«Я вистояв, хоча вмерти міг сотні разів»

Неквапом ідемо з паном Мирославом бульваром Лесі Українки: від його скромної однокімнатної квартирки до пам’ятника — метрів триста. За цей час назустріч пройшло з півсотні коломиян різного віку, з десяток обігнали нас. Зауважу, що жоден із перехожих не привітався з моїм співрозмовником, мабуть, ніхто в ньому не впізнав легендарного сотенного УПА Кривоноса, почесного мешканця Коломиї. Заклопотаність тому виною чи необізнаність, хтозна.

Про Кривоноса як загрозу радянській системі

Для радянської системи, він, мабуть, був страшнішим за натовські атомні бомби і «ворожі» радіоголоси. Бо для їх нейтралізації у військово–промислових та ідеологічних лабораторіях СРСР виробляли «протиотруту», а щодо в’язня Симчича не було ради — його не вдавалося підкорити своїй волі ні жорстокими тортурами, ні найпривабливішими пропозиціями військової кар’єри та побутовим радянським раєм. Безсилля перед незламним «бандерівцем» породжувало якийсь страх у керівників всесильних каральних органів. «Було нелегко, — каже пан Мирослав, але на його обличчі не здригається жоден м’яз. — Я ніколи не розраховував на якусь поблажку чи послаблення. План у мене був простий і твердий: не думав як вижити, а лише думав як витримати до останнього подиху».

У січні цього року йому виповнилося 85. Власне, до цієї події стараннями передусім колишнього народного депутата Василя Ткачука у Коломиї і постав пам’ятник незламному Кривоносу. Незважаючи на поважний вік, пан Мирослав почувається бадьоро й упевнено. І знаєте, що після тривалого спілкування мене найбільше вразило в цій мужній людині? Доброзичливість і почуття гумору. А ще — повне відречення від тютюну й алкоголю. Пояснює: «Так мене виховали, таким я виріс і так прожив життя».

Про дух, що покликав в УПА

— Я народився у віддаленому гірському селі Верхній Березів, — розповідає пан Мирослав. — У сімнадцятирічному віці вступив до юнацької сітки ОУН, а наприкінці 1943–го залишив навчання в Коломийському архітектурному технікумі і пішов добровольцем в УПА. Мене направили в підстаршинську школу, що дислокувалася в Карпатах — під горою Грегіт. Звичайно, був й інший варіант — виїхати в еміграцію і жити у своє задоволення. Та цього я не міг собі дозволити, бо вважав обов’язком боротися за українську державність. Тоді, в середині ХХ століття, за волю воювала вся Європа. Я теж подумав: хіба ми, українці, гірші? Був переконаний, що силі можна протистояти лише сила. У своїй історії, починаючи з княжих часів, ми були державним народом лише тоді, коли міцно тримали в руках зброю, коли випускали — ставали рабами.

Мій дядько, підпоручник Гриць Голинський, був командиром Гуцульської сотні українського стрілецтва, яке боролося за незалежну Україну після Першої світової війни. У третьому класі «Рідної школи», вивчаючи курс «Історії України», особливо сторінки славної Запорозької Січі, я вже почувався справжнім козаком. Псевдо Кривоніс — теж з юних літ. З малої дитини і дотепер я такий — і духом, і думками.

Про битву за «бандерівську столицю»

— Залізна дисципліна, зразковий вишкіл, виняткова жертовність і глибокий патріотизм українських вояків посприяли тому, що за короткий час утворилася високобоєздатна Українська Повстанська армія, яка успішно воювала з німцями, мадярами та більшовиками. Лише в нашій Коломийській окрузі з кінця липня до кінця грудня 1944–го було організовано й вишколено 16 сотень — у середньому по 200 вояків кожна.

Енкаведисти, котрі розслідували порушену проти мене кримінальну справу, довели, посилаючись на різні свідчення, мою участь у 42 боях та рейдах. Насправді їх було значно більше. Та наймасштабніший бій відбувся у січні 1945–го. Відразу після Різдва Христового каральні частини НКВС увійшли в Космач — село, яке вони називали «бандерівською столицею» (там розташовувалася повстанська лікарня, пекарня та інші важливі об’єкти життєзабезпечення УПА). Аби не наражати мирне населення на небезпеку, ми відійшли в гори. Не зустрівши опору, «червонопогонники» почали грабувати місцевих жителів і ґвалтувати жінок. Тоді наші відділи оточили село, і почався кровопролитний бій, що не стихав майже упродовж трьох діб. Наша розвідка перехопила радіограму, передану оточеними до Станіслава, у штаб дивізії НКВС: надайте допомогу, бо нам загрожує абсолютне знищення.

Аби самим не потрапити між двох вогнів, наші командири вирішили зробити засідки на всіх чотирьох напрямках, що вели в Космач. Мені випало командувати Березівською сотнею (наш сотенний Мороз перед тим зазнав важкого поранення в бою з прикордонним батальйоном біля села Шепіт).

