Село на гарячій «мінералці»

Ще у 60–х роках минулого століття, ведучи у степовому Криму пошук «чорного золота» і газу, геологи натрапили на потужні підземні пласти піщаників із термальною водою. Потім уже цілеспрямовано «дірявили» степ на глибину одного–двох кілометрів і відкрили, з–поміж інших, так звану Октябрську площу, на якій, власне, і «сидить» П’ятихатка. До того ж вода із свердловин виявилась не тільки гарячою, а ще й мінеральною. Ті ж самі фахівці «Кримгеології» незадовго до розвалу Союзу запропонували тоді заможним колгоспам перевірений лише експериментально єдиний спосіб використання води для господарських потреб — не пропадати ж добру. Проте нині обладнання гідрогеологів після двадцяти років експлуатації майже повсюди вийшло з ладу, хоча від самої «термалки–мінералки» у деяких селах за всього бажання допоки відмовитися не можуть.

На тимчасовому дуплеті

П’ятихатка — одне із таких сіл майже у самому центрі рівнинного Красногвардійського району. До речі, тут, на околиці села у долині річки Салгірки, їх аж дві, точніше, дуплет свердловин, якщо висловлюватись термінологією гідрогеологів. Одну з них вони надійно «заглушили» бетоном, а з другої за номером 38Д гаряча вода б’є не гейзером ( тоді б це були джерела, як, приміром, в Ісландії чи на Камчатці), а самоплинно надходить у водогінну систему прилеглих сільських дворів. А це близько четвертої частини села. Хоча на дверях кам’яного приміщення, усередині якого знаходиться сама свердловина, я угледів добротний навісний замок і табличку з написом «Пятихатское месторождение минеральных лечебно–столовых вод. Находится в состоянии временной консервации с 27.05. 05», саме цією «мінералкою», як я зрозумів, сільський люд користується на свій розсуд. В одному з найближчих дворів мені показали порожні теплиці. У крайній з них так напарили «термалкою», що, мов у сауні, дух відразу перехопило. Для чого «цей Ташкент», молодий чоловік, що відрекомендувався найманим робітником господаря обійстя, мені так і не зміг розтлумачити. Натомість запевнив, що ця вода для поливу тепличної городини не придатна, бо, мовляв, після неї земля стає в’язкою, наче пластилін.

Це ж саме мені підтвердив ще один мешканець Анатолій, що теж якраз порався біля своїх теплиць неподалік. Чоловік повідав, що свого часу з дипломом інженера–будівельника йому вдалося влаштуватися в Октябрьському... зубним техніком. Але потім щось не склалося, і він змонтував на батьківській присадибній ділянці кілька теплиць під поліетиленовою плівкою. З них і живе його родина. В одній теплиці, що обігрівається газом, Анатолій вирощує ранні, спеціально до 8 березня, тюльпани. Решта — під розсадою і ранньою капустою. Їх теж можна більш–менш вигідно навесні реалізувати в райцентрі чи у Сімферополі. Поливна вода у нього помпується винятково із Салгірки, до неї метрів сімдесят–вісімдесят. Термальну мінеральну ж кип’ятять, охолоджують і вживають як питну.

З місцевою пенсіонеркою я вступив у діалог уже на сільській автобусній зупинці — на тему води. «Знаєш, синку, на найважчих роботах працювала я у колгоспі, — розповіла бабуся, — і заробила гастрит шлунка. А коли з’явилась оця мінеральна вода, почала її вживати — і забула про свою болячку. Нині щодня беру «кравчучку» з двома каністрочками по десять літрів — і гайда до свердловини. На цій воді ми і борщі варимо, і миємося нею в сільській лазні. У нас же тече з крана тілька бридка, гірка і солона вода, якою можна хіба що підлогу помити. А із свердловини — просто чудова. Буває, за нею черга вишикується, наче в блокадному Ленінграді. Люди приїжджають із Рівного (сусіднього села), Октябрьського. Коли тією водою миєшся, вона така хороша, м’яка, ні шампуню, ні мила не потрібно. Сходіть у нашу лазню, відчуєте. У нас там чудовий банщик — Вася Родоров».

«Ви там живете, як при комунізмі»

Однак оцінити фахові здібності свого тезки, як узагалі з ним поспілкуватись, у той день не вдалося. Бо ж де–юре сільська лазня не функціонує. На одному з кримських інтернет–порталів я лише відшукав одкровення пана Родорова: «У мене тут парились і Дейч, і Куніцин, і Корнійчук (колишні, відповідно, спікер, прем’єр і постійний представник Президента в Криму. — Авт.). Усім сподобалось». Книга відгуків і пропозицій заповнена вщерть. На всіх сторінках — «спасибі!». Проте природоохоронна прокуратура і рескомприроди Автономії опосередковано, тобто через тутешню сільраду, ще три роки тому написали Василю кардинально протилежне: негайно закрити лазню, позаяк, мовляв, державний гідромінеральний ресурс призначений не для цього.

Цю прописну істину і без періодичного нагадування контрольних інстанцій добре усвідомляє сільський голова П’ятихатки Наталя Нестеренко.

— За останні три роки, — бідкається вона, — я вже стільки штрафів заплатила за те, що цю термальну воду запущено у водопровідну систему села. Адже як держслужбовець я повинна охороняти державні надра. Але якщо немає іншої води, то що тоді робити людям? Тому й ведемо всі ці роки марудне листування, вибиваючи кошти під облаштування артезіанської свердловини, щоб дати людям нормальну питну воду замість термальної. Адже вона сірко–воднева і досить агресивна — за двацять років майже повністю «з’їла» всі труби, причому навіть не металеві, а поліхлорвінілові. Ми ж нею ще й обігрівали школу, дитсадок, спорткомплекс, амбулаторію, гуртожиток і два 18–квартирні будинки. Так само через цю «мінералку» все у них й полетіло. У нас на кожній вулиці було по 5–6 поривів траси. Уявіть собі, яких збитків зазнало сільрадівське ЖКГ. Адже за термальну воду ми не можемо взяти у населення плату, бо вода та ніде у нас не перебуває на балансі, та інженерні мережі водночас треба ремонтувати. Натомість нам у райраді дошкуляли: «Ви там живете, як при комунізмі, — вода безплатна, обігрів безплатний». Хоча від цієї мінеральної води нам одні збитки.

