«Батьківщина в неволі. Волю її треба здобути. Цього зможе тільки доконати українська збройна сила. І збройну силу України Ви всі мусите підготовляти! Ви мусите ненавидіти неволю та змагати до свободи й навчити цього других! Ви всі мусите навчитися воєнного діла, щоб вміти волю здобувати. Ви всі мусите витворити в собі таку віру й створити таку силу, яка у відповідний момент започаткувала б нову епоху, щасливішу, ніж літ тому десять взад». Ці слова з листопадового числа часопису «Сурма» 1928 року свого часу були програмою дій Української військової організації. УВО тоді стала предтечею ОУН, її керівник, полковник Січових стрільців Євген Коновалець, був першим провідником легендарної Організації українських націоналістів.
28 січня — 3 лютого 1929 року, тобто рівно 75 років тому, у Відні зібралися 28 представників нелегальних українських формацій — Української військової організації, Легії українських націоналістів, Спілки української націоналістичної молоді та інших. Учасників вікопомної наради було тільки 28. Проте заснована на установчому конгресі Організація українських націоналістів стала однією з яскравих сторінок вітчизняної історії ХХ століття.
Авторитетна Енциклопедія українознавства називає «Сурму» «підпільним журналом», офіційним органом УВО. Хоча це був, швидше, невеликий бюлетень, що виходив на газетному папері і нелегально поширювався на Західній Україні. Щомісяця, обсягом від 4 до 12 сторінок. Перше число побачило світ у Берліні 1 січня 1927 року.
У 1927—1928 роках редакція перебувала у столиці Німеччини, а потім — до 1934-го — у литовському Каунасі. Наклад видання був доволі великим — до 10 тисяч примірників. Друкували окремі наклади й для українців, яких доля закинула до Америки і які хоч і були вже відрвані від рідних земель, та фінансово підтримували побратимів. Списки пожертв на «боєвий фонд» УВО публікувалися у кожному числі — у американських і канадських доларах, чеських кронах, бельгійських франках, німецьких марках.
Представництва (експозитури) УВО та кольпортери «Сурми» були там, де було найбільше колишніх вояків-українців — у Берліні, Чехо-Словаччині, «вільному місті» Гданськ, Литві. Історики українського націоналізму підкреслюють, що допомога уряду і спецслужб Литовської республіки була найбільшою. Скажімо, сам полковник Коновалець подорожував світом iз литовським паспортом, а державні органи цієї країни сприяли перекиданню чималих накладів «Сурми» на підрадянську та підпольську Україну. Робилося це за посередництва організацій «Шауло» і «Союзу визволення Вільні». У Каунасі, тогочасній литовській столиці (Вільнюс входив тоді до складу ІІ Речі Посполитої), існувало Литовсько-Українське товариство, яке очолював професор М. Біржишка. В Литві постійно жив представник УВО, а згодом і ОУН сотник Ревюк-Бартович і ще з півтора десятка членів УВО — вони себе, до речі, називали «боєвиками».
Це пояснити неважко. Головний ворог молодої держави — Польща: «Кождий польський жандарм був соймом і урядом, адміністратором і екзекутором, словом, уособленням найгіршого безправства над українським народом». Отже, «ворог мого ворога — мій друг».
«Сурма» категорично заперечувала польські «нахабно клеветничі відомости», що «цілий революційний рух, репрезентований У.В.О., не є ніяким ідейним рухом, а сама У.В.О. є нічим иншим, як агентурою чужих держав». Анонімні пропагандисти журналу спокійно розвінчували неправду польської урядової контрпропаганди — мовляв, Пілсудський як досвідчений революціонер знає, що найперше, що треба зробити, — це посіяти невіру, розкласти морально український рух в очах власного громадянства. УВО від самого початку проголосила політику опори на власні сили, а тому з обуренням відкидала підозри і наклепи, що їх поширювала польська поліція та її «тайняки». Проте УВО не відмовлялося, що «буде і мусить підпирати всяку протипольську акцію, яка тільки лежатиме в інтересі українського народу». Саме тому вожді УВО не цуралися контактів ні з німецькими, ні з литовськими воєнними і політичними чинниками. Адже «У.В.О. має за свою мету у відповідний час шляхом повстання зліквідувати польську займанщину». І цій меті підпорядковувалася вся діяльність організації.
