«Мазохіст», політтехнолог, режисер

Як тільки «УМ» домовилася з режисером, художником, графіком і фотографом Ігорем Подольчаком про інтерв’ю, на його блозі Фонду Мазоха на «Українській правді» з’явилося звернення до «дорогеньких моїх». Мовляв, фільм «Лас Менінас» знятий, режисер Подольчак повернувся з Роттердама, без перемоги, але зі схвальними відгуками європейських кінознавців, а з вас, «підраси», ніхто належним чином не оцінив його роботи. Після того як на світанку Фонд Мазоха назвав українців «підрасами», «УМ» зустрілася з Ігорем Подольчаком. Він був у чудовому настрої, часто сміявся, дякував за увагу до його фільму і, ви не повірите, після нашої розмови зняв згусток образи з блогу.

Протягом останніх двох років Подольчак працював над своїм першим фестивальним артхаузним кіно «Лас Менінас», у якому зіграли Микола Вересень, Любов Тимошевська, Ганна Яровенко. До того займався малюванням і політичним піаром. Каже, що на кіно не зупиниться, буде й надалі розвиватися. Він не бачить себе в музиці і політиці, а от від письменництва не відмовився б.

«У житті я агресивна людина, а на майданчику ці функції передаю дружині»

— Англієць Фаб’єн Рігалл, який зараз організовує фести­валь короткого метра, каже, що ходив у кінотеатри і курив драп, тоді перестав курити — і почав знімати. Ви перестали малювати?

— Частково я себе реалізував як художник. Принаймні на цей період мені цікавіше займатися кіно. У даний момент доробляю все, що пов’язане з кіно. Починаю працювати над наступним.

— І що це буде?

— Уже майже написав сценарій. Він у мене не літературний, а як монтажні листи. Це буде кіно, базоване на повісті Гомбровича «Космос». Ведемо переговори з польською стороною, можливо, і польські актори зніматимуться. Зараз готуюся до прем’єри «Лас Менінас» у Києві, плануємо на кінець квітня.

— На «Молодості» 2006 року дівчина з вашої компанії у напівтаємниці показувала фото зі зйомок «Лас Менінас». Вичікували гідного початку?

— Рік зайняла робота над фільмом. Знімальний період тривав 30 днів, монтажний — три місяці, кольорокорекція — п’ять. Практично все робив сам. Доводилося ще й по дорозі вчитися багатьом речам. Хотіли подавати на Венеціанський, але не встигли. Тільки закінчили — почався Роттердамський.

— До «Лас Менінас» бували на знімальному майданчику?

— До того знімав рекламу і робив документальне кіно. Десь у 97–му все почалося. Це, в основному, з усілякими політичними процесами пов’язане. Досвід у галузі відео набувався сам собою. Технічні навички необхідні. Але піти і навчитьсь на режисера для мене сумнівно. Це, швидше, спосіб упакування своїх думок, роздумів, які вже є, певний життєвий досвід потрібний.

— На зйомках нервуєте?

— Я взагалі агресивна людина, але на майданчику на диво спокійний. Хоча інколи зривався. Ці функції частково передав своїй дружині. Тамара — архітектор, тому знає, як будувати всякі декорації, відповідала за художньо–постановочну роботу. Вона всіх намагалася тримати в рамках графіка вибудуваного знімального процесу. Через це називали її Берія.

— У вас були і професійні актори, і аматори. З ким легше?

— Не бачу ніякої особливої різниці. У фільмі знімалася лише одна професійна актриса Любов Тимошевська. Є певні стереотипи, які професіоналам заважають. Із цим доводилося весь час боротися.

Після перегляду «Лас Менінас» буде нудота і балаган у голові

— Щоб зняти «Лас Менінас» було дві першопричини — картина Веласкеса та історія вашого знайомого психіатра. Що було спочатку?

— Картина з’явилася пізніше. Вона якось сама органічно виринула з цього матеріалу. І фільм називався інакше. Історія знайомого психіатра про 30–річного хворого сина і його родину була тільки поштовхом. Фільм не має жодного стосунку до цієї історії. Мені хотілося зробити щось універсальне, архітипове. Спочатку написав сценарій, та рішучості знімати не було. Він майже рік лежав, а в якийсь момент я відчув — треба зняти кіно. Фільм дуже особистий. У ньому ніяких подій не відбувається, ні про що не говорять.

— Майже 75 відсотків фільму зняті у віддзеркаллі. Який у цьому задум?

— У мене там все двоїться, знімалися близнюки, Вересень потроївся, дійсність роздвоєна, шизофренічна. Що є реальністю, що є віддзеркаленням, а наскільки віддзеркалення віддзеркалює правильно те, що віддзеркалює.

— Над фільмом працював також американський кліпмейкер Дін Карр. Успіх фільму на 50 відсотків залежить від музики, тому ви й запросили знайомого професіонала.

— Ми знайомі років 10. Перетнулися у сучасному мис­тецтві, робили проект, пов’язаний із сучасною еротичною фотографією. Разом знімали музичну частину фільму. Там 16 хвилин — тільки музика. Буде музика і балаган у голові. Звукове середовище у фільмі дуже важливе. На Роттердамському фестивалі дуже серйозно говорили про звук. Це сучасна класична музика, яку написав Олександр Щетинський, а також частину написав і зіграв Юрій Яремчук.

