«Де коні? — запускай! Де вогонь? — підпалюй!»

Наприкінці минулого тижня вся недисциплінована частина чоловіцтва — дисциплінована зробила це трохи раніше — традиційно штурмувала торгівельні палатки й квіткові ятки. Ці щорічні закупки флори, парфумів та сувенірної продукції давно вже стали чи не єдиною нагодою для чоловіка визнати, що ось ця хатня робітниця, яка цілодобово готує–пере–прибирає, насправді — його дружина, про яку він, ступаючи на весільний рушник, обіцяв піклуватися все своє життя. Восьме березня давно перетворилося на день заспокоєння власної чоловічої совісті, на прогнозований вибух подарунків та компліментів, який трапляється якраз один раз на рік... Насправді ж чоловікам було б значно корисніше піти цього дня до Театру Франка і подивитися виставу Олександра Білозуба «...Я згадую...Амаркорд». У Білозуба там також звучать компліменти жіноцтву. Тільки не солоденько–приторні, не одномоментні й формальні. Режисер дякує українським жінкам за те, що на своїх тендітних плечах вони тримають величезну Землю, не даючи їй злетіти з орбіти. І докоряє чоловікам, які не лише допустили таку ситуацію, а й не приховують того, що вона їх цілком влаштовує. І визнає, що покращення такого стану речей найближчим часом навряд чи можливе...

Особистий Рубікон

Головні героїні вистави — сім українок, які приїжджають на заробітки до Італії. У кожної з них є родина, діти, батьки, є дипломи про вищу освіту, а в декого й не про одну. Вони приїхали заробити грошей — «розкоші» працювати за нормальну зарплату вдома ці жінки, як і мільйони українок, уже давно позбавлені. Вони приїжджають до Ріміні, міста, де народився Федоріко Фелліні. Разом з екскурсоводом, ефектною Градискою (н. а. Людмила Смородіна) вони швиденько оббігають визначні місця, упіввуха слухаючи про те, що «Рубікон протікає поряд із Ріміні, а в Києві, біля Театру імені Франка, є ресторан «Фелліні»». А далі ця сполохана зграйка жіночок із валізами розлітається по домівках своїх роботодавців. Доглядати немічних бабусь, вигулювати собак, витирати носи чужим дітям... Важка щоденна робота для них є запорукою того, що далі, вже в недалекому майбутньому, буде краще. Діти підуть вчитися, батьківську хату вдасться підремонтувати... Нехитрі бажання простих жінок, заради яких вони жертвують і теперішнім і, як з’ясується потім, майбутнім, заради якого вони сьогодні крутяться, як білка в колесі.

Трагедію українського жіноцтва, яке працює по закордонах, Олександр Білозуб (п’єса написана у співавторстві з Оленою Сікорською) розповів у конкретних історіях семи заробітчанок, відтак вистава складається з кількох моно–вистав. Мати–одиначка Зоя (з. а. Лариса Руснак) залишила вдома сина. Вчителька української мови Ольга (Світлана Ватаманюк) — учнів, яких вона намагалася навчити розумному, доброму, вічному, а ті все не піддавалися, бо вдома ними ніхто не займався, батьки ж на заробітках... Надія (з. а. Любов Кубюк) — стару маму, яка померла, а донька навіть не змогла поїхати на похорон. Зоряна (Тетяна Олексенко) — трьох дітей і кар’єру піаністки. Валентина (Ольга Кондратюк), Діана (Наталя Ярошенко), Галина (Наталя Перчевська)...Усі вони мали що втрачати, але й залишати все так, як було, не могли. Після тяжкої роботи вони іноді збиралися разом, скаржилися на господарів, читали листи від рідних, ділилися заспокійливим, яке ковтали жменями, співали «Сіла птаха»... А далі, засукавши рукава, знову йшли в бій.

Переїхані потягом долі

В одній сцені Олександр Білозуб одягає жінок у вечірні сукні і в такому вигляді випускає їх у розбурхане життєве море, яке дуже образно було зімітовано за допомогою чорного целофану (художник–постановник — Володимир Карашевський). Італійка Градиска ступає обережно, боячись забруднити свої модельні черевички, а потім стає посеред цього водовороту, наче розгублена дитина, яка дуже сумнівається, що звідси взагалі можна дістатися суші. Наші ж не лише вибираються — вони прибирають цю брудну воду своїми швабрами, примушуючи розбурхану річку повертатися в русло. Щоправда, не всі демонструють таку непохитну силу — вирові не змогла протистояти Валентина, яка на чужині змушена була заробляти проституцією. Саме їй режисер довірив гіркий монолог про роль жінки в нашій країні. Крізь біль та образу Валентина вигукує хрестоматійні «ми й коня на скаку зупинимо, у вогонь — з радістю, де коні? — запускай!, де вогонь? — підпалюй!»

Фінал у виставі Олександра Білозуба — жорстокий і нещадний. До Зої, аж через п’ять років, приїздить нарешті син. Вона так готувалася, стіл накрила, светра з написом «Італія» для свого хлопчика придбала. А приїхав він — і поговорити нема про що. Сидять, мовчать, мов чужі люди. А потім підліток підвівся і пішов. Зоя ж залишилася, аби почути, що під потягом загинув якийсь хлопчик...

До свого сюжету Білозуб додав кілька рядків із Довженкового «Щоденника», датованого 1944 роком, які зачитує Архіваріус (з. а. Олексій Пєтухов). Ті, в яких Олександр Петрович захоплюється Олесею, яка разом із худобою тягне плуга, і пропонує поставити їй пам’ятник «всегеройства, великомучеництва», який би одночасно став пам’ятником «ганьби чоловіцтва». Так було, так є. Так, мабуть, і буде. Тим більше, що у фіналі наші щирі українки до нелегких італійських буднів адаптуються настільки, що замість своїх скромних сіреньких плащиків одягають яскраві сукні і червоні беретки. Такі, як у Градиски. Ось тільки вона до того часу вже встигла переодягнутися в сукню нареченої...