У дитинстві я мріяла стати лікарем. Потім ця мрія минула. Може, тому, що була дитячою. А може, тому, що довелося зіткнутися ближче з реальністю лікарняного буття. Ні, мене воно не відразило — ні вигляд ран чи крові, ні часом трагічний бік того, з чим доводиться стикатися медикам. Я щиро відчувала вдячність за те, що мене лікують. Бо це вже пізніше, в дорослому житті, мені пояснили, що тодішні методики були неправильними і лікувати нас треба було зовсім інакше. А з того — нинішні проблеми. Що ж, буває і так. Зрештою, проблеми ті не вилилися у смертельні. Це покійному моєму свекрові випало фатальне: щось виявивши на флюорографії в легенях, лікар почала зцілювати його від пневмонії. Призначила теплові процедури. Відтак пухлина, що насправді там була, різко прогресувала, і операція в онкології вже стала запізною...