Останній зі свідків

Його життя можна було б назвати втіленням американської мрії: звичайний мігрант з повоєнної Європи, яких до США прибувало тисячі, за кількадесят років здобув поважний соціальний статус, значні матеріальні статки і включився в активну громадську роботу. Звісно, Америка дала можливості реалізувати себе. Але чи був би використаний цей шанс, якби не насичене минуле Омеляна Антоновича: ОУН, польські в’язниці, арешти гестапо і табір Заксенхаузен. Омелян Антонович жив і працював з людьми, які для нас уже стали історією, — Андрей Шептицький, Роман Шухевич, Степан Бандера, Іван Багряний. Це вже імена з минулого століття. А от Антоновичу пощастило переступити рубіж віків. Зараз йому 94 роки.

У польському Львові

Ось уже три роки, як Антонович переїхав з Вашинг­тона до Львова. Таке враження, що старий вирішив заховатися якомога подалі від світу. Мешкає на тихій вулиці Стефаника, у підвальному приміщенні Національної бібліотеки, яке йому обладнали під затишну і теплу квартиру. Львів — улюблене місто Антоновича, з ним пов’язано багато спогадів, від яких віє духом статечного життя галицької провінції і революційною романтикою водночас.

Львівський період життя Антоновича розпочався у 1926 році, коли 12–річним хлопцем його прийняли до української Академічної гімназії. Ще першого року навчання Омелян потрапив на аудієнцію до митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. «На диво для нас він нічого не говорив про релігію, не розпитував про сповіді і гріхи. Але цікавився звичайними життєвими справами і можливими проблемами малих хлопців», — пригадує пан Омелян. Великий влив на гімназистів мали викладачі, серед яких були старшини Української галицької армії й організатори пластового руху. У той час західноукраїнські землі належали до Польщі, але надто свіжими були спогади про Листопадовий зрив 1918 року і утворення ЗУНР.

У 1933 році 19–річний Антонович входить до ОУН і йому доручають організувати шкільну акцію у Перемишльському повіті. Завдання полягало в тому, щоб замінити польську символіку на офіційних установах українською. Це мало відбутися протягом однієї ночі і в кількох місцях. Хоча акція не відбулася, це не убезпечило Антоновича від арешту. Звинувачення у приналежності до ОУН «важило» 6 років ув’язнення. Це був 1934 рік, мабуть, найактивніший у протистоянні українських націоналістів та польської влади. У травні відбулося гучне вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. На лаві підсудних опинилася верхівка проводу ОУН, зокрема Степан Бандера та Микола Лебідь. Тоді ж було створено сумнозвісний концтабір Береза Картузька.

Через два роки Антонович був амністований. Проте як колишній політв’язень він не міг продовжувати навчання на юридичному факультеті Львівського університету.

«Мусульманин» із Заксенхаузена

Новий етап у житті Омеляна Антоновича пов’язаний з арештом гестапо у вересні 1941 року. Це сталося у Берліні, куди він приїхав на зустріч зі Степаном Бандерою. Як відомо, після 30 червня 1941 року — дня відновлення Української держави — українські націоналісти перебували під щільним ковпаком нацистських спецслужб. Покарання Антоновичу судилося відбувати у концтаборі Заксенхаузен, де утримували багатьох відомих діячів: Якова Сталіна, головного командира польської Армії Крайової генерала Ровецького, Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Олега Кандибу–Ольжича. Завдяки зв’язкам австрійського родича Антоновичу вдалося вийти з концтабору, але незабаром він потрапив туди вдруге.

За його спогадами, най­страшнішим у Заксенхаузені було опинитися у касті так званих «мусульман»: «Німецькою їх називали муссельман — в’язні, що підупадали на здоров’ї і на дусі. Вони були завжди голодні, брудні, усіма гнані й переслідувані. Переді мною була загроза зсунутися у безодню «мусульманства». За іронією долі, порятунком стало жорстоке побиття, внаслідок якого Омелян опинився у шпиталі. Восени 1944 року його звільнили.

Далі було кілька років конспіративної роботи. «Після виходу з табору ми формально пішли в підпілля й змінили прізвища. Я відразу мав їхати у Братиславу до Миколи Лебедя, який очолював референтуру зовнішніх зв’язків УГВР, — згадує Антонович. УГВР, Українська головна визвольна рада, була представницьким органом національно–визвольного руху, і Антонович отримав доручення вести переговори з хорватськими лідерами, щоб переправити людей на території, неконтрольовані німцями.

До групи Лебедя входив також письменник Іван Багряний, колишній в’язень сталінських таборів. Ось як він запам’ятався Антоновичу: «Вихований у совєцькій школі, Багряний по своїй натурі був запальний. Було в ньому щось від агітатора. Мені він нагадував образ Миколи Хвильового, ціле єство якого пройняте революцією. Справжній інтелектуал з величезним життєвим досвідом перебування у в’язницях тоталітарних імперій — радянської і німецької».