А на те, що тодішні медіа всіляко оббріхували бойовиків УВО, «Сурма» відповіла серією дописів про терористичне минуле самого пана Пілсудського та очолюваної ним Польської соціалістичної партії (ППС). В історичному доробку есдеків були і політичні атентати (замахи), і близько 30 експропріацій державних грошей, і вбивство провокаторів, засланих у ряди пепеесників царською «охранкою». До 1917 року польські революціонери були причетні до загибелі близько тисячі (!) людей.
В одному з чисел були оприлюднені документи про те, що Юзеф Пілсудський діставав фінансову допомогу за розвідувальну діяльність проти Росії, так само як і вождь російських революційних соціал-демократів Володимир Ульянов. Тільки майбутній маршал отримував марки «на революцію» від австрійського генерального штабу, а Ленін — від кайзера.
Під час минулорічної полеміки в пресі щодо обставин українсько-польської різанини на Волині у 1943 році останній командир УПА Василь Кук висловився так: «Поляки самі виховали собі ворогів». Читаючи в «Сурмі» присуди польських судів, розумієш, що думка колишнього керівника Повстанської армії слушна. Кілька прикладів: у Золочеві засуджено 20 членів «Пласту» до двох місяців тюрми за членство в організації; священика В. Демковича у Сколе — до півроку в'язниці за проведення панахиди на горі Маківка, де були поховані стрільці, які загинули під час бою з росіянами. Або таке: «суд у Самборі засудив б(бувшого. — Авт.) ст(стрільця. — Авт.) УГА В.Панькова за події з часів визвольної боротьби на 15 років тюрми». І це у 1931 році!
Варто відзначити надзвичайну емоційну силу текстів «Сурми» і те, що її редактор Володимир Мартинець був вправним журналістом — водночас він редагував журнал «Розбудова нації», а відтак газету «Українське слово» у Парижі. До редколегії входили полковник Євген Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Роман Сушко.
Особливе місце у публіцистиці УВО займала героїка Листопадового чину, подій 1 листопада 1918 року у Львові, коли українці вперше підняли над міською Ратушею національне знамено і проголосили Західно-Українську народну республіку: «По віках неволі й національних злиднів, улиці города князя Данила зачервонілись молодою кров'ю тих, що з крісами в руках і з ідеєю незалежної України в серцях, перейняли заповіт предків: «През шаблю маєм право».
Саме члени УВО вивішували блакитно-жовті прапори на найвищих точках міста і в десяту річницю Листопадового чину — на соборі Святого Юра. І все місто, власне, його українська частина, таємно раділо, що є такі «хлопці», які не бояться ні суду, ні тортур.
Організація вимагала не тільки жертовності — смерть, як відомо, може бути й безглуздою, а й залізної дисципліни. Ось як про це писав автор «Сурми»: «Кожен атентат, кожна саботажа, взагалі кожний хоч би найменший чин члена У.В.О. не сміє бути ціллю сам для себе, але малим тільки колісцем у ланцюгу цілого ряду чинів, яких остаточною метою є підготовка цілого народу до повстання».
А це цитата наче про сьогоднішній день: «...Та страшнішим являється занепад на кожній ділянці внутрішнього життя нації. Громадянство розсипалось на гурти, що взаємно себе поборюють, не признаючись до власних вин. Серед інтелігенції завмирає почуття обов'язку, ладу й замилування до національної роботи. Програна (боротьба. — Авт.) розпрягла суспільну солідарність, придавила почуття національної чести, скріпила егоїзм та низкий, грубий матеріалізм. Та хоч як страшна наша дійсність, то все ж нема причин до зневіри!».
Журнал хоч і був нелегальним, але точно не «підземним» органом. У ньому не було місця скигленню і плачу. Це був заклик до дій, до чину.
Показово, що, незважаючи на тоталітарність європейської політики 1920—1930-х років, «Сурма» не містить шовіністичних, расистських, антисемітських гасел і статей. Хіба я знайшов поодиноку, але цікаву цитату з Беніто Мусоліні: «Революції не робляться проти війська, але з військом».