— Що має відчути глядач після вашої прем’єри?

— Людина щось більше про себе зрозуміє. У Роттердамі покази влаштовані таким чином, що спочатку відбувається представлення автора, а тоді обговорення. Є безпосередньо реакція глядачів. Один глядач запитав, чого я хотів досягнути. Я відповів, щоб у глядача з’явилося відчуття ментальної нудоти. Він сказав: «Вам це вдалося». Організатори були дуже задоволені, що з України нарешті фільм у конкурсі.

— Маєте запрошення на інші фестивалі?

— Чекаємо відповіді з кінофестивалю «Трайбек» (США), із Тайпея, Сіднея. Пішло нормально. Поки що покупця немає. Будемо катати по фестивалях, може, щось і з’явиться.

— Кажуть, що Міністерство культури дало на «Лас Менінас» 7 мільйонів гривень, а ви їх профітькали?

— Ми подали заявку в Міністерство ще минулого року. Нам гроші потрібні. І нібито так складається, що на цей постпродакшен гроші отримаємо. Але на сьогодні жодної копійки не отримали. Чи будуть гроші, стане зрозуміло десь за пару тижнів. Ви ж знаєте, як у нас фінансується культура?

«Більше 30 років я не ходжу на вибори»

— Ви брали участь у передви­борчих кампаніях, відповідно зараз з’явилося таке явище, як «кажуть». Щоб це спростувати або підтвердити, розкажіть, в яких кампаніях працювали?

— У всіх великих виборах в Україні. Починаючи з 1999 року, я займався політичною рекламою. Як художник був найнятий на виконання певних замовлень когось підтримати.

— А хто вас наймав?

— Це не зовсім коректно, оскільки є певні умови контрактів, про які не варто говорити.

— Кажуть, що листівки трьохсортної України 2004 року — це ваша робота?

— Ні, не я автор цих листівок.

— Кажуть, що ви брали участь у передвиборчій кампанії Кучми на другий термін?

— Так, брав.

— Кажуть, що ви були в антикучмівській кампанії.

— Я працював зі всіма сучасними політичними кольорами — синіми, помаранчевими, зеленими, тільки з білими не працював. Це в прямому і переносному сенсі.

— Допомагали політиці бути карнавалом?

— Навряд чи це так можна назвати. Інколи робили щось подібне до карнавалів. А взагалі–то, це був бізнес для мене, заробляння грошей. Реклама була абсолютно різна, починаючи з листівок і закінчуючи рекламою на телебаченні. Останні два з половиною роки я не займаюся політичною рекламою. Є більш цікава робота — кіно.

— Вам доводилося на когось виливати бруд у рекламі?

— Як правило, займалися білою політичною рекламою. Намагалися не займатися чорним піаром, але межі цього такі розпливчасті, тому я й кажу, що намагалися. Для художника це цікавий досвід, коли твоїм виставковим простором стає вся країна. Я був бізнес–етичним, одночасно не працював на конкуруючі партії. Уклав контракт, зробив рекламу, а на наступні вибори можна і з опонентами попрацювати.

— Підтримували своїх замовників на виборах?

— На вибори років тридцять не ходжу. Коли знаєш, як це все зсередини виглядає, наскільки все однакове, то відпадає бажання голосувати. У проміжках ми робили акції, якими показували, що вибору немає. А паралельно ні. Замовника треба професійно любити. Цим я заробляв собі на життя. Коли «ікс» дорівнює «ігреку», то яка різниця, за кого я кажу голосувати? У нас країна порожніх форм, без змісту.

— Кажуть, що деяка ваша реклама могла спричинити громадянську війну?

— Це явне перебільшення. Як політична реклама може таке зробити? Мистецтво також не може змінити життя, тим більше так радикально. Про мене так багато кажуть. Та я не реагую на критику.

— Але ж є фільми, от візьмімо «Бійцівський клуб», після перегляду якого хочеться з кимось побитися?

— На вас так впливають такі фільми. Не дивіться їх. Мистецтво присутнє в середовищі, і коли воно високої якості, то звичайно впливає на життя і відповідно відбуваються метаморфози, але не різкі зміни. Не можна намалювати плакат — і почалась громадянська війна, чи намалювати інший — і вона припинилася. Абсурдно сподіватися, що люди стануть добрішими або злішими через кіно. Але мені й не хочеться, щоб мистецтво міняло світ.

— Кравчука ви помістили у мавзолей–банку зі смальцем через антипатію?

— Навпаки, через симпатію. Ми йому побудували мавзолей. Якби ця людина нам була не симпатична, хіба б ми таке робили. Я ставлюся прекрасно до всіх президентів, вони у нас чудові. Хоча я їх і обігрував по–різному. Треба виділяти політичне замовлення і ставлення художника до всього цього. Не в рамках політичного замовлення ми робили смішну акцію «Безпрєдєл садомазохізму». Привласнили програму «Людина року», коли Кучмі давали «Президент року». Абсолютно абсурдна ситуація, яку обіграли.