Двадцять років тому, 15 лютого 1988го, останній радянський підрозділ по дорозі додому перетнув афганський кордон. Відтоді ця дата офіційно вважається днем виведення військ з Афганістану, а отже — днем закінчення майже дев’ятирічної війни. За сумною статистикою, в Україну з неї не повернулися 3360 чоловік, ще понад вісім тисяч зазнали поранень. Гинули здебільшого чоловіки, але в афганському мартиролозі зустрічаються й жіночі імена. Серед них — ім’я Тані Врублевської, яка добровільно зголосилась до Афгану, а повернулась на Батьківщину в «чорному тюльпані».
Гордість козацької натури
«Я не знаю, як би могла наполягти, щоб вона не їхала...» Із однієї фрази Таниної мами надто зримо постають і доччина вдача, і колишні взаємини всередині сім’ї — рівноправні, з повагою до старших і їхньої думки, але водночас зі співіснуванням двох сильних характерів, які не в усьому доходили згоди. Ніна Михайлівна (їй уже вісімдесят один) розповідає стримано, спокійно, а неслухняні сльози скочуються вниз ніби самі по собі. Батько Анатолій Васильович (він на рік молодший) раз по раз опускає голову, і голос зрадливо зривається. Мабуть, то неправда, що час лікує. Батьківські рани часу не підвладні...
Вони познайомилися після війни поблизу фінського кордону, де обоє працювали на переобладнанні цукрового заводу, — подолянин Анатолій та донська козачка Ніна (до речі, близька землячка Михайла Шолохова). Там побралися, там народилася старша дочка Ірина. У 1950 році, невдовзі після переїзду до Вінниці, родина поповнилася другою дівчинкою, яку назвали Танею.
Глава сім’ї у Врублевських Ніна Михайлівна — працьовита, із непоступливим лідерським характером, успадкованим від козацьких предків. Таня вдалась у неї: енергійна, жвава, у дитячих компаніях — завжди заводіяка. У школі, здається, не було такого самодіяльного ансамблю, в якому не брала б участі.
Відразу після школи жити вирішила самостійно, тому відмовилась від стаціонарного навчання — вступила на заочне відділення торговельноекономічного інституту, влаштувалась у машинне бюро швейної фабрики оператором. Отримавши диплом, перейшла на посаду товарознавця у відділ збуту. Тоді ж познайомилася з хлопцем, що працював у клубі електротехнічного заводу — за якусь сотню метрів од фабричної прохідної.
Мама довго придивлялась до друга, що нерідко заходив до них додому, а потім сказала Тані: «Не пара він тобі». Та дочка стояла на своєму і в драматичному протистоянні, яке згодом внесе перелом у всю подальшу долю, взяла гору. Вони розписались. Однак материнське чуття і життєвий досвід Ніну Михайлівну не зрадили: після весілля молодята пробули разом три роки і розлучились. Таня зосталась не одна — з дворічним сином Юрою на руках.
Вражена невдалим шлюбом, вона спочатку намагалась їхати на Північ, але вдома відрадили. Другою спробою мала стати праця у радянській військовій частині в Німеччині, але батьки знову виступили проти. Тому подальші плани і підготовку до них тримала в таємниці.
«Тут нема нічого страшного...»
У квітні 1983го з новиною завітала одразу до сестри: «Їду в Афганістан». А на незгоду батьків відповіла ульматумом: «Якщо не хочете, щоб Юра залишався з вами, віддам в інтернат!» Та й умовляти її, власне, не було часу, бо від’їзд планувався невідкладно — через п’ять днів. Встигла тільки оформити опікунство щодо сина (офіційно за малим доглядала сестра, насправді хлопець жив у діда з бабою) і попрощатися.
Тетяну Врублевську зарахували на цивільну посаду — товарознавцем військторгу при штабі армії, розквартированому під Кабулом. Ще коли оформляла документи, один із офіцерів військкомату довго спостерігав за нею, потім підійшов і запитав: «А ви знаєте, що там стріляють?». Відповіла коротко: «Знаю». Проте в листах додому, що приходили, бувало, на тиждень по дватри, писала: «Тут нема нічого страшного, тут не стріляють, то десь там, у горах...» Практично те саме казала й під час телефонних дзвінків додому з Ташкента, куди часто літала у службових справах. І весь час, ніби заклинаючи, повторювала: «У мене все добре».
То вже набагато пізніше рідні довідаються, що вертоліт, у якому Таня облітала військові частини, збираючи замовлення на товари, обстріляли бойовики руху опору. На щастя, не вцілили. Чи така цілковито воєнна промовиста деталь: за згодою командирів працівники військторгу якось вибрались до афганської столиці, щоб і місто побачити, і зробити покупки на східному базарі. Їхали туди не автобусом і не машиною — БТРом!..
Через півтора року приїхала у відпустку, причому підгадала так, щоб потрапити до Вінниці на перше вересня: Юра йшов у перший клас. У його житті, певно, то був найщасливіший період. Усюди з мамою — дорога до школи і зі школи, до парку, до тьоті Ельвіри...
