Бересівський «Мед»

Напевне, більше ніде не побачите посеред самісінького центру села... болота, порослого очеретом. Там болітце, там якийсь став величезний, і теж позаростав очеретом. Верболози, березовий гай — усе це відразу через дорогу від... сільради. Острівці незайманого Полісся виринають то тут, то там, і навіть вулиці сільські розбігаються не так, як скрізь, а дивним чином. І здається, що це село не має ні початку, ні кінця...

Академік Шалімов так і не спробував берещуківських раків...

Долаємо «Жигулями» промерзлу дорогу з вибоїнами, шукаючи традиційний центр села, де, як правило, сконцентровані всі сільські владно–культурні об’єкти. А тут церква — в одному місці, школа — в іншому, контора й сільрада — у третьому. От і вгадай, де той центр. Виявляється, саме ця дорога і є центральною вулицею, а те, що заховане під нашаруванням замерзлого ґрунту, було колись асфальтом. За останні шістнадцять років його жодного разу не ремонтували. Можна уявити лише, що тут робиться навесні чи восени, коли йдуть дощі. Про стан бічних і неосновних сільських вулиць можна тільки здогадуватися. Та місцевим до цього не звикати. І до поганого люди звикають, як і до чогось доброго. Бо це — їхня батьківщина, їхній Береськ. Бересток, Береско, Берески. Власне, і назва села начебто пішла від непрохідного болота, на березі якого з давніх–давен оселилися люди.

Мій знайомий, корінний лучанин, потрапив на ці новорічні свята до родичів у Береськ. Повернувся звідти шокований і зворушений до глибини душі. Він зробив відкриття: виявляється, у селі люди працюють, аби лише не померти з голоду! І нічого, крім баняків, корів, свиней і гною, у своєму житті не бачать. І не побачать, бо навіть на курорт поїхати недалечко чи в гості до родини не можуть собі дозволити. Господарка не пускає. Газу немає, доріг немає, цивілізації майже ніякої — і все це життя? Він просто давно не бував у наших селах. Інакше б знав, що селяни вже давно працюють, як мурахи, і справді для того, аби вижити. І кожен виживає, як уміє. Просто комусь щастить трохи більше, а комусь менше. Береську пощастило за радянських часів збудувати лише гарну школу. Будували її разом колгосп та район, направляючи на ударну сільську будову добровільні бригади помічників. Школа, справді, стала єдиною окрасою села. Решта соцкультоб’єктів розміщується у пристосованих приміщеннях. Пощастило Береську і з церквою. Свято–Успенський храм височіє на пагорбі, а його центральну баню видно аж за дванадцять кілометрів. Місцевий селянин Федір Олексійович Матвійчик поїхав по проект нової церкви аж у Єрусалим і привіз його через півтора року. У 1903–му дев’ятикупольний храм у стилі візантійського бароко почали будувати і в 1912 році завершили. Подібних церков на території Волині майже немає. А тому село заслужено пишається своєю неповторної краси святинею.

Не забув Береськ, що саме його благодатна земля народила навіть... міністра охорони здоров’я Німецької Демократичної Республіки. Всередині пам’ятних 80–х, коли у СРСР боролися з алкоголізмом, поважний гість із НДР вирішив провідати землю свого дитинства. Його батьки–колоністи жили тут в одній із німецьких колоній. Хоч у довоєнному Береську жили і поляки, і чехи, і євреї, та найбільше колоній було німецьких. Родючі землі села приваблювали німецьких колоністів.

До приїзду високого німецького гостя готувалося все село під чітким контролем району: люди чистили, мили, фарбували всі загорожі, ремонтували контору і сільраду, збирали білі скатертини, щоб накрити столи на пасіці. Їжу гостеві з Німеччини начальство розпорядилося подавати тільки домашню, ніяких ресторанів! Адже був третій день Великодня і пригощати було чим.

Із німецьким міністром приїхав у село й наш академік Шалімов. Василь Володимирович Костюк і досі згадує цю зустріч:

— Шалімов був людиною напрочуд простою і компанійською. Він дуже швидко зняв напругу за столом, був простим у спілкуванні й приємним. Я розказав, що у наших торф’яних ковбанях дуже багато раків ловиться. «Васю, у будь–який час бери своїх раків — і до мене в Київ!» — каже академік. «А як я до вас там достукаюся?» — «А ти двері ногою відчиняй і кажи, що ти з Береська і з раками. І тебе скрізь пропустять!»

— І що, з’їздили до Шалімова з раками?

— Ні, так і не зібрався... Німецький міністр на пасіці, де ми сиділи, шукав сліди своєї садиби. Вже нічого не було, а знайшов криницю, хоч і засипану. А ще стару яблуню. То й не яблуня, а одна засохла гілка стирчала. Все одно упізнав. Бачили б, як він її обнімав і плакав... Каже, під цією яблунею в дитинстві він любив сидіти в холодку.

Після приїзду німецького міністра у Береську більше такого шмону не було. Шкода, що ніхто із знаменитостей чи хоча б високого начальства сюди не доїздить...