Трохи давньої історії

Теплі підземні геотермальні води — «терми» — були відкриті у Древньому Римі ще до н.е. Кращими джерелами тодішні ескулапи вважали ті, температаура води в яких дорівнювала 37 градусам. Їх називали абсолютними чи ідеальними. Древні римляни занурювались у ванни з цією водою, щоб просто помитись. Через деякий час було помічено, що воїни армії Цезаря, які приймали «очищувальні» ванни регулярно, міцніли душею й тілом. Більшість ран на їхньому тілі швидко зарубцьовувалась, а подряпини зникали буквально на очах. Тоді ж римські правителі почали відкривати банні будинки.

Що стосується Криму, то до нас дійшли свідчення лише про використання підземних мінеральних вод у Боспорському царстві. Зокрема, встановлено, що у ІІ сторіччі н.е. в районі Темір–гори діяла лікарня, а на північній околиці Аджимушкая, починаючи з І сторіччя н.е., мешканці Пантікапея вживали воду з цілющого джерела. Воно є й досі. Великою популярністю як лікувальне джерело користувався також фонтан Глікарії в районі Німфея (нині Ельтиген чи Геройське).

Тільки Бешулі

П’ятихатка, за тутешніми мірками, село чималеньке — 3195 жителів, 840 дворів. Ще понад 240 дворів кинуті, напіврозібрані — дається взнаки безжалісний процес природнього зменшення населення. Хоча, як стверджує Наталя Нестеренко, торік у селі народжуваність перевищила смертність на одну особу. Аби закріпити цю маленьку, але позитивну динаміку, Наталя Нестеренко і намагається вирішити головну життєво важливу для односельчан проблему водопостачання. У степовому Криму, власне кажучи, вона завжди існувала. Наприкінці 80–х місцевий колгосп імені Леніна частково її вирішив за рахунок вищезгаданої «мінералки», яка, до слова, мала піти ще і на обігрів, окрім об’єктів соцкультпобуту, великого тепличного господарства. Але тоді потужне багатогалузеве господарство могло собі це дозволити, причому державним коштом.

— У нас зараз є тільки п’ять великих фермерів, — каже Нестеренко, — що взяли у людей в оренду пайові землі. З ними фермери розраховуються зерном, соломою і сіном. Переробного виробництва в селі фактично немає. Тому люди покладаються на вирощене у власних теплицях. А там без поливу аж ніяк не обійтись від ранньої весни до глибокої осені. Інколи не вистачає навіть питної води, адже її нам подають по дві години на день. Тож покладаємо велику надію, що з кримського бюджету нам допоможуть коштами, аби нарешті заверщити облаштування артезіанської свердловини. Нам її пробили ще у 2006 році. На бюджетні кошти з Києва повністю поміняли водогін. Технічними умовами «Крименерго» передбачена ще вежа Рожновського і хлорування води. Це планувалося зробити торік, але ми не дочекалися. Тому змушені були вже по нових мережах пускати все ту ж термальну воду.

Наталя Петрівна тільки за те, щоб водою з термальної свердловини не грілись–парились, а вживали винятково як мінеральну лікувально–столову. Утім і це питання потроху начебто розв’язується. ТОВ «Коместра–Горизонт» із Ялти торік оформило законне право власності на свердловину, ліцензію на розлив мінеральної води «Бешулі» тощо. До цього невеликими партіями «мінералку» розливали на колишньому колгоспному консервному заводі. Підприємці планують максимально наблизити виробництво до самої свердловини, як це, власне, вимагається за технологією. Сільрада, у свою чергу, готова виділити ТОВ у оренду необхідну площу. Бешулі — це колишня, татарська, назва і перекладається як П’ятихатка. Символіка в назві зовсім не абстрактна — до сталінської депортації 1941–1944 років у селі дружньо жили представники п’яти національностей: кримські татари, німці, греки, українці та росіяни.

Прикметно, що думка сільського голови повністю збігається з оцінками головного гідрогеолога «Кримгеології» Сергія Талецького. Мовляв, родовище у П’ятихатці треба обов’язково переводити в розряд мінерального. До слова, подібних у цьому ж Красногвардійському та сусідньому Первомайському районах обліковано тринадцять (усього ж на півострові близько сорока геотермальних свердловин). Щодо деяких із них є позитивні бальнеологічні висновки Одеського науково–дослідного інституту курортології. А обігрівати житло підземними водами стане економічно вигідно тільки тоді, коли ціна імпортованого природного газу в країні сягне 400 доларів за тисячу кубометрів, міркує пан Талецький. Щодо «Бешулі», то вода справді смакує — головний гідрогеолог особисто пробував її ще наприкінці 90–х. Проте, за його словами, розмови про її повноцінний заводський розлив у П’ятихатці точаться упродовж щонайменше п’яти–семи років. А конкуренти тим часом не дрімають: на околиці селища Октябрьського, що буквально за вісім кілометрів від П’ятихатки, спільний українсько–австрійський підрядник повним ходом спору­джує сучасний завод... з розливу мінеральної столової води. Це при тому, що в Україні «мінералкою», виявляється, займаються аж чотириста подібних підприємств. Схоже, вигідно.