Петро Шелест.
Кругла дата Шелеста — 14 лютого. А 17 лютого — 90–річчя його наступника, Володимира Щербицького. Пригадується, як у 2003–му керівництво нашої держави вшановувало 85–річчя Щербицького. Президент Кучма задовго до дати підписав відповідний указ, аби про земляка встигли видати красиву книжку, зняти фільм, почепити пам’ятні дошки. Про 95–річчя Шелеста, за звичаєм, змовчали. Про «дивного» першого секретаря намагалися не згадувати і в радянській довідковій літературі, скажімо, десятитомній «Історії УРСР». Минулого тижня в Українському інституті національної пам’яті за «круглим столом» зібралися історики й громадські діячі, щоб обговорити, як сьогодні, в демократичній державі, слід відзначати 100–річчя одного з чільників тоталітарного режиму, який не вписався в систему.
Історико–культурний заповідник на острові Хортиця, Музей народної архітектури і побуту в Пирогові, 50–томна «Історія міст і сіл України», Палац культури «Україна», потужний Інститут теоретичної фізики в Києві — все це з’явилося на наших теренах завдяки Петру Шелесту. Аналогів цим культурним і науковим проектам не було на «шостій частині Землі». Петро Шелест керував Україною майже 10 років і, як добрий господарник, сприяв реформам для більшої автономізації республіки. В архівах зберігаються доповідні й листи Шелеста до центру, де він пропонує будувати заплановані заводи в Україні, де багато робочої сили. Якби Москва погодилася, Україна випускала б «КаМАЗи» й «Жигулі», а політично вигідний нафтотермінал, що в Новоросійську, був би в Одесі. Утім прислухалися лише до «сировинної» пропозиції: стали розробляти нафтогазові родовища на Івано–Франківщині. До розвалу СРСР там вибрали майже всі поклади.
На думку багатьох, Шелест сприяв українізації. «Це не відповідає дійсності, — каже науковий співробітник Інституту історії України Олег Бажан. — Статистика свідчить, що з 1960 по 1971 рік кількість українських шкіл зменшилася на 8 відсотків». Утім на тлі активної русифікації інших республік Україна виглядала ледь не «націоналістичною». Є свідчення, що у 1965 році міністр вищої освіти Юрій Даденков почав готувати реформу для переходу ВНЗ на українську мову. «Я переглянув документи і не знайшов такої програми», — каже Олег Бажан. Учений вважає, що позитивне сприйняття Шелеста грунтується переважно на думках діаспори, яка в той час зачитувалася витримками з його промов на з’їздах письменників і на партійних форумах.
Але ніхто не заперечить, що при Шелесті в УРСР українською мовою виходило 46 відсотків журналів і до 60 відсотків книг. Внутрішнє справочинство велося українською мовою (за попередника — Підгорного — і наступника — Щербицького — «державною» мовою в УРСР була російська). А найбільшим «злочином» Шелеста стала його книжка «Україно наша Радянська» (1970), яку в 1973–му вилучили з бібліотек. За словами керівника Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ Юрія Шаповала, у цій безбарвній книзі перший секретар злегка підкреслював якусь особливість кожної області УРСР. Журнал «Комуніст України» розцінив це як злочинне «плекання архаїчного».
Упорядник книги «Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду» Юрій Шаповал розповідає, що наприкінці 1971 року КГБ УРСР повідомив Шелеста, що на нього як на ставленика Москви готують замах двоє студентів. А він зауважив у щоденнику: «Неприємно вислуховувати все це, тим паче що насправді деякі наші питання потребують докорінного перегляду і я дійсно проводжу лінію Москви. А як же може бути інакше?». За дорученням Брежнєва Шелест допоміг «прибрати» Хрущова з посади генсека. А коли в 1969 році на Політбюро ЦК КПРС вирішували, чи слід відзначати 90–річчя Сталіна, він переконував не лише надрукувати похвальну статтю в газеті «Правда», а й встановити біля кремлівської стіни його погруддя.
«Як на мене, і Шелест, і Щербицький однаковою мірою заливали сала за шкіру науковцям–гуманітаріям, — каже директор Інституту філософії НАНУ академік Мирослав Попович. — При Шелесті нас звинувачували в формалізмі й абстрактному гуманізмі, а при Щербицькому — в націоналізмі». Олег Бажан нагадує про дві хвилі арештів дисидентів. У 1965 році було заарештовано 24 особи, а в 1967–1971 роках — 148. За ґрати потрапили, зокрема, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Василь Стус. Шелест не протестував. Водночас він став на захист Сергія Параджанова і Юрія Іллєнка. У липні 1970 роцу головою КГБ України призначили Віталія Федорчука, з метою збору компромату, зокрема про Шелеста.
Петро Юхимович виступав проти повернення до Криму кримських татар. Хоча план депортації і «сигнал» про заборону на повернення йшли з Москви. Шелест був проти еміграції євреїв з країни — це була загальна «лінія» СРСР. Утім достеменно не відомо, чия «лінія» спонукала Петра Юхимовича у 1956 році (в час Угорської революції) на посаді першого секретаря Київського обкому КПУ вимагати виселення з України студентів–угорців.
