Право націй на недорікуватість

Маленька країна — це та, обсяг мізків якої здрібнений до думання про себе саму. Це коли на більше не вистачає або внутрішньої сили, або кебети.

Максимум, куди ширяє наша державницька думка, — це на 200 кілометрів углиб сусідського закордоння. Про сусідів же не можна не думати, навіть якщо й хотілося б: ті стовбичать попід вікнами і мимоволі привертають до себе увагу різними за зазначенням, здебільшого непристойними, жестами. Отож інколи, на жаль, наша Україна нагадує мені тиху провінцію, хутір на краю світу, де живе Кайдашева сім’я. Оповідь боротьби і марнот не заходить бодай у центр села, і вся історія спиняється на межі й вибухає драматичною лайкою, коли клятий сусід гиркає через тин чи риє канаву, аби одібрати у нас п’ятикопійчаний острів. Ні погляд, ні думка не сягають кудись далі, трохи далі за межу і ближче до горизонту.

Насправді констатується це все не так з іронією, як із досадою. Адже 47–мільйонна країна в Європі, з іще нестертим економічним потенціалом і недурною робочою силою, ця «вузлова станція» на перетині «шовкових шляхів» і доріг «з варяг у греки» могла б якісніше претендувати на статус регіонального лідера. Бо ж не широкоплечість є неодмінною ознакою лідера, а широта життєво важливих інтересів.

Косово, яке позавчора самостійно оголосило незалежність, теж мусило би бути в переліку зазначених життєво важливих інтересів. «Суверенітет» косоварів не вискочив як Пилип із конопель минулої неділі: до цього ризикованого політичного сальто–мортале світ готувався, його обмізковували й обговорювали — всі з тих, хто є впливовим чи хоче таким зватися. Але не Київ. Достеменно відомо: влада України не заявляла ніякої позиції щодо можливості проголошення Косовим незалежності. До вечора минулої п’ятниці ми були абсолютно вільними від таких думок. У п’ятницю зметикували, що треба подумати про те, ЩО про ЦЕ думати.

Ситуація видалася вкрай кепською: власної позиції немає, позиція сильних світу цього не всіма була на ту днину вироблена. Тому МЗС України вчора обмежилося маленькою заявою, милою, як зроблений зі школярського зошита літачок. Майбутнє Косова, мовляв, —«у європейській перспективі». (Геніально недорікувата фраза. А в кого, спитати б, воно, майбутнє, — не в європейській перспективі? Хіба що в Анголи та Гондурасу!). «Особливе місце належить міжнародним фінансовим інституціям, які допоможуть забезпечити сталий соціально–економічний розвиток регіону», йдеться далі. Коротко кажучи: заява так складена, що незалежність Косова Україна начебто не вітає, але раптом — і швидше за все, так і станеться, — ЄС та США визнають до Великодня косоварську незалежність, то й заява наша може легко трансформуватися в позитивну.

Ми, як Лаврін з уже згаданих «Кайдашів», вдивляємося в каламутну діжку з чортами і рахуємо їх із жахом. Що з тими чортами робити? З Наддністрянщиною, Абхазією, Південною Осетією? А з Кримом, не доведи Боже? «Як і більшість країн, ми вважаємо, що ситуація навколо Косова не може бути прецедентом» — єдина чітка фраза із цитованої вище заяви. Ми–то вважаємо, що не може бути. Аж раптом буде? Чортів багато у діжці, до біса багато.