Юрій Кот зі своєю «другою половинкою» Олесею — одне життя на двох.
«Любов — над бурі зведений маяк, що кораблям шле промені надії...» — так писав свого часу про велике почуття Вільям Шекспір. І хто може з ним не погодитись? Проте в житті ж буває по–різному. І хтось ладен життя віддати за кохання, а хтось навіть соромиться зізнатись у своїх почуттях.
Але ж сьогодні — День святого Валентина!
— Юрію, як ви ставитесь до такого свята, як День святого Валентина?
— Це дійсно прекрасне свято. І я вірю в те, що насправді був святий Валентин, який віддав життя заради закоханих. Мені навіть здається, що часточка його старань передалась і мені. Ні, я не кажу, що я — святий Валентин і роблю те ж саме. Проте я завжди намагався допомагати закоханим парам, роблю це зараз і, чесно кажучи, хочу допомагати їм і в майбутньому. Адже кохання — це чи не найкраще почуття, дароване нам Господом Богом.
— І в кохання з першого погляду теж вірите?
— У цьому житті буває навіть те, чого, в принципі, не може бути. І кохання з першого погляду існує. Та й, зрештою, повинне існувати. Я впевнений, що це трапляється лише тоді, коли серця двох людей поєднуються на небесах. Ці люди й живуть заради того, щоб зустрітись, щоб знайти один одного. І ось коли вони зустрічаються — це і є коханням з першого погляду.
— Чи правда, що чоловіки лише закохуються, а жінки — кохають?
— І жінки закохуються, і чоловіки кохають. Буває по–різному. Зі свого досвіду знаю, адже багато спостерігав за закоханими (і зараз спостерігаю). Іноді буває так, що люди одружуються, а ти бачиш, що це почуття не справжнє, проте нічого не можеш зробити. І часом, ви не повірите, так хочеться крикнути: «Зупинись! Не роби цього! Тебе не кохають!»... Але не можна, на превеликий жаль.
Якщо ж говорити про «закохуються» і «кохають» — то так, безумовно. Навіть виходячи з того, що «зрадити» для жінки і для чоловіка — це дві зовсім різні речі. Для жінки — це все одно, що відтяти руку, а для чоловіка — порізати палець. Причому існує така дивовижна річ: навіть якщо чоловік зраджує, він усе одно продовжує кохати свою жінку. Парадокс! Зрада — це ніби мотив, для того щоб зайвий раз звернути увагу на свою кохану і довести (або ж відчути), що вона — дійсно найкраща. Інших бути не може, не треба і не варто шукати. А от якщо жінка зраджує — це, мені здається, вже більше схоже на пошук альтернативи. Якісь дійсно дивні речі відбуваються у світі. І мені важко пояснити, чому так трапляється, але я глибоко переконаний: якщо ти дійсно любиш, то рано чи пізно до тебе прийде усвідомлення того, що тільки одна людина має бути поряд із тобою — і більше ніхто.
— Кажуть, що жінки у коханні рішучіші за чоловіків. І навіть у програмі «Все для тебе» героїв–жінок було більше.
— Це маячня якась. У програмі «Все для тебе» завжди героїв–чоловіків було більше, а жінок (за все моє життя у програмі) можна перерахувати на пальцях двох рук.
Але чоловіки бувають дійсно нерішучими. Вони чи то бояться, чи то соромляться показати свої почуття. Але ж їх кохають такими, якими вони є. Ну не мучитись же в такому випадку дівчині все життя, чекаючи, доки він наважиться зробити пропозицію. А раптом він не здатний це зробити? Тоді, дійсно, дівчині треба брати ініціативу у свої руки. Нехай вона одягає штани і стає чоловіком, а він, натомість, залишається жінкою. Інших варіантів бути не може.
Я пам’ятаю один випадок, ще на початку зйомок програми, коли дівчина збиралась освідчитися хлопцю. І я, порушуючи всі закони і правила програми «Все для тебе», зателефонував цьому парубку і сказав: «Тобі тут освідчення готують, а ти що, слабак? Одягнеш спідницю і будеш чекати?». Словом, я його взяв на «слабо», і він дійсно у відповідь почав готувати коханій сюрприз. Дівчина ж була переконана, що це вона готує свято, а сталося все навпаки. Така гарна історія з усього того вийшла!
І ви знаєте: нам, чоловікам, часом дійсно–таки потрібно давати стусана, щоб ми хоч іноді зупинялись і розуміли, що життя — це не лише цифри, робота, футбол, пиво і т. ін. Що в житті є місце і для тих людей, заради яких ти, власне, й живеш.
— Цікаво. І хто ж придумував усі ці сценарії, які потім перевтілювались у чудову історію на екрані?
— Узагалі, в той час, коли я ще працював ведучим програми, все було дуже просто. Приходив герой і розповідав, як сильно він любить. Ми одразу ж пропонували йому довести свої почуття. І від того, як він це робив, ставало зрозумілим — справжні його почуття чи він прийшов для того, аби просто «засвітитись» на екрані. І коли творча група переконувалась у щирості намірів героя, ми всі разом сідали й обговорювали, як може виглядати його освідчення. У таких розмовах і народжувався конкретний сценарій.
— Але ж часто могло траплятися й так, що сценарії двох різних освідчень збігалися...
— Різне бувало. Але все ж таки двох однакових програм не могло бути, адже, якщо розібратись, і двох однакових людей не існує. Сценарії ж, здебільшого, писали, відштовхуючись від життєвих історій героїв. Тому...
Взагалі–то кохання — це вічна тема. І програма «Все для тебе» могла б існувати вічно, жодного разу не повторюючись. Характерним було й те, що її героями були дійсно люди з народу.
— До речі, про «людей з народу»... Багато говорять про те, що ролі виконували актори.
