Нестор Махно у старобільському шпиталі. (Фото з архіву автора.)
Історичні документи ще треба навчитися читати. Відкриєш, наприклад, «Літопис руський», а там: «Прийшли іноплемінники на Руську землю, безбожні ізмаїльтяни, окаянні агаряни, нечисті виплодки диявола...» За біблійною традицією «агаряни» — це араби, нащадки Ісмаїла та матері його Агарі. Звідки вони могли взятися у причорноморських степах?.. Однак вчитаєшся в текст — а то йдеться про майже рідних половців, які на той час жили поруч із нашими предками вже більше століття і на Землю Руську частіше ходили як союзники Мономаховичів проти Ольговичів. Або навпаки. Очевидно, в конкретній ситуації князю (чи митрополиту) знадобилася саме така «постановка питання». Пропаганда — вона й у Київській Русі пропаганда.
Ще складніше читати «літописи» комуністичної доби: суцільна пропаганда без жодного натяку на системність. Скажімо, до 1937 року для газети «Правда» товариші Тухачевський, Якір, Уборевич — уславлені радянські полководці. Після «очищення» 1937-38 років вони ж — «нечисті виплодки диявола». А після ХХ партз'їзду — знову «полководці». Якби Союз не розвалився, ми, мабуть, дочекалися б, що й самого товариша Троцького урочисто ввели б до цього «пантеону». Тому, якщо комуністи когось називають генієм або шпигуном, до цього треба ставитися дуже й дуже обережно. Бо людина й справді може виявитися генієм. Або бандитом.
Сама Червона Армія виростала з бандитських зграй. Ім'я славетного комбрига, а до «революції» — знаменитого бессарабського головоріза Котовського говорить само за себе. Якір за часів царату не встиг прославитися на цій ниві, однак під час громадянської із надлишком компенсував згаяний час, пройшовши із півтисячною бандою китайців всю Україну і Дон (що нам теревенили про іноземну інтервенцію?). Китайці Якіра залишали після себе гори трупів — і українських, і російських, і донських козаків, після чого кар'єра їхнього ватажка круто пішла вгору... поки за наказом товариша Сталіна її не перервала куля в Якіровій потилиці.
Доля авторів документів Старобільського окружкому КП(б)У, які відомий у Луганську історик Валерій Снєгірьов зумів розкопати в архівах, мені невідома, але є підозра, що багато хто теж став після 37-го «бандитом», «агентом імперіалістичних розвідок» або, щонайменше, «врєдiтєлєм». А поки що, у 1927-му, вони згадують, як долали «розгул бандитизму», який чомусь охопив повіт (та хіба тільки один?) відразу по завершенні переможної громадянської війни. «Дуже тяжкий час переживала Старобільщина в момент громадянської війни, — говориться у вступному слові. — Це панування німців, гетьманщини й денікінців. Багато жертв було вирвано із сімей робітників і революційної селянської бідноти. Однак усе це нічого в порівнянні з тим, що було в період розгулу бандитизму».
На місці генія всіх часів і народів я за одну цю фразу пришив би її автору «лєво-правий уклонізм». Адже виходить, що ні німці, ні Скоропадський з Денікіним так не розпускали обивателя, як це зуміла зробити рідна робітничо-селянська влада. «Це був момент анархії, руйнування господарства Старобільщини... Партійні та радянські працівники по селах проводили свою роботу в підпіллі... По всіх дорогах небезпечно було ні їхати, ані йти, оскільки на будь-якому перехресті можна було зустрітися з бандою. Банди жорстоко розправлялися з комуністами та радянськими працівниками, якщо вони потрапляли до їхніх рук».
Цінне зізнання: бандити, а діють якось вибірково, за суто політичними критеріями. Зрозуміло, під такий феномен партійний літописець підводить солідну марксистсько-ленінську базу: «Дуже не подобалося кулацьким верствам села утворення комітетів незаможних селян та розкуркулення. Класова боротьба на селі постійно загострювалася між куркулем та бідняком. З іншого боку, велика продовольча криза взагалі й зокрема серед робітників Донбасу, забезпечення фронту продовольством вимагали від Старобільщини, повіту винятково землеробського, посилити викачування харчових продуктів із села». Логічно, однак і Денікіну треба було чимось годувати Білу армію, та й кайзерівські війська навряд чи харчувалися винятково німецькими галетами. Але вони якось уміли домовлятися з місцевим селянином, навіть не володіючи українською. А «свій» більшовик, не знаючи німецької, краще розумівся на марксовій теорії, ніж на психології одноплемінників...