Один із читачів написав у журнал, що, на його думку, єдиним засобом боротьби з усіма окупантами є терор, і неправильно, що УВО називає себе «військовою» організацією, «вона мусить бути винятково терористичною українською організацією». Часопис йому відповів, що мети не можна досягти тільки терором. Державу можна здобути тільки повстанням і війною. Так, терор — «це один із родів зброї, один із найбільш радикальних засобів боротьби, однак не єдиний і не єдиноспасаємий». Убивство чільних представників окупаційної адміністрації має сенс лише тоді, коли народ масово веде боротьбу на інших фронтах — культурному, економічному і політичному. В іншому випадку «терор легко може стати самоціллю та виродитися у безсистемну боротьбу».
УВО діяла у підпіллі, і тому за належність до цієї організації поляки нещадно карали. Тому й бачимо в «Сурмі» застереження: «Не говоріть постороннім людям про справи У.В.О.!», «Вистерігайтесь провокаторів! Памятайте, що кожний ваш лист переходить поліц.цензуру!», «Не держіть у себе дома ніяких річей — ні документів чи записок, які можуть доказувати вашу приналежність до У.В.О.!», «Не говоріть про справи У.В.О. на публичних місцях». І навіть — «Ховайте «Сурму» перед ляхами, бо це нелєгальний орган!».
Цікавим є список книжок, які було рекомендовано прочитати кожному члену УВО. Це здебільшого російськомовні книжки, видані після 1917 року в більшовицькій Росії: Кропоткін, «Петропавловская крепость и мой побег»; Савінков, «Воспоминания террориста»; «Великий провокатор Е.Азеф»; «О взрывчатых веществах»; «Дело 16-ти народовольцев»; «Дмитрий Богров и убийство Столыпина»; «Польское движение при Александре І и Николае І» тощо.
До осені 1933 року про ситуацію в Радянській Україні журнал писав мало. ГПУ свою каральну роботу знало добре, і правда про злочини більшовиків через Збруч доходила лише вряди-годи. І тільки під час зорганізованого Москвою голоду «Сурма» змогла отримати більше інформації про жах голодомору. Але показово, що українські націоналісти не обвинувачують у нещасті зайд-москалів, а передусім своїх, «землячків»:
«До стовпа з ними, справжніми винуватцями всіх нещасть України! До стовпа з тими, що приготовили їй долю країни рабства, голоду, пошестей і людоїдства! Прикувати негідників, що своїми руками висилали транспорти на Соловки, і нікчем, що за їх плечима розстрілювали революціонерів! Імена — Коцюбинський, Шумський, Скрипник.
Не так Москва, як її холуї та посіпаки! Москва вправді рушій — мозок та споживач діла. Але злочинні руки українські! А без рук не було б і злочину».
Голод-33, на думку авторів «Сурми», — це логічний результат діяльності українських націонал-комуністів. (Подібне набагато пізніше говорив славної пам'яті Сергій Набока: «Або ти українець, або ти комуніст. Третього не дано!»). Лукава політика «коренізації» закінчилася великою кров'ю: «...Христюки, Шраги, Винниченки, Петрушевичі, Грушевські, Лозинські, Рудницькі. Пішли надавати блеску совітській дипльоматії, марки харківському совнаркому, глибини радянській науці, орієнтації галицькій політиці... Десять літ пересувала Москва, як хотіла, на шахівниці українські фігури і фігурки, добиваючи рештки національної революції на Україні. Десять літ замилювала очі, пускала туман і — била в лоб. Ловила у сіти «українізації» і на вудку автокефалії, на гачок УАН...»
Як зазначає львівський історик Михайло Швагуляк, УВО як окрема організація фактично припинила своє існування ще в 1931 році. Її найактивніші кадри перейшли до ОУН, переважно до її бойової референтури. Та все ж назва УВО в пропагандистсько-політичних цілях ще зберігалася протягом кількох років.
P.S. У цитатах збережено оригінальний правопис «Сурми» 1927—1933 рр.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
