Свиняча нога на семи вітрах

У зимові місяці перший промінь сонця показується тут не раніше дев’ятої години ранку. А вже після чотирнадцятої на відкритому повітрі починають швидко густішати сутінки: вечоріє, шановні гості міста!.. Хоча, якщо по правді, то і з променем я трохи переборщив: у холодну пору року побачити його крізь густі мармурові хмари — справа практично безнадійна. Світанок у зимовому Таллінні — це коли небо стає трохи світлішим за навколишні кам’яниці й муніципалітет на радощах вимикає вуличне освітлення.

Зате які тут вітри! Словами цього передати неможливо. Особливо гострі відчуття з’являються, коли дме з боку Балтійського моря, від якого до історичного центру — хвилин десять легким підтюпцем. Або двадцять п’ять хвилин суворим галопом, якщо вітер не попутний. Гостра дилема «Одягнути цей светр чи, може, тепліший?» розв’язується дуже легко: «І цей, і тепліший, і ось, диви, знайшов у сумці ще один, як серцем відчував. Плюс в’язану шапку під капюшон — обов’язково!».

Кілька крапель і до супу не зашкодять

У мешканців більшості північних країн є свої рецепти, як правильно протидіяти холодам. Маю на увазі алкогольні рецепти. Скажімо, геніальний винахід населення польської Балтики — гаряче пиво з малиновим сиропом. Його чудодійну зігріваючу силу та різноманіття попутних емоцій визнавали навіть затяті гурмани­ортодокси, яким саме словосполучення «гаряче пиво» неприємно різало слух. Естонці для благородної мети — не замерзнути — з успіхом використовують свій легендарний сорокагрудусний лікер «Вана Таллінн» («Старий Таллінн». — Авт.). Скажімо, у меню кожної кав’ярні ви знайдете не лише каву, а й «Каву «Вана Таллінн». Це коли до горнятка тонізуючого напою доливають трохи із пляшки з темно­червоною етикеткою, що завжди стоїть на видному місці. Ви не налаштовані зараз на каву? Прошу дуже, із цієї ж пляшки вам наллють у капучино, какао. І називатиметься цей трунок... Правильно: «Капучино «Вана Таллінн»!

Українські журналісти принагідно зробили для себе велике відкриття: виявляється, пласка двістіграмова пляшечка диволікеру чудово поміщається у задній кишені штанів і діє на будьякій відстані від кафе. При цьому різко збільшуючи силу принадливості місцевих архітектурних ансамблів та поглиблюючи філософське ставлення до життя.

Один із ключових аспектів балтійського світосприйняття — ніколи нікуди не поспішати — входить у твою кров буквально через кілька годин перебування у місті. І це зовсім не дивно. Вже хоча б тому, що поспішати, власне кажучи, нікуди. Відстані у Таллінні приємно дивують своєю мініатюрністю. Середньовічний центр можна, знову ж таки неквапно, обійти за годинупівтори. У кілька визначних місць ви доїдете громадським транспортом не більше як хвилин за двадцять. Та що там казати, населення усієї Естонії не перевищує півтора мільйона чоловік. Іншими словами, це трохи більше, ніж київський район Троєщина!

Пиво на морозі?!! Звичайно, буду!!!

Натомість увесь центр Таллінна буквально нашпигований просто геніальними національними кафе, ресторанами, пабами, кондитерськими. І більшість людей — не тільки туристів, а й місцевих мешканців — свої прогулянки будують за принципом: ось тут у нас гальба пива натщесерце, потім півкварталу — і маа­а­лесенька така свиняча ніжка для підняття тонусу, далі, ось у цьому провулку, — по тортику, марципану та шоколадному трюфелю ручної роботи, і на вечір — знову до пабу, але вже з іншим пивом. А до такого ритму, як усі чудово розуміють, ніяк не пасує метушня та штучне нагнітання пристрастей.

Добре поїсти у цьому місті любили завжди. Чи не всі місцеві історії, бувальщини та легенди — романтичні, трагічні, фантастичні — починалися на балах, які влаштовувала місцева знать. Сумна історія одного з будинків (до речі, у ньому донині так ніхто й не живе: бачите, ось вікно досі затягнуто чорним полотном) почалася, коли невідомий чоловік — виявився, звичайно, чортом — попросив у господаря дозволу влаштувати бенкет для своїх друзів. А ось тут молоді любилирозлюбили, могли би бути щасливими, але далі, як на гріх, знову розпочався бал...

