Війни людей, боротьба фільмів

Субота — останній день Берлінале, ввечері переможці в конкурсі повнометражних стрічок отримають своїх «Ведмедів» — хто на який сподобився. А журі короткометражок уже визначилося, віддавши «Золотого ведмедя» румунському режисерові Богдану Мустаті (фільм O zi buna de plaja). Золота пора румунського кіно продовжується... Зливу призів міжнародних фестивалів пояснюють не тільки талантом нового режисерського покоління, а й увагою до сучасних реалій... Срібло — в індійця Сіддхарта Сіна (картина Udedh bun). Журі відзначило і росіянку Ольгу Попову за картину «В темі»...

Awetove дитинство

У п’ятницю показали «Катинь / Katyn» Анджея Вайди. Картина 80–річного класика — про страшну трагедію часів Другої світової війни, коли у військовому таборі було знищено кілька тисяч поляків. Однією із жертв був і батько Вайди.

Війна і в конкурсній картині «Вогняне серце / Feuerherz» дебютанта в режисурі Луїджі Фалорні (копродукція кількох країн, передусім Німеччини). Про партизанську війну в Африці, в яку втягнуто дві країни — Еретріа і Шабіа (вочевидь вигадані, хоча прототипи вгадуються). Події показано очима 12-річної дівчинки Авети... Дивовижним чином вона не озлоблюється, зберігаючи вірус гуманізму. Хоча, здавалося б, звідки йому взятися за таких обставин? Як благає Авета дорослих повестися по–людськи із трупами ворогів — адже в них і волосся таке саме, і колір шкіри. Але ж ні... Боротьба освячена і гаслами соціалізму. Втім ми добре знаємо — людиноненависництво має не тільки ліворадикальне обличчя, «праві» ідеології теж чимало прислужилися у війні цивілізацій.

Та загалом стрічка Фалорні не пішла далі звичних прийомів укладання оповідних та сюжетних історій. Присутність фільму такого рівня у конкурсі Берлінале дає зайвий привід запитати, чому ж тоді не взяли бодай одну картину зі Східної Європи (фільм Вайди — поза конкурсом)? Принаймні у росіян чи поляків напевно можна знайти щось не гірше... Ну, це вже фестивальна політика, і що тут поробиш?

Доволі сильне враження справила картина, зроблена на африканському матеріалі — Jerusalema південноафриканця Ральфа Зімана (у програмі «Панорама»). Усе починається сьогодні — арештом кримінального злочинця. А далі — ретроспогад: історія життя героя (Джеффері Зекеле), яка збігається з історією країни опісля здобуття чорношкірим людом незалежності. Боже, якби не африканські реалії, можна було би подумати, що все те відбувається десь на Донбасі чи у Підмосков’ї, скажімо (ну, щось на кшталт «Бригади»). Збіги часом фантастичні — трастові компанії, скажімо, як засіб надурити людей. Ну а війна криміналітету проти свого народу... Одне не збігається — там кримінальні люди не змогли отримати владу в державі. Так що у дечому ми тую Африку таки випередили.

Рецепти кінотерапії

У західноєвропейців — свої клопоти. Чимало їхніх картин зосереджено на проблемах соціальної терапії. Одна з таких робіт — конкурсна стрічка «Тихий хаос / Caos Calmo» італійця Антонелло Грімалді. Його герой, П’єтро Паладіні (у цій ролі — відомий актор Нанні Моретті), — доволі успішна людина, чиє життя вклалося, виоформилося на багато літ уперед. Одначе все ламається після смерті дружини. Відтак П’єтро мало не весь час проводить побіля школи, в якій навчається його 10–річна дочка Клаудіа (Блу Йошимі). Зайнявши фіксовану точку споглядання, він поволі відкриває для себе інший світ. Спершу хаотичний, не гармонізований, він до кінця стрічки набуває вигляду такого собі особистісного космосу.

Отже, рецепт простий: втратив точку опертя — не метушись, озирнися, знайди нові ракурси... І ти побачиш — світ не без добрих людей, світ не такий дурний і жорстокий, у ньому можна віднайти чимало ресурсів для поновлення. У чомусь суголосна цій філософії і французька картина «Я любила тебе так довго... / Il ya longtemps que je t’aime...» Філіппа Клоделя. Чудова актриса Крістін Скотт Томас грає роль Джульєтти, котра після 15 літ тюремного ув’язнення оселяється у своєї сестри Лії (Ельза Зільберштейн). По суті, належить заново адаптуватися до життя, з якого ти надовго випав. Тільки під завісу картини дізнаємось про таємницю Джульєтти — вона ввела смертельну ін’єкцію невиліковно хворому шестирічному сину... Бо не хотіла бачити його муки. Бо сама медик і знала реальну картину хвороби. Бо вирішила — тюрма кращий вихід із становища: залишити цей світ, який без сина втрачав найменший сенс.

Актриса майстерно відтворює всю непросту динаміку психологічних станів своєї героїні. Одна з терапій — сім’я сестри, в якій Джульєтта знаходить і ніжність, і розуміння. А ще — дивина вже сьогодні: книжки, в яких персонажі фільму (мало не всі) шукають відповіді на драматичні питання долі. У фіналі Джульєтта таки випростається... Сльози полегшення — і в залі так само. Тонке, ручної роботи кіно. Далеко за межами мейнстрімівських потоків, тож до України навряд чи добереться. Хіба на ретроспективі французького кіно...

Спроба прогнозу

Прогнози на Берлінале — річ неперспективна. Практично щоразу ім’я володаря «Золотого ведмедя» викликало шок... Цього разу напевно буде те саме. А фаворитами журналістської братії–сестрії є фільми «І буде кров» американця Пола Томаса Андерсона, «Безтурботна» британця Майка Лі, «Стандартна операційна процедура» американця Еррола Морріса та «Озеро Таге» мексиканця Фернандо Еймбке. Віддаю перевагу останній стрічці. Саллі Хоукінс із «Безтурботної» та Крістін Скотт Томас із «Я любила тебе так довго...» — очевидні (для мене) претендетки на акторського «Срібного ведмедя». У чоловіків це — насамперед німець Елмар Веппер із «Цвіту сакури»... Усе стане відомим сьогодні...