі й тіла. З єдиною метою — посвятити себе служінню Всевишньому. Отже, я трудився, молився і боровся. І Господь допоміг, хоча це була непроста боротьба. В армії служив у частині зв’язку, а після звільнення в запас працював електриком на Дніпропетровщині. Там зі мною стався нещасний випадок. Мабуть, його навмисно спровокували колеги по бригаді, яким дуже не подобалося те, що я багато молюся і не пристаю до їхньої компанії. Хлопці тоді напилися горілки і, коли я був на вершкові електричного стовпа, зробили так, аби стовп упав разом зі мною. Як наслідок, я отримав важкий струс мозку і дуже покалічену ліву ногу. У цих випробуваннях гартувалася моя воля. Коли вчився у семінарії, то дуже переживав, чи зможу на ногах вистояти цілу службу Божу. Та згодом ще раз переконався, що в Господа немає нічого неможливого.

Проба сил проти нечистої сили

— Коли ви помітили в собі здібності до лікування?

— Це так якось Господь скерував. Спершу мусив протистояти нечистій силі. Якось у храмі Царя Христа на Майзлях в Івано–Франківську була присутня жінка, одержима злим духом, котрий почав кричати, що вигнати його можу тільки я. Після служби та нещасна почала просити дозволу приїхати до мене в Закреничне, бо іншого рятунку не бачила. Я пішов до владики Софрона Дмитерка, тодішнього ординарія нашої єпархії, і він дав благословення, без чого не можна братися за цю непросту справу. Я читав над тією жінкою молитву з екзорцизму і під час служби Божої в Закреничному і після неї. Злий дух відкривав такі тайни, що робилося не по собі, та Господь допоміг з ним упоратися.

В аналогічну ситуацію потрапив і мій односельчанин. Він поїхав у Сибір на лісорозробки й одружився там з місцевою жителькою. У них народилася дитина, але невдовзі сімейне життя дало тріщину — дружина почала зловживати спиртним, приводити додому чоловіків. Аби не віддалятися від дитини, мій односельчанин дешево купив поруч хату. Він не знав, що сусідка продала її разом із домовим злим духом, котрий почав так знущатися над новим власником, що він залишив у Сибіру все і повернувся в Перегінськ. Проте невидимий мучитель не полишив його й тут. До мене звернулася сестра того чоловіка, з яким ми були знайомі ще з дитинства, і почала просити, аби я допоміг. І в цьому випадку вдалося перемогти злого духа — чоловік дотепер почувається добре.

— Мені довелося більше чути про вас не як про гонителя нечистої сили, а про цілителя. Як і коли про це дізналися мешканці інших регіонів?

— Не знаю, як це сталося, але інформація поширилася дуже швидко. Одержимих злим духом справді — одиниці, до мене почали приїжджати люди з різними недугами. Я собі нічого надзвичайного не приписую — певне, Господь обдарував мене своєю ласкою. Навіть ніколи б не насмілився думати, що це я допомагаю людям, лікую їх — не маю чим допомогти, це лиш Бог допомагає. Я не кажу, що я такий великий подвижник. Мабуть, Господь дав цей дар допомагати іншим за те, що з дитинства я старався берегти себе від гріха, тілесного зокрема.

— Ви ніколи не знали жінки?

— Беріг себе в чистоті доти, поки не став священиком, а вже після того про це не могло бути й мови.

З копієм і молитвою

— Гаразд, повернемося до лікування. Яку все ж методику застосовуєте — лише молитовну чи вдаєтеся до допоміжних засобів?

— Лікування відбувається за допомогою копія (нагадує позолочений міні–спис. — Авт.) та спеціальної молитви, спрямованої на зцілення. Я маю благословення від владики на користування копієм: поколюю знаком хреста тіло хворого, а сила Господня допомагає лікувати. Згодом мені відкрилися й певні можливості діагностування та визначення місць локалізації тієї чи іншої недуги.

— Які хвороби легше піддаються лікуванню копієм, а які важче? Чи цікавитеся ви наслідками лікування?