Про Шелеста кажуть, що у 1968 році він відіграв ледь не вирішальну роль у придушенні «Празької весни», «лобіював проект вторгнення військ» у Чехо–Словаччину. За архівними даними, Шелест через день доповідав у Москву про ситуацію на кордоні, побоюючись, що «негативні настрої» перекинуться на УРСР. Утім мало хто згадує, що найрадикальнішу античеську позицію мали перші секретарі Німецької Демократичної Республіки Вальтер Ульбріхт і Польської Народної Республіки — Владислав Гомулка.
Новий перший секретар ЦК Компартії Чехо–Словаччини Олександр Дубчек захотів будувати «соціалізм з людським обличчям». У Кремлі це розцінили як «загрозу втрати контролю з боку СРСР у Східній Європі». Як пише відомий історик Рой Медведєв, уже в травні 1968 року за дорученням ЦК КПРС радянські військові стали розробляти план збройного вторгнення в ЧССР. Нібито для літніх маневрів до західних кордонів СРСР (тобто в Україну) стали підганяти війська. Брежнєв нібито не був прихильником «крайніх заходів», а хотів «тиснути політично». Андропов наголошував, що треба застосовувати силу. Нині пишуть, що Шелест намагався зірвати мирні переговори між чехословацьким і радянським керівництвом на початку серпня 1968–го у Чієрні–над–Тисою, де зустрілися у повному складі Політбюро ЦК КПРС і Президіум ЦК КПЧ. Напередодні, 25 липня, Шелест зазначав у щоденнику, що з Москви подзвонив Андропов і довірливо повідомив: ситуація в Чехії все ускладнюється, а деякі члени Політбюро мають двоїсту позицію. Петро Юхимович обурився у слухавку: «Треба переходити від безкінечних розмов до конкретних справ». Андропов погодився. Мабуть, хтось ще «обробляв» довірливого Шелеста, бо на переговорах він був знервований і звинуватив чехо–словацьку сторону «в поширенні на Закарпатті листівок із закликом відділитися від СРСР». Може, й були такі листівки, та залетіли не з Праги... 20 серпня війська Варшавського договору вторглися в ЧССР, загинуло близько ста чехів і словаків.
«Шелест свято вірив: Україна — незалежна республіка у складі СРСР, — каже професор Юрій Шаповал. — Мовляв, є свій уряд, своя Верховна Рада, свій ЦК Компартії (єдиний серед союзних республік). Він болісно реагував, коли центральні органи брутально втручалися у внутрішні справи УРСР. Шелест сповідував подвійну лояльність, служив СРСР і водночас думав про Україну. Але ж скільки було українців, які сповідували одну, «єдино правильну» лінію». Доктор історичних наук Станіслав Кульчицький стверджує, що комунізм — це система, в якій людина діє запрограмовано. Петро Шелест не уявляв собі життя інакше, ніж за Статутом КПРС. Чому ж Петро Юхимович обрав комунізм, а не національний рух? На думку заступника директора УІНП, дослідника періоду Української революції Владислава Верстюка, за віком він уже не зміг отримати освіту в гімназії й університеті і формувався у радянській, пропагандистській системі освіти.
За спогадами сучасників, Петро Юхимович не боровся за владу і був людиною надто відвертою, як на свою посаду. І правдивою: не ідеально, але на тлі системи — разюче. «Він був абсолютно нетиповий, — каже Мирослав Попович. — Як влазив у ті партійні облаштунки — вони аж тріщали». Можливо, Шелест не міг збагнути, що його колеги «грають нечесно». Але ж він був членом Політбюро ЦК КПРС. «На рівні Політбюро люди завжди були причетні до найстрашніших рішень доби тоталітаризму, — пояснює заступник департаменту УІНП, доктор філософських наук Олег Білий. — Не випадково в Чехо–Словаччині після оксамитової революції був прийнятий закон не про люстрацію, а про заборону на професію, яка поширювалася лише на найвищий компартійний щабель, і не стосувалася других секретарів чи голів виконкомів».
Як же, виходячи з усього цього, відзначати в Україні 100–річчя Петра Шелеста? Історики зійшлися на думці, що слушним було б створення психологічного фільму про трагізм сильної постаті, яку перемелювала тоталітарна система. І небажаними є державні урочистості, перейменування вулиці чи встановлення пам’ятника у столиці.
Петро Шелест народився 14 лютого 1908 року в с. Андріївка на Харківщині. У 1928–му вступив у КПРС. До 27 років закінчив три ВНЗ: Харківський комуністичний університет, Інженерно–економічний інститут та Маріупольський металургійний інститут. У 1936 — 37 рр. служив у Червоній армії. З 1938 року — на партійній роботі. У час ІІ Світової війни завідував відділом оборонної промисловості Челябінського обкому ВКП(б), був парторгом на різних заводах. Після війни працював у Ленінграді на військовому заводі. У 1950 р. — повернувся в Україну, очолив військовий авіазавод. У 1953 році його призначили заступником голови Київського міськвиконкому. У 1957—62 рр. працює першим секретарем Київського обкому, а з липня 1962 по травень 1972 — першим секретарем ЦК Компартії України. У 1972 р. «переведений» до Москви, де призначений заступником голови Ради Міністрів СРСР. З 1973–го — на пенсії. Герой соцпраці, кавалер трьох орденів Леніна і ордена Червоної зірки. Вперше відвідав Україну після проголошення незалежності у 1991 році. Помер у 1996 р. в Москві. У 2007 р. перепохований в Україні, на Байковому кладовищі.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
