П’ятого березня у Марії Софронівни Братіцел день народження. Їй виповнюється 105 років. Відколи живе, все хворіє. Тому, за словами доньки Ганни, має лише 20 років трудового стажу. Живуть вони з донькою удвох у мальовничому селі Підлісівці Ямпільського району Вінницької області. Це рідне село баби Марії — тут вона народилася, тут промайнули всі її роки. З родини, щоправда, не залишилося нікого. Доньці Ганні Костянтинівні 87 років.
Повідомила мені про цю родину соціальний працівник Валинтина Васильківська, яка все життя відпрацювала в місцевому колгоспі економістом, а зараз доглядає таких людей, а ще є депутатом сільської ради.
І ось ми втрьох у хаті старожилів ведемо неспішну розмову про життя.
За три голодомори з восьми дітей вижили троє
Перше, про що намагаюся розпитати, — чи виникають у їхній родині сварки, як незрідка трапляється в інших сім’ях. Воно ж і зрозуміло — обидві дні і ночі в одній маленькій кімнатці, де ніяких сучасних зручностей, де туалет у вигляді звичайного стільця з прорізаною в «сідушці» діркою, не мають ані телефона, ані телевізора. Допитувався, допитувався, але так і не зміг вивідати — не розуміла донька Марії Софронівни, про що я кажу... Було цікаво слухати, як 105–річна, чистенька, як добре вимитий фужер, Марія Софронівна до своєї майже дев’яносторічної доньки звертається, як до малої дитини, — з любов’ю і водночас із материнською награною суворістю — вчить її жити...
У Марії Софронівни вже давно немає жодного зуба, а тому її губи позападали глибоко. Не говорить — тихенько шамотить. Якби жила в іншій країні, в іншому районі, іншому селі, то їй би, напевне, вже давно поставили зубні протези. Хоча б з огляду на її життєвий рекорд... За словами доньки, мама з роду–віку в жодного лікаря не лікувалася і навіть не знає смак пігулок.
— Мій батько Костянтин Афанасійович Братіцел мав 44 роки, коли його забрали на війну, — розповідає Ганна Костянтинівна. — То було в березні сорок четвертого. Я сама його проводжала аж до Ямполя, бо мама ж наші хворі лежали вдома. Там він з іншими солдатами — здебільшого хлопчиками — з двадцять шостого року народження, бо тоді всіх підряд забирали, — спершу будував міст через Дністер, а потім по тому мосту пішов із ними під Яси і... Та хіба ви не знаєте, що там було, під тими Ясами, мало хто повернувся додому... Отак з того часу ми з хворою мамою вдвох і залишилися. І ніхто ніколи не думав, що мама так довго проживуть.
— А скільки мамі було, коли вона залишилася сиротою?
— Дев’ять рочків... Вони батьків своїх майже не пам’ятають.
— У неї було багато братів, сестер?
— Не знаю... Бо багато ще малими повмирали. Але було, напевне, з вісім дітей. Вижили лиш три сестри. Дві тут у селі жили, а одна — в Писарівці. Я і вона — от і вся родина на цім світі. А скільки вони пережили! Це ж лише подумати! Особливо страшний голод був у 25–у році, потім у 33–му, а там і в 47–му. Моя мама мають дуже добру пам’ять, дуже добре все те горе пам’ятають.
«Полежить — і знову до роботи»
— То ваша мама взагалі нічим не лікувалася?
— Нічим... Полежать трохи — стало їм легше — і знову до роботи.
— Маріє Софронівно, — звертаюся, нарешті, і до найстаршої в області людини, яка уважно мовчки слухала нашу розмову з дочкою, бо має слух дуже добрий, навіть музикальний, — як ви вважаєте: багато чи мало прожили на цім світі?
— Воно мене вже допекло, це життя, — не задумуючись відповідає Марія Сафронівна. — Надокучило. Бо не годна ж нічого робити.
— А якби вміли робити, то ще б хотіли прожити?..
— Ну... Не знаю... Іноді здається, що вже нічого не хочу, тоді прошу в Бога, аби швидше забрав туди, де тато, мама, чоловік, сестри...
— Як думаєте, зважаючи на свої теперішні сили, ви ще можете років двадцять прожити? Або двадцять п’ять?
— А це як назначить мені Господь. Як назначить більше, то най буде більше. Я буду казати йому спасибі. Буду плакати, але казатиму спасибі Богові і в сто двадцять років.
— А що вам найбільше запам’яталося за все життя?
— Як горіла Качківка. Вогонь доносило аж до нашого села, — згадує, мабуть, про громадянську війну.
Анголи приходять на гостину
Востаннє Марія Софронівна була в центрі свого рідного села у 95 років. А з того часу малесеньке віконечко розміром не більше ніж сорок на сорок сантиметрів є її головним виходом у світ. Слава Богу, бачить вона у свої роки добре. Навпроти віконечка (очевидно, так теж було угодно Богу), відбудували недавно з клубу церкву. От її жінка і бачить щодня, молиться до неї. Донька каже, що це й підтримує маму краще за будь–які ліки.
Заспівала мені старожилка один із церковних співів так до щему в серці старанно, що хотілося поклонитися і перехреститися, як у храмі.
— Маріє Софронівно, а ви знаєте, як у нас називається держава, хто нею керує?
— Люди говорять, а я слухаю, і мені не наравиться це життя. Ниньки так, завтра друге, а там — третє, четверте... Але, слава Богу, хлібця дають, є за що прожити, то і на цім спасибі.
— Скажіть, але чесно, ви в житті горілку, вино пили?
— Дуже рідко, як свято яке велике, а так, щоб ходила попід хати і пила, то ні. До горілки і вина у мене ніколи не було апетиту.
— А сороміцьких пісень співали?
— Ніколи.
— Що б ви порадили молодим, Маріє Софронівно?
— У неділю не робіть клаки, а моліться, йдіть до церви.
Донька каже, що коли нікого в хаті немає, до Марії Софронівни приходять... ангели.
— От і сьогодні приходили. Ми разом із ними до Бога молилися... Кланялися мені низенько і ось так махали руками, — показує майже прозорими кистями перед собою. — А я плакала.
— А в чому вони були одягнуті?
— Не треба казати, — раптом чомусь запнулася Марія Софронівна, і наша бесіда припинилася.
* * *
Після розмови з цими жінками в їхній маленькій хатинці я повертався додому якимось очищеним, ніби вийшов із храму. Їхав через це чудове село, в якому закривають школу, дитячий садок, і сльози мимоволі наверталися на очі. Не знаю, чому. Можливо, тому, що життя таке...
Василь КІЗКА