— Дійсно, різне кажуть. Іноді навіть таке, що для участі у програмі треба платити гроші. Але запам’ятайте: ніякі там не актори і гроші платити нікому не треба (принаймні так було раніше). Узагалі, як можна за таке брати гроші? Головне — щоб почуття були справжніми.
— Якщо це безкоштовно для героїв, то, виходить, «Інтеру», у свою чергу, це обходилось недешево.
— Чому? Є ж спонсори. Вони, напевне, оплачували все. А канал нічого не втрачав, адже це — іміджевий продукт. Та й мати таку програму у своїй сітці, я гадаю, не відмовився б жоден із каналів. Це програма, яка дуже знакова.
— Юрію, а чого б ви не зробили заради того, щоб довести силу свого кохання?
— Мене ніколи не змусили б стрибнути з парашутом або ж перейти по канату з даху одного будинку на інший, щоб довести коханій свої почуття. Ну от уявіть: чоловік вирішив щось довести в такий спосіб, упав, переламав собі всі ребра, став калікою... Дуже романтично, чи не так? Це може звучати по–варварськи по відношенню до програми «Все для тебе», але... Я сам нещодавно освідчувався і знаю, що в такий спосіб доводити почуття не обов’язково.
Особисто я лише в одному випадку наважусь це зробити. І це буде тоді, коли від цього залежатиме чиєсь життя.
— Ви нещодавно освідчились? Судячи з усього, це мало б бути якось грандіозно.
— У тім то й справа, що ніякої грандіозності не було. Все відбулося досить спокійно і красиво.
Цю подію я приурочив до дня народження моєї коханої. Вона не хотіла відзначати це свято, а я її не змушував. Як не хоче, то й не треба. Проте вона, мабуть, чекала якихось дій із мого боку, але нічого не відбувалося. Власне, так той день і минув. Лише я заздалегідь зателефонував усім друзям, рідним і попередив, що збиратимемося наступного дня у нас удома. (Кохана ж, звичайно, про це нічого не знала). Я попередив усіх, що це має бути сюрприз, тому вони мусять мовчати, і навіть якщо Леся запрошуватиме їх у гості, ні в якому разі не приїздити.
Наступного дня я зібрав усіх дорогих її серцю людей у квартирі й приготував справжнє свято. Вона настільки була здивована, години зо дві «відходила» від побаченого. Усі сіли за стіл, і коли прийшов час третього тосту «за кохання», взяв слово я. Спершу прочитав вірша, який написав напередодні вночі (я інколи дійсно пишу непогані вірші), а потім зробив пропозицію руки та серця. І вона чомусь відповіла мені: «Так!». (Посміхається).
— Романтика, як у кіно! До речі, а чи можна розділити романтику на банальну й не банальну?
— Романтика за своєю суттю не може бути банальною. Хіба що у мексиканських серіалах. Узагалі, романтика та кохання — багаторівневі. Як Біблія. Наприклад, навіть якщо читати Біблію 200 разів, усе одно щоразу знаходитимеш щось нове. Те ж саме і з коханням. Можна навіть і через 20 років відкрити для себе щось нове у стосунках.
— Юрію, ви вже не працюєте ведучим програми «Все для тебе». Чи не це підштовхнуло вас до того, щоб відкрити власне весільне агентство?
— По–перше, підштовхнули й ті, досить серйозні, події, що відбулись не так давно на каналі. Я дещо по–іншому подивився і на життя, і на себе... Було дуже багато розчарування.
Знаєте, я ще застав часи, коли генеральним продюсером каналу був Олександр Зінченко (дійсно хороша людина). Тоді девізом каналу був вислів «Інтер» — там, де твій дім». Так от, із цією фразою я пропрацював на «Інтері» усі 9 років і дійсно відчував, що він — мій другий дім. А коли все дуже змінилося і цей вислів змінився на «бізнес і нічого особистого», я зрозумів, що не зможу більше там працювати. Не зможу займатись людськими долями, якщо думатиму постійно про бізнес.
Але, насправді, ще за півроку до вищеназваних подій мені запропонували створити весільну агенцію «Все для тебе», від якої я тоді відмовився. Однак згодом це все ж таки відбулося.
— Як на каналі поставились до цього?
— По–різному. Хтось вважав, що я ганьблю добре ім’я програми «Все для тебе», а хтось усе ж підтримав мене.
— Юрію, що б ви могли побажати у Валентинів день нашим читачам?
— Я хотів би дещо порадити нерішучим чоловікам. Сказати їм, щоб не боялись висловлювати свої почуття, не соромились сказати тій людині, яку кохають, про те, що в них на серці. Щоб доводили та показували свої почуття. Я закликав би всіх чоловіків бути щирими. Покажіть, на що ви здатні. Але якщо раптом ви отримаєте відмову, то не будьте нав’язливими. Поважайте не лише ту людину, яку любите, а й себе. Бо не виключено: якщо так сталося, то саме так треба Господу, і ваше справжнє кохання ходить десь поруч.
Юрій Кот народився 23 січня 1976 року в Житомирі. Середню школу закінчив зі срібною медаллю. З червоним дипломом — Житомирський педагогічний інститут, за фахом — викладач української мови та літератури. Працював на обласному радіо та ведучим новин на телебаченні. Викладав українську літературу в інституті, а щосуботи їздив до Березівської школи–інтернату для дітей з вадами слуху, яким теж викладав українську літературу. 25 грудня 1998 року став штатним працівником Першого національного каналу. 2 січня 1999 року провів свій перший прямий ефір Національної лотереї. Закінчив Театральний інститут ім. Карпенка–Карого. Сподівається стати кінорежисером і знімати фільми. Був ведучим програми «Все для тебе» на телеканалі «Інтер».
Заручений. Має сина.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