— Легко лікуються різні порчі, наслання. Важче — задавнені недуги. На початках занотовував у спеціальному журналі факти зцілення від різних хвороб, з якими доводилося мати справу, а потім і на це забракло часу, зважаючи на велику кількість відвідувачів. Щодо наслідків лікування, то знаю, що багатьом вдається допомогти. Ось учора приходила жіночка, яка тривалий час перебувала у шлюбі, але не могла народити дитинку. Тепер вона — на четвертому місяці вагітності. Приїжджав молодий чоловік із Черкащини, якому навіть вдалося вилікувати гепатит С. Стараюся допомогти всім, хто до мене звертається, але гарантувати всім одужання — не в моїх силах.

— Як ви ставитеся до офіційної медицини, адже до вас зазвичай приїжджають хворі, розчаровані в її можливостях?

— Добре ставлюся. Проти лікарів я не сказав жодного нешанобливого слова. Навпаки, я молюся за медиків, які фахово допомагають пацієнтам позбуватися фізичних страждань. Допоміг у цьому лікар — дуже добре, я допоміг — теж слава Богу. Щоправда, нині багатьох людей переслідують психічні захворювання, які не завжди виявляє й ефективно лікує офіційна медицина.

— У таких випадках родичі хворих часто шукають ворожбитів та знахарів. Як оцінюєте їхній вплив?

— Ворожбитство — дуже тяжкий гріх. І не тільки для ворожбита, а й для того, хто до нього йде за поміччю, бо людина втрачає Божу ласку і треба дуже багато молитися, перепрошувати, аби Господь змилостивився. А ось лікування травами можна лише вітати, бо й монахи з давніх–давен володіли знаннями приготування природних ліків — цілющих відварів, настоянок, мазей та інших фітопрепаратів на основі зілля. Користуватися порадами народної медицини може кожен, але треба знати правила збирання, висушування і зберігання лікарських рослин та обов’язково молитися перед тим, як іти за зіллям у ліс, поле чи на луки.

Просіть — і дасться вам

— Ваша цілительська практика пов’язана з лікувальними молитвами і використанням копія, а чи може практикуючий християнин сам попросити у Господа допомоги в подоланні недуги?

— Звісно ж, що може. Бо сказано: «Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам». Кожна людина може випросити у Бога ласки, і не тільки для себе. Молитва праведника має виняткову силу перед Богом. Якщо є в роду священик, монах, то це — велика честь, благо і поміч родині. Може допомагати і якась старенька, горбатенька бабуся, бо вона — свята перед Богом.

— Починається Великий піст. Багато хто вважає його унікальною можливістю для оздоровлення організму. Ви теж такої думки?

— Якщо немає протипоказань з медичної точки зору і людина підходить до цього осмислено, користь від посту, безсумнівно, буде дуже велика. Коли я прийшов з армії, ще за часів брежнєвського соціалізму, то щотижня — в понеділок, середу та п’ятницю — тримав чистий піст, тобто навіть не пив води. Я постив і молився не тільки за свою родину, а й за односельчан, котрі тоді хворіли, — вони про це й не здогадувалися. Обмеження в харчуванні без духовного, так би мовити, супроводу — це лиш різновид фізіологічних експериментів над власним організмом.

— Отче, що ви насамкінець побажали б нашим читачам?

— Найперше, аби всі — від Президента до звичайної людини — нічим не гордували. Бог дав тобі — комусь більше, комусь менше — дякуй Господу. Влада і гроші — це все перехідне. Треба по можливості робити більше добрих справ і менше гріха. А ще хотів би попросити всіх, хто має змогу, внести свою лепту, свою цеглинку в добудову нашого Святопокровського монастиря. Поки він стоятиме, доти монахи молитимуться за цих доброчинців, згадуватимуть їх і випрошуватимуть для них та їхніх родин здоров’я і Божої ласки. Наш телефон у Закреничному Рожнятівського району на Івано–Франківщині — 8(03474) 9–84–03.