Молодий Тарас Шевченко дивився з трьох величезних плазм, що доволі інтелігентно вписалися в сцену Національної опери, на місці оркестрової ями стояли три заквітчані тини, а в глибині сцени розмістилися штандарти Президента, його звична трибуна і столики з обох боків. У понеділок в оперному театрі святкували 194–ту річницю з дня народження Тараса Шевченка і вручали митцям найпрестижнішу державну нагороду — Національну премію імені Тараса Шевченка. Щороку Кобзар у цей день наривається на свою законну діжку єлею з медом, тоне у мереживах лунких і порожніх слів і, мабуть, нудьгує на тім світі солідарно зі своїми живими шанувальниками.
Року Божого 2008–го тяглість такої невеселої традиції якщо не припинилася — я не оптиміст! — то принаймні перервалася. Культуролог, шеф–редактор журналу «Український тиждень», автор фільму «Мій Шевченко» Юрій Макаров за годину провів інтелектуальну екскурсію по віртуальному музею Кобзаря. Вечір назвали «Живописна Україна: реконструкція» і поєднали міську музику XIX століття і далі вглиб, малярські твори Шевченка–художника, професійних і вдумливих музикантів — Тарас Компаніченко, Ніна Матвієнко, Роман Гриньків, «Піккардійська терція», чоловіча хорова капела імені Ревуцького, «Київська камерата», технічні можливості XXI століття і скупий, лаконічний текст розумника Макарова. І о диво! Обтрусивши лушпиння фальшивих слоганів і ярликів, позбавившись зацементованої посмертної маски народника і потреби презентувати себе винятково в кожусі і свитці, вдихнувши музики, яку, можливо, сам колись слухав чи співав, Шевченко постав прогресивним поетом і художником XIX століття, неслухняним, контраверсійним, освіченим, європейським — живим. Юрій Макаров акцентував на 1843–му році, коли 29–річний чоловік, уже не кріпак, з дипломом художника, через 14 років розлуки повертається на батьківщину. І за 8 місяців перебування робить серйозний вибір на все життя — обирає долю національного поета.
З вуст Макарова пролунало чи не найважливіше запитання всього сучасного шевченкознавства: може, це у нас не вистачає уяви побачити його таким?! Добре, що її вистачило команді проекту, в якій, окрім Макарова (автор сценарію), стоять такі прізвища, як Олесь Санін (режисер відеомонтажу), Олександр Щетинський (автор саундтреку), Сергій Проскурня (режисер та автор стенографічної ідеї), Наталя Клименко (шевченкознавець, директор Національного музею Тараса Шевченка — консультант). І цілком у дусі не споживацького підходу до Шевченка була заява лауреатки Шевченківської премії–2008 Віри Вовк про заснування на кошти премії Фонду, який присуджуватиме премії за кращий переклад іноземними умовами творів сучасних українських письменників.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