Ми зробили засідку між горами, за три–чотири кілометри від Рушора. Замаскували стрільців у снігу та між невисокими чагарниками. Утворився так званий мішок. На озброєнні ми мали 22 кулемети, міномет, мадярську бронебійку, кілька десятків автоматів та карабіни. Аж через довгих годин шість почувся гуркіт машин. Перший студебекер (їх згодом нарахували понад півтора десятка) із солдатами зупинився перед розібраним нами напередодні дерев’яним мостом. До чорної «емки», що рухалася в середині колони, від машин почали збігатися молодші командири. Потім енкаведисти зістрибнули з машин, мабуть, для пішого маршу. Я дав команду: «Вогонь»...

У розпал бою розривна куля влучила мені в руку. Певний час приховував поранення, міцно перев’язавши знизу рукав кожуха, та відчував, що рукав розбухає від крові. А потім, як тепер бачу, в очах замиготіли якісь зорі, і я знепритомнів...

Про справжні втрати чужинців і загибель командира каральної експедиції дізнався лише в 1968 році, після другого арешту, з розповідей слідчих КДБ. Отже, на полі бою біля Рушора полягло 375 енкаведистів, ще півсотні померли від поранень у шпиталях.. Там же знайшов безславний кінець і командир дивізії генерал Микола Дергачов. До війни він служив в охороні Кремля, під час фінського конфлікту удостоївся звання героя Радянського Союзу, брав участь у депортаціях кримських татар, інгушів та чеченців. Після Кавказу його дивізію перекинули на Прикарпаття для знищення українського національно–визвольного руху.

Про заборону воювати з фронтовиками

— Бійці регулярної Червої армії, фронтовики не були нашими ворогами. Щодо цього була сувора заборона в наказі головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Пригадую один випадок, що стався в селі біля Коломиї. Двоє радянських військових пілотів напилися й почали з російськими матюками чіплятися до місцевих жінок. Коли обурені таким залицянням галичанки зчинили крик, нагодилися наші хлопці і, не розгледівши в темряві, що то були не енкаведисти, застрелили їх кількома автоматними чергами. За цей самосуд наші стрільці були покарані нашими командирами на смерть, бо залицяння — не привід для позбавлення життя фронтовиків, таких, як і ми, людей...

— Останній бій ми з чотовим Ченцем прийняли 4 грудня 1948 року у Верхньому Березові, в будинку моєї колишньої однокласниці Розалії Лазарович. Після кількагодинної перестрілки під вечір москалі витягнули мене без свідомості зі згарища хати. Звідти, зв’язаного, доправили в Станіславське управління МДБ, де я пройшов «повний курс» слідства до середини липня 1949–го. Після того як відмовився співпрацювати з ними на будь–яких умовах, били нещадно. На слідстві я не просив Господа, аби допоміг вижити, а просив: «Боже, додай сил витримати тортури».

І я вистояв. І в Колимі, і у воркутинських таборах, і в безкінечних пересилках з одного місця на друге, і в жорстоких сутичках із кримінальними злочинцями, яких на нас нацьковувало «лагерне» начальство.

Удруге після чотирьох років перебування на волі мене заарештували 28 січня 1968–го і після 25 місяців утримання в камері–«одиночці» без судового рішення знову відправили за колючий дріт, де перебував до 30 квітня 1985 року. Від дитинства і дотепер вірю в Божу силу і Божу ласку. Вмерти я міг сотні разів, але виходило так, що залишився живим. Тож, думаю, для чогось Господь тримає мене на цім світі.

Про дружину Раїсу і сучасне життя–буття

— Після першого звільнення мені заборонили повертатися в Західну Україну. Товариш по зоні дав адресу свого брата в Запоріжжі, сказав, що там багато заводів і неважко знайти роботу. Проте мене там не прописували, довелося ночувати на вокзалі, довго не міг працевлаштуватися, поки не прийняли в цех ремонту металургійних печей «Запоріжсталі».

З одруженням теж цікаво вийшло. Коли довелося змінювати квартирування, старша донька господині Раїса, з якою ми до того бачилися мимохідь, бо працювали в різні зміни, погодилася допомогти мені у пошуках нового притулку — звільнялася літня кухня в її подружки Тетяни. По дорозі я запитав Раїсу, чи піде вона зі мною, тобто чи стане дружиною. Вона, секретар комсомольської організації цеху, не довго думаючи, відповіла: «Піду». Отак за два слова я й оженився. Пізніше, як уже згадував, заарештували вдруге, а вона чекала мене довгих 18 із половиною років. Теж вистояла, хоча їй неодноразово пропонували відректися від мене, виховала двох наших синів в українському дусі.

У Коломию із Запоріжжя ми переїхали в 1996 році — міськрада виділила однокімнатну квартиру. Тепер Раїса Андріївна більше часу проводить у Верхньому Березові, на обійсті моїх батьків. Там у нас кілька курей та індиків, двоє котів і двоє собак.

Щодо того, як я сприймаю сучасну незалежну Україну і чи про таку мріяли, вмираючи, мої друзі, то скажу так: слава Богу, що нарешті ми її маємо — державу, яку визнав світ. Але в Україні ще немає патріотичної влади. Я не політик, я — солдат, але вважаю, що лібералізм та демократія європейського рівня у нас стануть доречними лише років через 15—20. Сьогодні ж, на моє переконання, нам, аби поставити Україну міцно на ноги, передусім потрібні дисципліна, порядок і тверда рука.