У колисці з Мадонною

Першим від Мадонни постраждав ветеран японського кіно Йоші Ямада. Його фільм «Кабей» відкривав день на Берлінале, і на прес–показі у величезному залі було аж надто мало журналістів. Та й ті доволі швидко потягнулися до виходу — їх чекала Мадонна, її дебют, її народження як режисера у картині під назвою «Бруд і мудрість / Filth and Wisdom». Фільм показали в одній із головних фестивальних програм — у «Панорамі».

«Із князі та в грязі»

16 серпня цього року все прогресивне людство відзначатиме ювілей однієї з найвідоміших жінок планети — ви не повірите, Мадонні буде вже п’ятдесят. Літа, відомо, «к презренным фильмам клонят», от і Мадонна туди ж — вирішила за режисуру взятися. Сама вона пояснила це так: «Простоявши мало не три десятки років перед камерою, я вирішила вкласти свої гроші у справу, яку доволі добре пізнала». Далі — ще симпатичніше: «Я завжди надихалася фільмами Годара, Вісконті, Пазоліні та Фелліні і сподіваюсь, що зможу одного дня зробити щось таке, що наблизить до цих геніїв».

Як бачимо, дебютантка не має особливих комплексів і почувається серед великих європейців майже своєю. Не дивно, що і фільм свій вона робить в Англії, з її старовинними і милими традиціями, в тому числі в кіно. Хоча до фільму запросила українця Євгена Гудзя (Eugenio Hutz — так він пишеться, і в титрах стрічки також), який із Нью–Йорка, що відомий своєю панк–групою Gogol Bordello — з таким собі слов’янсько–циганським ухилом; міг би, скажімо, Еміру Кустуріці прислужитися, без проблем. А ще — купу інших акторів. І вони витворюють історію.

«Ця історія, — ще раз зацитую Мадонну,— починалася як короткометражна, одначе затим я закохалася в героїв і забажалося збільшити обсяг. Отак тріо А. К., Холі і Джульєтта виросло...». Справді, досі у пресі повідомлялося про 45–хвилинну стрічку, натомість ми побачили витвір аж на 81 хвильку... А. К. — це Андрій Крістіан, якого й грає Гудзь. Андрій — український емігрант, а за сумісництвом — філософ (у фільмі він ще й оповідач, коментатор подій), поет і музикант. Його мрія — завоювати світ, і хто сказав, що це неможливо?

Зі своїми двома подружками — Холі (Холі Вестон) і Джульєттою (Вікі Маклюе) — він ділить дах над головою і в чомусь — спільну філософію життя. Що ж до філософії — тут надається професор Флінн (англійський актор Річард І. Грант). Дарма що сліпий і з комплексами. Брутальний А. К. зі слов’янською прямолінійністю слів і жестів надихає філософа–слабачка на духопідйомні подвиги. Справді, сама лишень музика його може мертвого підвести на ноги — що і відбувається у фіналі.

Для цього й знадобився режисерці наш кусючий, трохи дикуватий на вигляд Гудзь, із коктейлевою насмішкою Гоголя й Bordello — зі сходу давно вже чекають у Європі нової енергетики. От вона — прийміть, будь ласка. Брутальність підсилюється й тим, що в англійську мову А. К. майстерно вплітає російські матерні слова. У прикінцевому коментарі й зовсім «вишукано»: істина знаходиться десь між точками на ймення «гаплик» і «офігенно» (звісно, це мій власний переклад з класичної матірної).

У Джульєтти свої мухи і дмухи: вона працює в аптеці, господар якої — індієць Сардіп (Індер Маноша), обсаджений дітьми і буркотливою дружиною, дещо здеморалізованою тими нащадками. Сардіп закоханий у свою працівницю — щоранку тулиться до її пальто, вдихаючи блаженно–спокусливі запахи.

Холі збирається зробити кар’єру балерини і танцювати в Королівському балеті. Одначе доводиться вдовольнитися професією танцівниці іншого гатунку — у стриптиз–барі... Словом, тут усі з маршальським жезлом у душі, одначе доля не те що цурається, а й до грудей не пригортає. Відтак граймося і граймо: життя — велике шоу, в якому найліпшим є місце режисера.

А. К. це й робить — ставить життя як шоу–програму, безупинно філософствуючи при цьому. Чи не криється тут щось особисте, автобіографічне? Чи не так бачить сама Мадонна свою роль на кону життя? Може бути... У звичайному бруді життя прагне побачити щось більше. Наслідок — більше бачать і більшого досягають її герої. Що втішно, погодьтесь.

Після перегляду вердикт журналістів був, здебільшого, іронічно–зневажливий: куди полізла, про що оповіла? Я, наприклад, не розраховував на щось мистецьки пікантне — отож Мадонна видалася милою дебютанткою, яка зуміла досить точно висловити те, що хотіла. Ну, тіні Фелліні й Вісконті не були потривожені — так і слава Богу, навіщо Мадонні з ними на прю виходити? Вона велика й без того... «Тіпа» богині.