Місцева кухня, якщо бути щирим, не балує своїх шанувальників різноманіттям: добротна селянська їжа, але приємно дивує якістю виконання. Навіть у великих продовольчих магазинах можна знайти натуральні продукти з терміном зберігання кілька днів, екзотичну для нас дичину. У кафе бажано заходити дуже голодним і брати одну порцію на компанію. Бо як може пересічна людина, якщо вона, звичайно, не щойно перемогла у нерівному бою триголового дракона, з’їсти відмінно просмажену цілу свинячу ногу плюс кілограми картоплі та капусти на гарнір, не міг зрозуміти навіть автор цих рядків, який ніколи не був прихильником харчового самообмеження. М’ясо лося вам подадуть у більшості ресторанів та пабів середнього цінового сегменту, а вісімнадцять видів сирного пирога у простій кондитерській просто вганяють у ступор. Попри холодний клімат, естонці дуже шанують пиво і продають його чудової якості, свіжозварене, без консервантів та за порівняно невеликі гроші у досить непоказних, але дуже затишних пабах. І сказати, що за якістю та різноманітністю цього напою Таллінн поступається Празі, було б неправдою.

Для чужих дешево не буває

Утім дешевизна у цьому місті — поняття умовне. Одна поїздка на звичайному чеському трамвайчику вісімдесятих років обійдеться вам у сім гривень, якщо перерахувати крони на українські гроші. Щоправда, трамвайчик курсує за графіком, хвилина у хвилину. Місцеві мешканці нарікають на дороге житло та комунальні послуги. Придбати нову трикімнатну квартиру в хорошому районі можна за триста тисяч євро. А ціни на стандартний набір туристичних сувенірів просто зашкалюють. Та це й не дивно: під впливом Євросоюзу Естонія зробила ставку не на традиційне сільське господарство, а на туризм і тому нині наполегливо експлуатує свою нову дійну корову. Тим паче що географічна кон’юнктура цьому сприяє: з одного боку — багата Фінляндія та інша Скандинавія, а з іншого — «точково» заможна Росія.

Сувенірні магазини поєднують у собі асортимент для перших і других. Так, багаті москвичі з радістю купують лубочні картинки а­ля «Різдво на Заході», ідилічні підсвічники у вигляді європейських будиночків — «Як­неяк, а ми були в Європі!». Натомість ласі до «рашнекзотики» скандинави вивозять звідти кілограми розцяцькованих матрьошок, балалайок та інших «кокошників» — «А це привіт із Росії!».

Для перших і других пропонується місцевий колорит — в’язані шапки, шкарпетки та рукавички: дуже теплі, неймовірно натуральні та надзвичайно естонські. Заробляють на цьому хто тільки може. Росіянка Олена, чергова у нашому готелі, за нічну зміну («коли начальства немає») встигала зв’язати дві пари рукавичок. Свій товар вона здає перекупникам, котрі начіплять на нього симпатичну наклейку з овечкою і надписом «Ручна робота» та продаватимуть туристам за ціною 75100 гривень пара. «А бабусі, котрі вдома сидять, набагато більше здають», — сумно говорила представниця готельного бізнесу.

«Фінська стежка» — не для нервових

Як і в більшості пострадянських республік, місцевий народ заробляє гроші за кордоном, у багатших сусідів. Для Естонії такою сусідкою є Фінляндія. Причин взаємної любові є кілька. Насамперед відстань — трохи більше шістдесяти кілометрів від берега до берега. Друга причина — мова. Фінська та естонська дуже схожі одна на одну і так само є неймовірно важкими для мешканців інших європейських та скандинавських країн. Пороми ТалліннГельсінкі відправляються практично щогодини і ніколи не бувають пустими. У маленький, але ошатний Таллінн вони везуть «шопників» — фінських громадян, які прагнуть заощадити і тратять свої гроші у дуже дешевому для них місті. До речі, шлях із морського порту до центру міста тамтешні дотепники називають «фінською стежкою»: ціни у крамницях тут удвічі більші, ніж в інших торговельних точках міста. Поряд з ощадливими домогосподарками на берег сходять білобрисі фінські пролетарі та просто палкі шанувальники «зеленого змія», що за одні і ті ж гроші можуть випити у романтичному містечку набагаа­ато більше, ніж на батьківщині. І п’ють! Деяких униз, до моря, до корабля, мужньо тягнуть витриваліші товариші, інших — вдячні таксисти. Якщо клієнт, звичайно, ще у стані тицьнути йому в руки хорошу купюру.