Німці повертаються

А ось нащадки німецьких колоністів у Береськ таки повертаються. Достеменно невідомо, чи має німецький агробізнесмен якесь відношення до колоністів, які тут колись хазяювали, але землі береськівські йому припали чомусь до душі. 27–річний Веніамін торік узяв в оренду кілька тисяч гектарів ріллі в Млинівському районі на Рівненщині. Такий же масив планує він взяти й на Волині, у кількох районах. У список сіл, що потрапили в його поле зору, ввійшов і Береськ зі своїми вже давно не ораними землями.

— Ще два–три роки — і ліс до хат підійде, — кажуть жіночки в сільраді. — Треба щось робити, бо й чекати чогось кращого немає як. Землі люди мають багато, а обробити не в змозі. Заростає, забур’янюється. А рілля наша хороша, торфу із гноєм із копанок наших скільки свого часу вивезли в поля! Три ставки у селі, це все торф рили. Що ми можемо коником обробити? Люди живуть в основному за рахунок молока. По дві корови як мінімум тримають. Пасовищ вистачає, паси де хочеш, землі пустують. Але «молочні» гроші — важкі гроші.

Колективні господарства теж канули в Лету. Майно розпаювали, людям роздали. Три ферми в селі було. Скрізь були лазні, а на першій бригаді — навіть сауна, куточки тваринника. Все щезло...

Три рази на селянський схід збиралися берещуки, думали: кому віддатися? Бо сватів різних приїжджало багато. Голландці їхню землю нюхали, пробували на зуб, перетирали між пальцями й дивувалися. Їм би таку в своїй далекій країні — там уже давно був би земний рай. А тут — запустіння, ліс уже скоро заглядатиме у вікна хат, і бур’яни, бур’яни, бур’яни. Здається, що плуг ніколи і не вгризався у ці порослі верболозами площі. Приїздили і німці, і поляк навідувався, і наші, українці, з тугими гаманцями. Київські бізнесмени навідувалися і бачили вже на широчезних просторах й пасовищах вгодованих корів і бичків. В уяві, щоправда. І погодилися б люди з киянами працювати, та злякалися, що ті заберуть у них усі пасовища (ріллю вони в оренду брати не хотіли). І де своїх корів тоді пасти? Вибір зупинили на німцеві. Він тричі до них на збори приїжджав, розказував, відповідав на запитання. Утретє, до речі, вже говорив ламаною українською і без перекладача.

У космос літали, а тракторів робити не навчилися

Щоб не купувати кота в мішку, прийняли селяни Береська запрошення Веніаміна відвідати Млинівський район і побачити, де він господарює. Прислав два мікроавтобуси, і делегація з 17 чоловік поїхала на екскурсію. Звичайно, техніка, яку побачили, вразила всіх, навіть інженерів. Як казав голова СВК «Україна» Василь Костюк, шкода стало нашу державу: у космос літали, а таких комбайнів і тракторів зробити не змогли.

— Ми порахували, що п’ять тисяч гектарів він може обробити двома тракторами, одним вирівнювачем і сівалкою за якийсь тиждень, максимум — за десять днів. А нам із нашою технікою зо три місяці треба було б. Після жнив орати починаємо, і оремо, оремо... Про що можна говорити? Тут перед ним ще один німець був. Так він порахував: якщо вносити 6 центнерів міндобрив на гектар, а не 2 — 3, як ми, все одно з гектара посіяної пшениці при врожайності 50 центнерів із гектара він отримає 2 тисячі гривень прибутку. З ріпаку — 3,5 — 4 тисячі прибутку. Значить варта наша земля чогось. Тільки не для нас...

Високопродуктивна техніка з мінімальним використанням ручної праці — ось і весь секрет німецького успіху. Плюс дешеві кредити, які надає своїм підприємцям держава, яка дбає про свою енергетичну безпеку. Німеччина всіляко сприяє своїм бізнесменам, які працюють саме на програму енергетичної незалежності країни. А ріпак — це біопаливо. І вирощений він буде на українських землях, що заростають бур’янами.

Селяни Береська не дуже сподіваються на економічне диво. Просто серце болить, коли дивишся, як родюча земля чортополохом заростає. Від іноземного інвестора вони отримають у рік по 440 гривень орендної плати за гектар орендованої землі. Це навіть для села сьогодні вже не гроші. Але все одно краще, ніж нічого. Ще обіцяв німець дороги трохи підремонтувати. Навіть польові дороги хоче вирівняти. Єдине, що лякає людей найбільше, — землю в оренду треба віддати на 15 років. Страшнувато... Мало що за ці роки станеться. І як воно повернеться із продажем землі — не відомо. Словом, віддаються в німецькі руки, закривши очі, від безвиході. І чекають: а може, все–таки він станеться, цей обіцяний український прорив?

...А поки що в сільраду несуть потихеньку селяни підписані договори оренди. Старі люди кажуть, що німці колись тут добре господарювали. Може, і зараз німець виведе нашого селянина на дорогу праведну?