Режисер Андрій Білоус має репутацію такого собі пілігрима столичного театрального простору. Будучи власником престижної «прописки» в Київському театрі драми і комедії, він не відмовляє собі в задоволенні ставити вистави на інших сценічних майданчиках («Закохана витівниця» у ТЮГу, «Украдене щастя» та «Жінка в пісках» у «Сузір’ї», «Ріверсайд драйв» та «Навь» у театрі «Ательє16»...) Донедавна одним із найпровокативніших спектаклів у столичній театральній афіші вважали Білоусові «Небезпечні зв’язки», які Андрій поставив у Театрі драми і комедії на Лівому березі минулого року. Днями режисер випустив «Лоліту», створивши конкуренцію у провокативності собі ж самому. Набоковську історію, неоднозначну та суперечливу, він ледь втиснув у чотири години «сценічного» часу. Незважаючи на таку розтягнутість, нудною цю виставу назвати складно — актори відшліфували своїх героїв до взірцевого стану, діалоги звучали переконливо, мізансцени були вибудовані грамотно, «з точністю до міліметра». Але протягом усього спектаклю не полишало відчуття, що чогось–таки цій «Лоліті» не вистачало.
Найголовнішим неодухотвореним героєм вистави став великий багатофункціональний автомобіль. (Автор стенографічного рішення — Олег Луньов). Він — гардеробна і спальня, кабінет і, власне, засіб пересування, яким мандрують Гумберт (Дмитро Суржиков) і Лоліта (Ольга Лук’яненко). Така універсальна, перспективна, та що там, просто фантастична диво–машина може привезти своїх пасажирів, скажімо, в Едем... Але Гумберта, Лоліту, її маму Шарлотту (Леся Самаєва) авто домчало до значно менш привабливого місця призначення, за яким — смерть, божевілля, розчарування, спустошення й злочин. Цей шлях починався з нелогічного кохання дорослого європейця до розкомплексованої тінейджерки Ло — він усе думав, як до неї підступитися, облизувався, наче лис, сопів і страждав, а вона згодом узяла та й сама його спокусила. Продовжився цілком прогнозованими симпатіями Шарлотти до свого квартиранта — з роками жінки, навіть дуже релігійні, гостро відчувають самотність і починають виявляти ініціативу у вигляді романтичної вечері, спокусливої білизни, прозорих і не дуже натяків...
А потім нормальний шлях закінчився і почався крутий, густо всіяний вибоїнами спуск. Таку дорогу долають лише люди з ясним розумом і нормальною психікою, якими герої «Лоліти» точно не були. Нею, наче на американських гірках, загуркотіли Гумберт і Ло — напівбожевільну Шарлотту, яка знайшла записник свого чоловіка і дізналася про справжні мотиви його одруження з нею, на той час уже поховали. Далі буде ще кілька смертей. Лоліта втече від свого «татуся» й подасться до колишнього приятеля своєї матері містера Куїлті (Микола Боклан), і «померла», коли дізналася, що він — не закоханий у неї розкішний чоловік, а просто збоченець. Свою дівчинку Гумберт знайде десь на краю світу, вагітну, яка за чоловіка має глухого недоумка, і «помре», почувши від неї: «До нього б я повернулася, але до тебе — ні. Він розбив моє серце, а ти — всього лише моє життя». Померти ж у буквальному розумінні цього слова режисер примусив героя Миколи Боклана — він дуже довго і дуже кумедно бігав сценою в трусах і халаті, ухиляючись від куль розлюченого й спустошеного Гумберта. Так довго, що особливо нетерплячі глядачі навіть поривалися вийти на сцену і допомогти прикінчити негідника.
Вистава у Білоуса вийшла об’ємна, багатогранна, тривожна. Її можна порівняти з ляпасом або з розрядом електрошокера. Чого не вистачило білоусівській «Лоліті»? Як на мене, чіткішої рекомендації режисера стосовно того, кого тут слід виправдовувати, а кого — засудити? Хто — жертва обставин, а хто — творець цих самих обставин? Звісно, відповіді на ці питання глядач має знайти самостійно. Але по завершенні «Лоліти» ця задачка видається такою, що не має рішення. Чомусь не хочеться жаліти ні вбивцю Гумберта, ні Лоліту, яка так зворушливо гралася м’ячем у вигляді земної кулі і так пронизливо кричала, дізнавшись про смерть матері. Ні саму Шарлотту, яка в цій історії, здавалося б, постраждала найбільше. От коли б ця мила жіночка показала «фак» Гумбертові, як вона це практикувала у своїй водійській практиці, виставила б його за двері під три чорти разом з його валізами — то й далі преспокійно сварилася б зі своєю Лолітою, шпетячи її за погані оцінки та відверті туалети.