У нову, але вже досить популярну завдяки регулярним творчим зустрічам книгарню «Є» набилося людей стільки, що ніде було впасти яблукові. Дихати було важко, а охочих послухати про Шевченка усе прибувало. Переважно це була «зелена» молодь, що неабияк дивувало і тішило.
Обидва учасники вечора свого часу трохи «постояли в черзі» на Шевченківську премію. А Віктор Неборак ще й має кавер–версію на вірш Тараса Григоровича: «Мені тринадцятий минало, / очима я сідниці пас...». Але нині Неборак ще й має низку серйозних літературознавчих есеїв, присвячених життю і творчості Кобзаря. На вечорі планувалося знайти неординарні відповіді на запитання, хто ж насправді Тарас Шевченко для української нації: забронзовілий класик, чиї твори існують лише, щоб наганяти нудьгу на школярів, чи велетень, твори якого актуальні й цікаві досі.
Особисто мені більше імпонує перший варіант. Дуже прикро якось усвідомлювати нестерпну актуальність Шевченкових віршів сьогодні. Очевидно, від письменників очікували дещиці колишнього бурлескно–буфонадного погляду на світ. Але «Бубабісти» й самі вже перетворилися на класиків. А 10 березня Юрій Андрухович ще й став дідом. У сім’ї його дочки Софії та доброго приятеля Андрія Бондаря народилась донечка Варвара. Ім’я дівчинки можна теж сприймати як алюзію з Шевченковим коханням Варварою Рєпніною. Хоча насправді — це випадковий збіг. Варварою маленьку заплановано було назвати раніше. Подейкують, так звали бабцю Андрія Бондаря.
Новоспечений дід зі стриманою гідністю вклонився у відповідь на привітання, фірмовим жестом поправивши волосся. Кажуть, старість для Андруховича — болюча тема. Хоча його колега Неборак запевняє, що Юрко справді щасливий, і не припиняє дивувати гармонійним сприйняттям світу.
«Бубабісти» не блазнювали і до буфонади не вдавалися: статус уже не той. Вони розважливо промовляли правильні речі. Тільки Неборак по–професорськи академічно, а Андрухович — з традиційною дещицею театрального самомилування. Наріжною думкою вечора стало те, що Шевченка необхідно деритуалізувати. Від цього його ім’я жодним чином не втратить своєї сакральності, а тільки ще більше наблизиться до людей. Віктор Неборак на вечорі наголошував, що не відкриватиме жодної Америки, бо він не володіє якимись не доступними для широкого загалу фактами з життя Кобзаря чи його не відомими текстами. Літературознавець радив слухачам звернути особливу увагу на щоденники Тараса Шевченка, які, окрім унікального й неупередженого фактажу своєї епохи, мають ще й неймовірну художню цінність.
— Шевченкові щоденники — це передусім якісна белетристика, — розповів «УМ» Віктор Неборак.
— Читаючи уривки Шевченкових щоденників, мене не залишало враження, що то літературна містифікація, настільки безпосередньо, розкомплексовано, а часом, навіть смішно вони написані. Як це прокоментуєш?
— Справді, інколи з’являється схожа думка. Але це, звісно ж, не містифікація, а доконаний історичний факт. Просто ми звикли до образу «батька Тараса». А в щоденниках перед нами постає звичайна людина, часто не впевнена у творчих силах і зовсім позбавлена відчуття власної значущості й, тим більше, величі. Шевченко навіть переконаний, що Куліш друкує його твори «по дружбі». Найцікавіше, що в Нижньому Новгороді Шевченко починає писати «Неофіти». Його просто прориває. І дуже добре видно процес внутрішньої підготовки до цього прориву, момент, коли після тривалої кризи Шевченко знову починає бути поетом. Щоденники писали вочевидь для себе, без натяку на сподівання, що їх колись буде оприлюднено.
— Тобто починати відкривати для себе «нового», незабронзовілого, Шевченка ти радиш саме з його щоденників?
— Не обов’язково. Головне — відірватися від заїждженої шкільної програми. Часто це повторюю і знову скажу: для початку — беріть «Кобзар» і читайте його з кінця.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