Уп’ятнадцяте я на Берлінале, одначе ще жодного разу не бачив стільки журналістів на прес–конференції. І я там був, і я спробував проникнути у святая святих. Не помогло й те, що прийшов за сорок хвилин — не допустили мене до священного тіла і на гарматний постріл. А нічого, втішали себе ми, невдахи процесу, ми ж на кіно–, а не поп–фестивалі.

Що ж до можливого прокату в Україні — то я би рекомендував скористатися шансом. Мадонна — магічне, притягальне ім’я, Берлін ще раз це продемонстрував. Московський критик Андрій Плахов пригадував, як у Каннах фільм «У постілі з Мадонною» з Мадонною викликав безлад і заворушення серед публіки: люди чманіють і готові бігти наввипередки, для них Мадонна — як звук стартового пістоля... А на додачу ще й український хлоп Eugen, з Гоголем–моголем–борделло в обладунку. Не скористатися таким шансом — значить розписатися у безпорадності.

Некероване шоу

Як не дивно, одначе британський фільм Happy–Go–Lucky («Безтурботна», російською я би запропонував назву від Чехова — «Попрыгунья») за стилістикою чимось нагадує стрічку Мадонни. Хоча режисером є визнаний метр Майк Лі. Зазвичай йому імпонують персонажі й історії з похмуро–драматичним відтінком, а тут... Молода актриса Саллі Хоукінс надихнула живого класика на відтворення життя імпульсивного, смішного, емоційно перенасиченого. І — вдалося.

Коли уже на початку фільму бачиш Поппі — у строкатому вбранні, у мереживних панчохах, які асоціюються з жінками відповідного профілю, ніяк не можеш уявити, що в цьому вбранні вона, учителька молодших класів, зайде до дітей. Заходить. І виявляється — з дітьми вона натхненно грається, й сприймають вони її, дорослу дитину, без проблем. Життя для Поппі — веселе і безтурботне шоу. Не сказати б, що вона прагне його режисирувати, ні — швидше, віддається плину подій. Розслабляється — й отримує насолоду.

Фільм ішов під мало не безперервний регіт журналістської публіки. Ну, справді, смішно спостерігати за тим, як молода героїня учиться кермувати авто. Учителем у неї звичний для цього режисера незворушно серйозний Скотт (Едді Маршан). Він вкладає в науку кермування всю душу — і натомість хоче отримати хоча би часточку від учениці. Одначе ж Поппі–реготунка... А він усерйоз закохується. Так само викладається, на всю котушку, вчителька танців. У блискучому за акторською експресією епізоді вона, пояснюючи сутність танцю, настільки зворушується, що починає ридати. Так складається, тут мало не всі вчителі. Учать, і отак усерйоз. А Поппі — це зовсім інша філософія. Життя — карнавал, гра, весела і зовсім не драматична. У світі, насупленому, зануреному в політику й економіку, не вистачає саме такого типу світосприйняття. Його й описав Майк Лі. Отримавши в нагороду найвищі оцінки від критиків — поки що в рейтингу журналу Screen картина ділить перше місце з американською стрічкою «І буде кров» Пола Томаса Андерсона.

Щастя — це коли ти вбиваєш

З–поміж інших вдалих робіт великого фестивального конкурсу назву німецьку картину «Цвіт сакури / Kirschbluten — Hanami Доріс Дор’є (про мрію життя, що матеріалізувалася тільки по смерті; про самотність старих людей, котрі в нинішньому світі можуть вижити, тільки тримаючись конкретних ціннісних реалій). Доволі сильне враження справила документаль­на картина американця Ерро Морріса «Стандартна оперативна процедура / Standard Оperating Procedure — про відому історію знущання американських військовослужбовців над полоненими в іракській тюрмі Абу–Грейб. На матеріалі фотографій та інтерв’ю Морріс змушує замислитись над природою сучасного, ніби ж демократичного суспільства, яке з легкістю породжує катів і вбивць (чим відрізняються вони від нацистів Дахау чи Освенціму — велике питання)...

А от тюрма в іншому документальному фільмі, «Шахіда — звернення до Аллаха» молодої ізраїльтянки Наталі Ассулайн (програма «Форум»), виглядає на диво по–домашньому. В ній знаходяться палестинські жінки — ті самі шахідки, які йшли на добровільну смерть. В ізраїльській тюрмі, принаймні таке враження від картини, вони живуть, позбувшись ненависті. Натомість у них прокидається відчуття гідності. «Хто я така була, — каже одна з героїнь,— чоловікова жона. А тепер я особистість...». На обговоренні фільму режисерці поставили багато питань. Картина викликає надію на те, що колись євреї та палетинці знайдуть спільну мову — як знайшли вони у фільмі Наталі.

Попереду ще кілька цікавих, за очікуваннями, стрічок. «Катинь» поляка Анджея Вайди, «Неспокійний» ізраїльтянина Амоса Коллека, «Я любив тебе так довго» француза Філіпа Клоделя... Суботнього вечора уже й закриття Берлінале — час минає так швидко. Особливо тоді, коли включаєшся до його екранних потоків...