Улітку 1947 року Омелян отримав доручення допомагати воїнам УПА, які проривалися у Західну Європу. Переговори велися з американцями, оскільки під їхній контроль підпадали території, куди проходили з’єднання УПА. Співпраця Антоновича з ОУН (Б) закінчилася на початку 1948 року, як пояснює Антонович, через політичні розходження: «Ми розпрощалися зі Степаном Бандерою 4 січня 1948 року і більше не бачилися».

— Антонович — останній із живих людей, які безпосередньо перед виїздом з Європи спілкувалися з Бандерою, за дорученням якого він займався розбудовою ОУН у Східній Європі, — розповідає історик Мирослав Романюк. — Але Омелян не хоче про те говорити: маючи два гестапівські арешти, дуже важко щось говорити.

Мільйони на благодійність

Охоче Антонович згадує американський період життя, особливо, що стосується створення громадської організації — Міжнародної фундації ім. Тетяни та Омеляна Антоновичів. Ще, перебуваючи у Мюнхені, 1946 року Омелян одружився з Тетяною Терлецькою. Дівчина походила з відомої аристократичної родини й отримала блискучу медичну освіту у Відні. Але це майже нічого не значило в Америці.

— Омеляну, юристу за освітою, довелося в Америці працювати чорноробом, тоді як Тетяна вчилася, — розповідає Ігор Воєвідка, племінник пана Антоновича.

— Але ж історія їхнього життя за океаном нагадує таку собі казку по–американськи, — звертаюся до пана Ігоря.

— Український капітал в Америці — результат фізичної праці. Всі наші родичі працювали не за спеціальністю, а замітали, прибирали. Тільки коли вивчили англійську мову, десь через 10 років, помалу почали підніматися. Все будувалося на кредитах. Ферму Антоновичі купили у 1960–му за 60 км від Вашингтона. Омелян самотужки працював на фермі, у Тетяни теж була тяжка лікарська робота. Згодом вони продали будинок і ферму за значно більші гроші, ніж купили.

Гроші від продажу ферми й вашингтонського будинку пішли на громадську організацію, яку було створено у 1980 році з метою підтримки української гуманітарної науки.

— Як виникла ідея створити Фундацію? — запитую в Омеляна Антоновича.

— А що би ви зробили, якби мали якийсь цент? — відповідає він. — Ми хотіли дати українцям якусь точку опори.

— Ще тоді на цю ідею дивилися підозріло як науковці, так і політики, — пояснює Марта Богачевська–Хом’як, одна з лауреатів Фундації. — Серед української діаспори були люди, які виступали проти співпраці з українцями з СРСР, бо «вони — комуняки». Але Фундація могла стати мостом між українцями в Україні і за кордоном. Крім того, ми бачили, що в Америці про Україну нічого не знають. І навіть ті науковці, які займаються цією тематикою, не мають підтримки і визнання. Тому виникли Фундація і солідний грант, який дають за праці про Україну.

— У 1986 році була написана відома праця Роберта Конквеста про Голодомор «Жнива скорботи», яка наступного року отримала премію Антоновичів. Хто рекомендував її відзначити?

— Узагалі, ідея звернутися до Конквеста належала візантологу Ігорю Шевченку. Свого часу Конквест входив до невеликої групи англійців, які були комуністами і навіть підтримували Сталіна, але в 50–х роках прозріли. Так діяли євреї: коли почали забувати про Голокост, вони здійснили дослідження Шоа і вклали в це великі гроші. Наукова нагорода Антоновичів дається за твір, який розкриває до цього неопрацьовану тему. Такими були «Жнива скорботи».

Лауреати Антоновича

Віднедавна сума, яку Анто­нович виділяє на відзначення українознавчих праць, становить 10 тис. доларів. Крім того, якщо спочатку щорічно лауреатами були письменник та науковець, то тепер основну увагу звертають на останніх. Серед премійованих раніше — Василь Стус і Ліна Костенко, Орест Субтельний та Леонід Плющ, Михайлина Коцюбинська і Ми­кола Вінграновський. Останні роки премії отримали Юрій Андрухович, ректор Українського католицького університету о. Борис Гудзяк. Минулорічним лауреатом став львівський історик Ярослав Грицак.

Крім наукових нагород, фундація виділяє значні кошти для реалізації інших проектів.

— З настанням незалежності Омелян і Тетяна багато їздили Україною. Спочатку хотіли опікуватися медичними закладами, але стало очевидно, що там відмиваються гроші, — розповідає Марта Богачевська–Хом’як. Отож натомість на кошти Фундації було реконструйовано бібліотеку Києво–Могилянської академії (1 млн. доларів) та львівську бібліотеку ім. Стефаника (1 млн. 700 тис. доларів).

Життя Омеляна Антоновича нагадує детективний сюжет про розвідників і конспіраторів. Але це та альтернативна історія, якої багато з нас у школі не вивчали і про яку дізналися не так давно. Тим реальнішою вона стає, коли поряд живуть її безпосередні творці.

P. S. Омелян Антонович став кавалером ордена князя Яросла­ва Мудрого V ступеня — відповідний указ Президента України було оприлюднено 22 січня. Це чи не єдина приємна новина для близьких людей Антоновича, адже в останні місяці стан його здоров’я стає все гіршим. І нещодавно через проблеми з серцем він знову потрапив у реанімацію.