Почався «розгул» з того, що якийсь міліціонер з Ново-Гайдару (нині райцентр Новоайдар) на прізвище Терезов наприкінці червня 1920-го вбив свого начальника Ягроновського. За що вбив — невідомо, однак «із декількох міліціонерів та дезертирів він швидко сколотив банду, забрав у міліції зброю і, наробивши дебошу в Ново-Гайдарі, попрямував на Колядовку». У Колядовській волості екс-міліціянт чомусь не став грабувати селян. Навпаки: «В селі Волкодавовом (Журавці) ним було вбито 13 чоловіків продармійців». Тобто тих представників робітничого класу, яких пролетарська держава відряджала на «зачистку» братніх селянських комор від зайвого збіжжя.
За бандою Терезова ганялися військові частини, наздогнали аж десь «на Донщині», розгромили. Однак Терезов утік, а його помічника Каменюку схопили, поставили «до стінки» (скоріше, мабуть, до дерева), однак під час розстрілу той утік і скоро очолив рештки терезовської «банди», «яка більш усього тероризувала Старобільськ і вбила багато радянських, партійних, робітників і незаможників». І далі: «З цього моменту бандитизм почав швидко зростати».
Окружний партархів перелічує назви «бандформувань» з приблизною кількістю «багнетів» у кожній: у Каменюки влітку 1921-го їх назбиралося до тисячі, в Терезова — 60—70, у Саєнка — 100—150 і так далі. Старобільщина може пишатися, що на чолі однієї з банд стояв однофамілець нинішнього координатора парламентської «більшості» Гавриша. Щоправда, Гавриш фігурує не сам, а в тандемі з якимсь Блохою. Між іншим, серед отаманів були й колишній начальник міліції, і навіть один продагент.
Тут щось у більшовицьких літописців погано стикується. Оперувати на такій обмеженій території такій кількості збройних формувань фізично неможливо — елементарно вимруть від голоду. Швидше за все, це були загони селянської самооборони, під ідейним впливом Махна створені для боротьби з тими ж таки німцями або денікінцями. Ну а коли прийшли продармійці, здобуті навички і прихована зброя стали в нагоді.
На підтвердження цієї версії говорить хоча б такий пасаж: «Після замирення з Махном на Старобільщині настало заспокоєння — бандитизм на два місяці затих. Робота начебто почала налагоджуватися. Так, у центрі, як і в повіті, відновилися ради та різні розгромлені організації. Банди не виявляли активності, навіть потроху стали з'являтися дезертири (за даними авторів документа, основний контингент «банд». — Авт.)». А до того, як у повіт прибув Батько зі своєю дивізією (за висловом партархіваріуса, «Старобільщину відвідав сам Нестор Махно зі своєю приблизно 5-тисячною бандою»), місцева парторганізація розвалювалася на очах. «Конфлікт між бюро партійного комітету і всією парторганізацією все більше й більше загострювався, і закінчилося все тим, що бюро наприкінці серпня 1920 року відібрало у членів парторганізації партійні квитки і призначило перереєстрацію. Так було за два дні перед тим, як Махно зайняв Старобільськ». Виходить так, що Нестор Іванович врятував повітову компартійну банду від самоліквідації.
«Приказание №6 Старобельского районного военно-революционного комитета 1-го Октября 1920 года. По обстоятельствам времени с 29 сентября по 1 октября с.-г. были временно прерваны в учреждениях города и части уезда работы. В настоящее время надобность в этом миновала, а потому райревком приказывает всем ответственным работникам и сотрудникам всех советских учреждений как города, так и района явиться 2-го октября в 10 часов утра на свои посты и приступить к нормальной работе...
Советским правительством с реввоенсоветом Махно достигнуто соглашение о признании советской власти. Войска Махно вступают в город Старобельск 1-го сего октября, а потому райревком ставит об этом в известность ответственных работников и сотрудников советских учреждений и призывает считать таковые советскими и все их законные требования выполнять аккуратно и своевременно...
Предрайревкома Марапулец.
Зав. отд. упр. Решетняк.
Секретарь Егорова».
Мабуть, основною рисою всякого партноменклатурника можна вважати невдячність. І підлість, що й досі має якесь регіональне забарвлення. Махно прийшов не з Західної України; відстань від Гуляйполя до Старобільська не нараховує й трьохсот кілометрів. Однак тодішні партійці агітували проти Махна «своїх» селян приблизно так само, як донецька номенклатура проти Ющенка в жовтні 2003-го.
«Під час стоянки махновців у Старобільську селянство відразу змінило на них свій погляд. Роз'їжджаючи по навколишніх селах за сіном та хлібом, траплялося, що вони вичищували все сіно і хліб під мітьолку. «Були німці, гайдамаки, були денікінці і большевики, а таких «чортів», як це ви, у нас ще не було». Так потчували наших «гостей»-махновців селяни і просто у вічі їм так говорили», — стверджує автор партспогадів (впізнаєте стиль?). Однак навряд чи він сам був при тому присутнім. Так само, як головний спеціаліст із теорії памперсів знає про донецькі події лише з доповідей місцевих «холуїв». Які теж не ризикнули вийти до «розігрітої» ними ж молоді...
