Люди у вовчій шкурі

Уявлення, що люди можуть перетворюватися на тварин чи птахів, поширене на всій земній кулі й походить від прадавніх, а в деяких народів Африки, Америки, Азії й Океанії і досі живих тотемічних вірувань. Європейці чомусь особливо полюбляли оповідки про перетворення на вовків. Вовкулаками «ставали» переважно чоловіки. В Україні, як виняток, зафіксовані оповіді про вовкулачок. У поліських легендах такі жінки–вовчиці навіть народжують дітей, які мають цілком людську подобу.

Легенди про вовкулаків на межі ХІХ—ХХ століть були дуже популярними в усіх регіонах України. На волинському Поліссі ще в 80—90–х роках ХХ століття етнологи і фольклористи записували такі оповідки. Пощастило записати таку розповідь і авторові цих рядків від вихідців із селища Базар, що на Житомирщині. До речі, Полісся славиться вовкулаками ще з V столітті до Р.Х. Тоді «батько історії» Геродот писав про тамтешній народ неврів: «Цих людей підозрюють, що вони чаклуни. Бо скіфи й елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною».

Як стати вовком

В українських легендах вовкулаки звичайно поділяються на «вроджених», або «родимих», і «роблених». Серед «вроджених», у свою чергу, виділяється група чаклунів, які можуть керувати своєю лікантропією (тобто перевертанням на вовків) самі. Оповідачі змальовують їх як злих, кровожерних осіб, які за власним бажанням, переважно вночі, перетворюються на вовків і нападають на людей і худобу. Часто вони збирають зграї справжніх вовків і водять їх у розбійницькі напади на села. Є різні способи стати вовком. Уроджений вовкулака у відлюдному місці, найчастіше в лісі, забиває в землю кілочок або п’ять кілочків (за числом кінцівок і хвоста) та особливим чином перестрибує через них. Може також застромити в землю сокиру або один чи два ножі лезами вгору й перекинутися через них. Або проказати особливе замовляння.

Вродженими вовкулаками–чаклунами виступають у давньоруських літописах та «Слові о полку Ігоревім» князі Олег і, особливо, Всеслав Полоцький, а також епічні герої Волх Всеславович, Вольга (в російських билинах), князь Вук Гругрович (у сербських богатирських піснях), запорозький отаман Іван Сірко. Тут ми маємо справу з проникненням в епос, літературу та літописання прадавніх міфологічних уявлень.

Крім «свідомих чаклунів», до «вро­джених» вовкулаків належать і «вимушені». Вони мимоволі стають вовками, коли на небі сходить особлива зірка або настає певна фаза Місяця чи пора року. Наприклад, на Юрія чоловік стає вовком, а на зимового Миколая знову обертається людиною, або ж може бути вдень людиною, а вночі вовком. Часто ці люди дуже страждають від свого вовкулацтва, не бажають перетворюватися на звіра, але не мають засобів боротися з цим лихом. Люди народжуються вовкулаками переважно через те, що їхні батьки чи дальші предки скоїли якийсь гріх.

Їм пороблено...

«Роблені» вовкулаки сильно відрізняються від «вроджених». Такі люди стають вовками лише раз у житті й на певний час, після чого знову, тепер уже назавжди, перетворюються на людей. Роблять таке з людьми відьми, чаклунки, а також уроджені вовкулаки. У зонах міжетнічного порубіжжя побутує повір’я, що вовкулаки — це представники сусіднього народу. Наприклад, у Прибалтиці ще на початку ХХ століття вважали, що вовкулаки не інакше як російські поселенці. Так само вважали в Слобідській Україні. А росіяни наділяли такими властивостями комі.

У більшості випадків «робленими» вовкулаками стають хлопці шлюбного віку. Наприклад, на вовка перетворюють парубка, який покинув дівчину, з якою мав одружитися. Чинить таке спеціально запрошена відьма, мати дівчини чи й вона сама. Поширеними є оповіді про перетворення на вовків цілого весільного поїзда, скоєне злим, заздрісним чаклуном, якого не запросили на весілля. Відомі випадки, коли вовкулаками ставали парубки, які переодягалися «вовками», щоб налякати дівчат. Інколи вовком робила свого чоловіка молодиця, аби позбутися його задля коханця.

Для обертання когось на вовка потрібні особливі дії та знаряддя. Скажімо, потрібно накинути на хлопця вовчу шкуру, ярмо чи стрічку, пов’язати на нього спеціальний пояс. Бувало, що чаклун просто розстеляв на дорозі «жертви» скручений пояс або встромлював у землю ножа. Інколи він давав випити якесь зілля. Акт обертання людини на вовка здійснювався, як правило, на порозі хати, у дверях, на перехресті доріг чи в інших таких місцях, де, за повір’ями, світ людей стикався зі світом нечистої сили. Час перевертання людини на вовка також позначений сакральністю. Так, це робиться під час церковної служби, на Великдень, навесні (весна, у відповідності з давньою слов’янською традицією, є періодом настання нового року) тощо.

