Таємниця столика–«бобика»

Зазвичай їх називають червонодеревниками. Це, так би мовити, у розумінні класичному. Матюхіни з таким визначенням погоджуються хіба що частково, але категорично його і не заперечують. Червонодеревники все ж є творцями висококласної продукції з деревини. Матюхіни ж, окрім цього, ще й відтворюють старовину. Однак і реставраторами, знову ж таки в класичному розумінні, себе не вважають.

Проте разів зо дванадцять вони побували в одному лише Санкт–Петербурзі. У знаменитому Ермітажі і взагалі сприймають їх уже за своїх. Коли свого столика–«бобика» (так його назвали, бо схожий на зерно боба) показували, то вся команда тамтешніх реставраторів, їх ще називають фахівцями з генеральськими лампасами — за найвищий професіоналізм, зібралася. І чим більше контактували, тим більше не могли збагнути, як Матюхіни все це роблять. Скромний столик, а стільки в ньому справді чогось незбагненного. Лише однієї мозаїки більш як 9 тисяч шматочків! А ще — ультратонкий шпон, приміром той, що з рожевого дерева, який в Ермітажі видають на грами.

Чи взяти вставку з лимонного дерева завтовшки 0,7 міліметра. Вона вписалася напрочуд органічно — ніякої шорсткості, до речі, на відміну від тих–таки старовинних робіт. Саме тому Матюхіни стверджують, що в історичних моделях вони брали за основу краще, але сліпо його не копіювали. І в цьому насамперед вбачають принципову різницю — її переконливо можуть продемонструвати і в розстановці пропорцій, і в палітрі кольорів, і ще багато в чому.

— Ми не є реставраторами, бо старі речі не реставруємо, а відтворюємо нові, — наголошує пан Юрій.

Принциповою цінністю свого столика–«бобика» називають те, що при перешліфовці щільність стиків проходить крізь усю глибину матеріалу, а не зберігається лише у верхньому шарі. Отож якщо цей шар зітреться, щілини чи дірки не виникають. І до деревини підійшли надзвичайно прискіпливо — спершу розглядали понад 100 її відтінків, аж доки, зрештою, не зупинилися на трьох десятках.

Окрім Ермітажу, Матюхіни побували і в Павловську, і в Гатчині, і в китайському палаці Оранієнбаума, і в колишньому маєтку графа Шереметьєва, і в садибі Кусково. Скрізь намагалися почерпнути секрети старовинних майстрів. Однак зав­жди знаходили своє бачення, певна річ, ніскільки не відкидаючи найціннішого з минулого.

— Ми зараз можемо пояснити, чому роботи, приміром, ХVII століття виглядають інакше, — пояснює Олександр, старший із синів Юрія Васильовича Матюхіна. — Закономірності сплітаються в один ланцюжок. І для того щоб розкроїти деревину, необхідно знати, як це зробити ліпше.

Дотепер Матюхіни згадують про свою зустріч у Києві з реставратором, який протягом багатьох років працював в Ермітажі. Як ілюстрацію вони взяли звичайний кленовий листок, обмалювали його на папері, вирізали гніздо з мореного дуба і підігнали в нього настільки щільно, що світло не проходить.

— Немає таких технологій, щоб цей масив підігнати вручну, — заперечив тоді бувалий реставратор.

— Петро I свого часу коротеньким указом зобов’язав відкривати в губерніях майстерні, — проводить історичну паралель Матюхін–старший. — Бо побачив, як у Європі це мистецтво розвивалося. Воно насамперед народилося в Іспанії, Англії, Франції, Голландії... Росія ж тоді здійснила прорив завдяки одному — вони навчали практиці. У тій же Італії настільки мініатюрну роботу нині не виконує ніхто. Приміром, художній паркет там створюють за допомогою лазера. Коли країна стає на ноги економічно, особливо напружувати звивини ніхто не бажає. У нас же для цього є головне — внутрішній потенціал. Надайте мені можливість — нормальну майстерню хоча б — і я згуртую гідну команду фахівців. Словесну оцінку ми маємо, комерційну теж отримали... Збагнув я тільки одне: немає у нас експертів такого класу.

Коли Матюхіни почули про ідею створення українського Ермітажу в Києві, такого собі прообразу російського, то себе у її реалізації побачили відразу. Однак до столиці з’їздили не солоно посьорбавши. На аргумент про те, що сьогодні це можна зробити швидше і дешевше, вони лише розвели руками. Як наочну ілюстрацію іншого ставлення до культурної спадщини тепер згадують процес реставрації московського Кремля ще за Єльцина. В саду площею 1200 квадратних метрів пропонувалося стертий паркет зі шпоном зняти і настелити новий. Однак мистецтвознавці заперечили і наполягли на збереженні оригіналу. З тим, що за роботу висококласного майстра треба було сплатити від 7 до 12 тисяч доларів США за годину, довелося змиритися.

— Я не хочу, щоб культурну спадщину в нас сприймали як предмети широкого вжитку, — мало не заклинає Юрій Матюхін.

Отож і найменших сумнівів щодо того, що він із синами право на життя свого справді безцінного мистецтва відстоюватиме до кінця, не виникає.