Як починалася педагогічна поема

Видатному педагогу та письменнику Антону Макаренку в березні виповнюється 120 років. Старше покоління напевне пам’ятає його «Педагогічну поему», що свого часу була надзвичайно популярною книгою. Молодші пригадають прообраз директора у не менш відомому колись фільмі «Республіка ШКІД»... А наскільки важлива для нас, сьогоднішніх, його педагогічна спадщина?

Це містечко згадується в його біографії коротким рядком: «Народився 13 березня 1888 року в м. Білопілля Харківської губернії». Білопільський період у його житті засвідчує тутешній музей Антона Макаренка.

Звичайно, все «особливе», видатне в його житті сталося пізніше, і відмінне закінчення Кременчуцького училища, а ще пізніше — золота медаль випускника Полтавського учительського інституту. У тридцять два роки, у вересні 1920–го, він приймає пропозицію Полтавського відділу народної освіти організувати й очолити колонію для безпритульних і малолітніх правопорушників. А в 1926–му — переїзд у харківський Куряж, де колонія продовжує свою біографію. Через рік Макаренко — співробітник, а згодом — і директор Харківської трудової комуни імені Дзержинського. Це тут відкриється цех, де колоністи почнуть збирати фотоапарати «ФЕД». Пізніше почнеться його промислове виробництво, апарат стане популярним, але далеко не всі його користувачі знали, що назва фотоапарата — це не щось технічне. Вона розшифровується — Фелікс Едмундович Дзержинський — за ім’ям того, чиє ймення носила комуна.

Втілюючи в життя свої принципи виховання, а саме: праця, самостійний розподіл плодів цієї праці, колективна відповідальність — Макаренко досягає того, що комуна перейшла на повну самоокупність. У тридцятому році, як свідчать документи, тут заробили понад три з половиною мільйони рублів. Жити б Антону Семеновичу з його умінням налагодити справу в наші дні!.. Але ще в 1928–му секція соціалістичного виховання Українського НДІ педагогіки своєю резолюцією засудила виховні методи Макаренка. Його звільнили.

Кажуть, якби Макаренко не помер, його б арештували: закінчувалися похмурі тридцяті роки...

«29 березня 1939–го він зробив свій останній виступ на нараді вчителів Ярославської залізниці, — розповідає методист методкабінету Білопільського районного відділу освіти, а разом — наш гід музеєм Антона Макаренка у Білопіллі Тетяна Мачух. — На четверте квітня були призначені збори Спілки письменників, де на порядку денному стояв прийом Антона Макаренка в члени ВКП(б) — так, так, усі ці роки він не був членом більшовицької партії! Першого квітня на станції Голіцино Макаренко сідає в потяг, щоб їхати до Москви. Йому стає погано і він помирає, як засвідчено — від розриву серцевого м’язу...»

Музей, школа–інтернат імені Макаренка, погруддя Макаренка, вулиця Макаренка, у Сумах — педагогічний університет імені Макаренка. «Його педагогіка безцінна», — каже начальник районного відділу освіти Микола Бойко. І розповідає, що в них роками заведено: з дев’ятого березня починаються шевченківські дні, які переходять у дні макаренківські. А під час них відбуваються педагогічні читання, виставки, конкурси–реферати молодих учителів, вшанування кращих учителів та учнів...

У школі–інтернаті імені Макаренка також є його зал. «Ми хочемо зробити тут хороший музей», — запевнили керівники–«старожили» закладу директор Надія Колесникова, її заступники Людмила Бойко і Віра Мартиненко та керівник музейної кімнати Оксана Шевцова. Опікуються музеєм самі вихованці. Головне ж, ці діти живуть за принципами Макаренка. Самі себе обслуговують, вирощують овочі, квіти і сорго — на віники. Є тут і самоврядування, і підняття шкільного прапора на початку тижня...

Наступного року інтернату виповниться 50. Живуть «худенько» — на районному бюджеті, але пишаються своїми кадровими традиціями і добре розуміють: школа потрібна — скільки конфліктних родин!.. Справді, парадокс: ні революцій, ні війн немає, а кількість вихованців інтернату не зменшується. Сьогодні їх — 203, непростих, зі складними долями. Педагогіка Макаренка, спрямована на проблемних дітей, на жаль, постійно буде потрібна. Якщо ми не забуватимемо її та її автора, народженого в Білопіллі Антона Макаренка.