У січні 1920-го комісари 42-ї дивізії «червоних» розстріляли в Гуляйполі брата Нестора Махна — Григорія. Навіть за зведеннями комдивів 13-ї армії, на той час де-факто «махновщина» перебувала в стані анабіозу. Нестор хворів на тиф, його Реввійськрада розбрелася по домівках. Григорія навіть не судили, взяли в хаті... Трохи пізніше так само розстріляли іншого брата — Саву. В обох, до речі, високих керівних посад у Революційній повстанській армії України (РПАУ) не було. Чому Махно навіть після цього не пішов на остаточний розрив із більшовиками — незрозуміло. От що абсолютно ясно — так це стале бажання більшовиків знищити все, що в захопленій ними країні ще дихало...
Загально визнано, що активний спротив більшовикам вщух після впровадження так званої «нової економічної політики», яка насправді була тимчасовим повернення до «старого» капіталізму, втім суттєво «почищеного» від ще старішого феодалізму (тобто від поміщицького землеволодіння, що для села було вкрай важливим). Старобільщина в цьому випадку не є ніяким винятком. Хоча за інерцією найбільший сплеск «бандитизму» припав на початок НЕПу. Як уже було сказано, влітку 1921-го в Каменюки (за деякими даними, це був махновець Каменєв, уродженець Луганщини) під командою був цілий повстанський полк. А ще в березні він захопив повітовий центр. При тому, що в місті стояв 56-й стрілецький полк РККА. Під час цих подій було вбито секретаря парткому т. Нехорошого. Його, між іншим, застрелила з нагана жінка.
Утім з регулярними військами «банди» намагалися не вступати в прямі сутички і віддавали перевагу партизанським діям. А коли на додаток до заміни продрозкладки продподатком більшовики оголосили ще й амністію дезертирам, стомлені семирічною війною селяни почали заспокоюватися. Одним із перших здався вищезгаданий Гавриш. На жаль, подальша його доля не відома. Скоріш за все, або сконав під час голодомору, або трохи раніше потрапив під розкуркулення. Власне, це — доля всього українського селянства.
Слід сказати, одну корисну думку партійці таки висловили: «Громлячи радянські організації, банди після себе не залишали жодної влади». Махновщина була лише реакцією на тиск ззовні, причому розбиратися із характером цього тиску вони не хотіли, а тому неодноразово «купувалися» на обіцянки більшовиків... Хоча, з іншого боку, здорова селянська психіка просто не могла припустити, що можна настільки невимушено і так часто й багато брехати просто в очі. Природно, що після кожної такої зради анархічне південноукраїнське село вибухало «бандитизмом». У лапках, а часто й без них.
Власне кажучи, немає особливих підстав ідеалізувати махновщину. Так, це природний український рух, однак кривавий рух. Єдине, що вигідно відрізняє українських анархістів від московських чекістів і продкомісарів Троцького, так це те, що більшовики звірствували «з холодним розумом», систематично і неухильно. А махновці — емоційно. Але таки звірствували. Достатньо почитати їхні ж спогади. Снєгірьов дав мені книжку колишнього начальника штабу РПАУ Віктора Білаша «Дороги Нестора Махно». І там раз по раз: «Захопили — відвели — порубали». Японці спалили комісара Лазо в паровозній топці, і той став на кілька десятиліть улюбленцем піонерів. А Білаш описує, як його соратники засунули в таку саму топку попа. Зі смаком описує: «От зникли у дверцятах голова, затріпотіли руки. Момент — зникли й ноги. Чорний дим повалив із труби, понесло згаром. Натовп, мовчки спльовуючи, відходив убік». Стратили батюшку за безпосереднім наказом Махна. «Виявилося, що на станції піп агітував повстанців припинити війну з німцями в ім'я Бога й гуманності».
Більшовицькі «мемуаристи» питаннями гуманності не переймаються. Очевидно, для них це на той час не було актуальним. Утім то — їхні справи давно минулих днів. А нас має турбувати інше. Нинішній режим нащадків тих комісарів демонструє цілковиту впевненість, що народ на їхні експерименти відреагує «правильно». Тобто мовчазною покорою. Однак вивчення такої недавньої історії навіює побоювання, що «грузинським» варіантом Україна може не обійтися, ба, навіть «румунським». А вибухне вона традиційною своєю махновщиною. Або, якщо хочете, Коліївщиною — горючих матеріалів за останні десять років влада заклала в суспільстві більш, ніж достатньо. То чи не краще припинити експерименти з пошуку «екстремуму» на кривій народного терпіння? Може ж здетонувати...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