У давньої подруги Ельвіри Устинової Таня проводила майже стільки часу, як вдома, загітувала її теж поїхати до Афганістану, де насправді «нічого страшного», і навіть допомогла оформити документи. З нею радилась, як жити далі, бо в Кабулі зустріла офіцера, з яким зав’язались близькі стосунки, він запропонував одружитись. Побоювалась того, що Володя (так його звали) трохи молодший, але Ельвіра заспокоїла: то не має значення, аби лиш встановилося взаєморозуміння.
Тринадцятого жовтня Таня від’їхала до місця служби, і далі злощасна «тринадцятка» її просто переслідувала: тринадцятий вагон у поїзді, тринадцяте місце в літаку. 26 жовтня — через тринадцять днів! — зателефонувала з узбецької столиці. Повідомила, що добралась нормально, а це вже має перше відрядження — у Ташкенті з військторгівцями проводять нараду. Поділилась радістю: два дні тому вони з Володею подали до консульства заяви про реєстрацію шлюбу і вже купили весільне плаття. От лиш наприкінці розмови голос раптом затремтів, і жінка, щоб не розплакатись, просто повісила слухавку.
27 жовтня старший лейтенант Володимир Зуйков чекав наречену на кабульському аеродромі. На його очах у транспортний літак із Союзу, що заходив на посадку, влучив «Стінгер». Льотчик ще встиг передати в ефір: «Бачу вогняну стрілу...» Володя не міг повірити, що найстрашніше трапилося на його очах, тому чекав її на другий день, сподіваючись, що не встигла на рейс. Дива не трапилось. У збитому літаку загинули члени екіпажу та сім жінок — співробітниць військторгу. У грудні Тетяна Врублевська мала відсвяткувати день народження тридцять четвертий раз.
Згодом вінничанин Борис Тихонов, котрий познайомився з Танею у Ташкенті незадовго до вильоту, розповів, що умовляв її летіти разом із ним на другий день, бо хотів довше поспілкуватись із землячкою. Вона відмовилась...
Танину онуку назвали Танею
Коли з Афгану привезли цинкову труну, сім’я пережила шок. Першим почав поволі усвідомлювати нові життєві реалії Юра. Розповідають, як напередодні похорону хлопець, глянувши на запаяну труну, відвів очі й зовсім не подитячому мовив: «Що ж, мами немає. Доведеться жити одному...»
На кілька листів від Зуйкова, котрий просив дозволу приїхати на Танину могилу, не відповіли — не до нього було.
У наступні роки Врублевські особливо гостро відчули, що таке людська доброта й співчуття і що таке черствість та байдужість.
Було, що дирекція фабрики, на якій працювала Таня, намагалась викинути її з черги на кооперативну квартиру, а члени кооперативу відмовились голосувати за бездушне рішення, заявивши: нехай житло дістанеться дитині. Водночас зовсім чужий для них колектив м’ясокомбінату поклав на ощадну книжку Юри півтори тисячі карбованців, а управління торгівлі (там працювала Ніна Михайлівна) ввело у штат посаду, на якій дозволялось отримувати і платню, і пенсію. Хлопця ставили на ноги всі разом.
Нове випробування випало пізніше, коли Юра, студент останнього курсу технікуму, прийшов до тітки, пригнічений серйозною проблемою. Дівчина, з якою зустрічався, завагітніла. Вони одружилися, перебрались до власної квартири. Після народження доньки, яку молодий батько на честь мами назвав Танею, він залишив навчання і пішов працювати, щоб утримувати сім’ю.
Ніна Михайлівна, якій тоді переступило за сімдесят, теж мусила заробляти — на міському базарі. П’ять років довелось у холод і спеку стояти за яткою — торгувати одягом, а заодно мотатися з важкими сумками між Вінницею та оптовим ринком у Хмельницькому.
Гордість не дозволяє їй оббивати пороги установ, випрошуючи державну милостиню. Звернулася в Пенсійний фонд за добавкою до пенсії (дочку посмертно нагороджено орденом Червоної зірки) — їй відмовили, бо «не передбачено». Шукати правду по інстанціях не стала — зі сльозами на очах пішла додому. Коли через півроку звернулася вдруге з тим самим пакетом документів, інша співробітниця відразу нарахувала доплату, ще й пожурила: чого ж ви раніше не прийшли — більше отримали б.
Вісім років тому зловмисники похазяйнували на Староміському цвинтарі, вкравши металеві огорожі з багатьох місць останнього спочинку, і в тому числі — двох загиблих в Афганістані. Так вони й стоять не огороджені. У Врублевських грошей на відновлення первісного вигляду могил немає, а більш ними у місті ніхто не переймається...
Поки ми з Анатолієм Васильовичем переглядаємо світлини, Ніна Михайлівна накриває на стіл. Відмовлятись не можна, і я раптом згадую: третій тост ветерани Афганістану піднімають за тих, хто не повернувся...