Своїм виглядом вовкулаки, зокрема роблені, майже не відрізняються від справжніх вовків. Проте оповідачі «помічали», що ноги в них товстіші. На тому місці, де має бути пуп, зав’язано вузлик, уздовж спини та живота може бути біла смуга (якщо це був хтось із весільного поїзда). Живуть вовкулаки в лісі, рідше — у полі, у виритому лігві чи норі.

Людина від запаху хліба

Життя «роблених» вовкулаків дуже нелегке. Лісові вовки примушують їх собі служити, гризуть та кусають. Польський, словацький і, набагато менше, український фольклор згадує про сексуальну агресивність вовкулаків до жінок. За оповідями, «роблені» вовкулаки, що живуть із вовками, харчуються м’ясом впольованих диких і свійських тварин або навіть і людей. Інколи вони їдять лише печінку (яка, до речі, вважається місцем знаходження життєвих сил), часто тільки кінську.

За іншими легендами, їжею їм служать знайдені крихти та шматочки хліба. Або вони просто облизують місця, за які бралися руками люди. У таких випадках вони виснажуються і худнуть. Ці вовкулаки, як правило, живуть окремо від вовків і поводяться миролюбно. Вони часто підходять до людей і сумно дивляться на них. У такий момент їх можна легко обернути на людину. Для цього вовкулаці дають свяченого хліба або перерізають на ньому пояс чи вузлик, зав’язаний чаклуном на місці пупа. Можна ще розстелити рушника, покласти хліб–сіль і встромити в землю ножа — через нього вовкулака має перекинутися, понюхавши хліба й солі. Ще, кажуть, вовкулаку треба бити — батогом, ціпом або палицею, щоб розбити вовчу шкуру, і тоді з неї вилізе людина. Коли є нагода, то міфічних створінь змушують пролазити крізь ярмо чи хомут, перестрибувати через рогач. Зняти чари можна також пострілом із рушниці, зарядженої волоссям відьми.

Обернути вовкулаку на людину, за переказами, може чарівник або ж звичайна дівчина. Інколи вовкулаки ставали людьми, відбувши певний термін, на який їх зачаклували, але траплялося, що чоловік залишався вовком до самої смерті. До речі, плин часу для вовкулаків змінюється: тиждень рахується за рік .

Коріння вовчого хвоста

За народними віруваннями, опікуном вовків на більшості територій України, Росії та у південних слов’ян є святий Георгій, якого народна традиція в Україні називає Юрієм. У західних районах України та в Польщі покровителем вовків є святий Миколай. За переказами, ці святі опікуються і звичайними сірими вовками, і вовкулаками.

Яке ж явище давньої культури лягло в основу віри у вовкулацтво? Чи ця віра й відповідні фольклорні тексти з’явилися «на порожньому місці»? А може, люди дійсно колись могли перетворюватися на вовків? Палеоетнологічні дослідження показали, що реальна основа в названих віруваннях і справді була. Реконструкції давньоіндо–європейської та праслов’янської соціальної організації й духовної культури показують, що легенди про вовкулаків — це відгомін архаїчних чоловічих союзів та обрядів ініціацій до цих союзів. У таких товариствах особливу роль відігравав культ вовка. Ритуальне перетворення хлопців на «вовків» під час ініціацій та «вовчі» заняття й поведінка членів таких союзів і відобразилися в легендах про вовкулаків. Зв’язок «робленого» вовкулацтва зі шлюбним віком і дівчатами пояснюється тим, що в прадавнину члени «вовчих союзів» захоплювали під час розбійницьких нападів дівчат та молодих жінок, з якими потім брали шлюб. Керували «вовчими союзами» та водили молодих воїнів у походи вожді, які теж виступали у вовчій іпостасі. Їх далеким відгомоном і є «родимі» вовкулаки з міфологічних легенд, а також літописні та епічні князі й отамани–вовкулаки, описи діянь яких відтворюють більше прадавні міфи, ніж реальні події.

У новітні часи мотив вовкулацтва переживає ніби своє нове народження, перейшовши з фольклору в професійну творчість письменників та кінематографістів, що ми можемо бачити, читаючи книги й дивлячись кінофільми (скажімо, знаменитий Дракула — герой книги Брема Стокера). Характерно це і для українських письменників та митців. Згадаймо хоча б образи Марка Проклятого та Кривоноса–Вовгура з творів Олекси Стороженка чи головного героя повісті Володимира Дрозда «Самотній вовк». Крім того, в наш час вовкулацька символіка вживається політичними рухами, пов’язаними з націоналізмом, що існували чи є у різних країнах. Використовується вона і як мотив перетворення людини на вовка, й новітніми релігійними сектами та езотеричними спільнотами.

Василь БАЛУШОК, етнолог