Назад швидкохідні морські катамарани везуть кваліфіковану місцеву робочу силу: естонці вже півтора десятиліття ударно трудяться на підприємствах сусідньої держави. І все завдяки тому, що свого часу їй пощастило не ввійти до складу СРСР... А оскільки виробництво в Естонії зараз активно розвивається, тут усе сильніше відчувається кадровий голод. І ним успішно користуються, зокрема наші співвітчизники. Скажімо, консульство цієї країни у Києві з величезним задоволенням видає робочі візи українським та молдовським зварювальникам, які готові застосувати свій професійний хист на благо естонської кораблебудівної промисловості. Суворі чоловічі компанії на чолі з бригадиром, горілкою та домашньою ковбасою на регулярному рейсі «Київ—Таллінн» — віднедавна цілком звичне явище. Знаходять собі місце праці і лікарі, особливо мануальні терапевти та інші «прикладні» спеціалісти.

Звичайно, розраховувати на надзаробітки у цій невеликій державі не доводиться. Естонський «бюджетник», наприклад звичайний дільничний лікар, заробляє чотиришість тисяч гривень щомісяця. Поліцейський — трохи більше. Звичайно, існують і винятки: тарифи у курортних містах тощо. Проте найбільшим бар’єром для охочих осісти в Естонії є необхідність вивчити мову. Представниця угрофінської групи, вона дається слов’янам не з першого разу. Але таки дається!

Яскравим прикладом народної мудрості, що коли «дуже не хочеться, але є хороша мотивація, то, зробивши все», можна вважати ситуацію із так званими російськомовними естонцями. Радянським пролетарям, яких комуністична партія свого часу звезла у маленьку Естонію для розпорошення місцевих «націоналістів», на початку 90х запропонували вивчити державну мову. «СРСРівці» активно обурювалися, намагалися взяти уряд за горло, але той не піддався. А потім ці люди збагнули, що суперприз за складений іспит з естонської — національний паспорт — не лише дає змогу мешкати у державі, де рівень життя є вищим за російський, а й безвізово в’їжджати у 38 держав. У тому числі — Великобританію. Нині абсолютна більшість талліннців, відчувши смак грошей від обслуговування туристів, чудово володіє естонською, російською та англійською. Незважаючи, яка з двох перших є для них рідною. Персонажів, які вирішили «не поступатися принципами» й естонською не можуть сказати ні слова, залишилося небагато. Вони становлять вузький прошарок соціального маргінесу: багато п’ють (не «Вана Таллінн»), час від часу співають революційні пісні під радянськими пам’ятниками та за невелику винагороду позують операторам російського телебачення у сюжетах про нестерпне життя у Східній Європі.

Нація у шоці...

Напередодні Нового року в Естонії розгорівся серйозний корупційний скандал — із відкриттям кримінальних справ, відставками з високих посад, слідчими комісіями тощо. Причиною стало відкриття нового, суперсучасного громадського туалету поблизу будинку уряду. Хтось із політиків дійшов висновку, що купили його за невиправдано велику суму грошей. Причому бюджетних. А окрім того, така дорога вбиральня, мовляв, є дуже незручною для відвідувачів. Перебуваючи поблизу скандального об’єкта, кореспондент «УМ» почував своїм обов’язком долучитися до журналістського розслідування. І, намагаючись потрапити всередину об’єкта, одразу ж погодився із висновками пильного опозиційного політика: шалено незручна ця техніка для народу! Бо для того, аби двері відчинилися, треба кинути три монетки по одній кроні. А такий дріб’язок зустрічається в обігу дуже рідко. Я довго порпався і знайшов у кишені лише одну. А розміняти ніде... І, тупцюючи на місці, гнівно затаврував хапуг.