Їм мало розкішних обійсть на малій батьківщині чи десь там у затишному ліску під Києвом, так ще й кримського Південнобережжя подавай! Для повного, так би мовити, природно–кліматичного комплекту і відчуття, що стало краще жити вже сьогодні. Тому, приміром, у тісній Великій Ялті для задоволення всієї палітри людських запитів повним ходом освоюється буквально кожен завулок, кожен більш–менш придатний для забудови клаптик навіть потенційно зсувного гірського крутосхилу, не кажучи вже про ласе узбережжя. Одначе всім місця під сонцем все одно не вистачає. Тому далі в силу вступає закон збереження земельної маси: у когось вона щезає, натомість у когось її стільки ж додається. Приблизно у такий «законний» спосіб останніми роками піддається ревізії шляхетна справа графа Михайла Воронцова — сьогоднішній Національний інститут винограду і вина «Магарач» (з тюркської — «джерело»).
За музейною вивіскою
Звичайно ж, до того, що років дванадцять тому дозволяла собі, скажімо, братва із «сейлемовського» ОЗУ, котрій був підконтрольний геть увесь ПБК разом із «Магарачом» (на території закладу збирався місцевий осередок близької до угруповання Партії економічного відродження Криму), ніхто наразі не опускається. Навіщо, коли все те саме, по суті, можна тепер зробити не по–босяцьки, а вмотивовано, завуалювавши істинні наміри всенародною турботою? Та ще й так, що комар носа не підточить. Одначе на цей раз підточив, коли принаймні взяти на віру інформацію, що на засіданні Кабміну 16 січня Юлія Тимошенко заявила про скасування минулорічного розпорядження свого попередника Віктора Януковича «Про погодження пропозиції про створення Музею виноробства «Магарач». Мовляв, те розпорядження незаконне і потрібно зберегти «Магарач» як національне надбання. От і все.
Що ж такого неприйнятного було у тому хитрому розпорядженні № 746–р? Посвячені люди стверджують: за красивою вивіскою музею як підприємства з державною часткою у його статутному фонді понад 50%, прослідковувались цілком конкретні меркантильні інтереси. Ба навіть пакет інтересів: одним махом із підпорядкування науковому закладу швиденько виводиться все те, що згодом можна буде без зайвих проблем у той чи інший спосіб приватизувати. Вивільнені ділянки — теж у діло. І знову ж таки, мешканцям відомого пансіонату сімейного типу створюють повний комфорт, позаяк ліквідують старий винзавод по сусідству. Пансіонат той разом із височезними протизсувними залізобетонними мурами розмістився точнісінько на розкорчованій колись ампелографічній колекції «Магарача» на площі у два гектари. Це придбання зроблене донецькою корпорацією «Міжрегіональний промисловий союз» років п’ять тому. Їй через ТОВ «Дельфін» належить і прилеглий санаторій «Чорноморський», звідки, власне, донецькі й накинули оком на «непридатні» для виноградної лози інститутські землі. Розкішний пансіонат для vip–персон називають не інакше як «дача Януковича».
Знову накинули оком?
Аби збагнути суть вельми заплутаної (як для сторонніх), але цілком зрозумілої для зацікавлених осіб перманентної реорганізації НІВіВ «Магарач», через що останнім часом він «схуд» на декілька об’єктів нерухомості і три з половиною гектари дорогоцінної південнобережної землі, слід спершу коротко розповісти про саму його структуру. У складі інституту, крім наукових відділів і лабораторій, є держпідприємство «Агрофірма «Магарач». Дирекція агрофірми, її промислові, колекційні й дослідні виноградники разом із винзаводом розміщені у селі Віліне Бахчисарайського району, розташоване приблизно за сотню кілометрів від самого наукового закладу. Кілька років тому до агрофірми — на правах її південнобережного відділення — приєднали іститутську дослідно–промислову базу у ялтинському селищі Відрадне неподалік Нікіти. База — це старенький винзавод, кілька дослідних майданчиків, а також розкиданих по невеличких плато і схилах 13 гектарів виноградників найкращого у Криму Мускату білого. Але це ніщо у порівнянні з масштабами села Віліне, де тільки промислових насаджень понад півтисячі гектарів. Але, як каже народна мудрість — невеликий червінчик, та дорогий. Бо унікальність Відрадного — саме «раритетний» завод та селекційні, фізіологічні ділянки навколо нього. Адже 180 років тому з них усе й починалося: на перших шести сотках у маєтку генерал–губернатора Новоросійського краю графа Михайла Воронцова в урочищі Магарач й посадили привезені з Франції виноградні саджанці, і заснували для догляду за ними спеціальний заклад. Через сім років тут же, в урочищі Магарач, відкрилась і перша в Російській імперії винокурня. Саме її продукція, зокрема, пляшка вина «Мускат рожевий Магарач» урожаю 1836 року досі зберігається в енотеці заводу. Вона занесена до Книги рекордів Гіннесса як найстаріше російське вино. Є ще на заводі цікавий закуток у вигляді старовинного італійського дворика, куди любили привозити високих іноземних гостей і членів політбюро КПРС.
Так от, минулорічне урядове розпорядження Віктора Федоровича погоджувало пропозицію Української академії аграрних наук, якій підпорядкований НІВіВ, про створення на історичному місці у Відрадному напівприватного підприємства–музею. Заводське обладнання і двадцять тисяч пляшок колекційних вин мали перемістити до Віліного. На цей переїзд і модернізацію тамтешнього заводу навіть було виділено наприкінці грудня 2007 року 12 мільйонів гривень. Хоча, за словами директора агрофірми Олени Фірсової, ці реорганізаційні плани ніхто їй не озвучував. А перший віце–президент УААН Віктор Ситник у телефонній розмові зі мною сказав, що до того рішення Кабміну академія зовсім не причетна. Іще Віктор Петрович однозначно висловився на підтримку його скасування.
Втрачені гектари?
Мав я розмову з цього приводу і з в.о. директора інституту «Магарач» Юрієм Шалімовим. Він мені чесно зізнався, що «це (мається на увазі розпорядження Юлії Тимошенко. — Авт.) в колективі не обговорювали». Його ж особисто поновлення дослідно–виробничої бази у Відрадному особливо й не тішить.
— Те, що повідомляє преса, — каже він, — тільки вершина айсберга. Ми вважаємо, що південне відділення агрофірми «Магарач», яке замикається на нас, вже давно знищено. Знищено не нашими вчинками, котрі узгоджені із земельним законодавством, а непродуманими рішеннями Масандрівської селищної ради. Це питання неодноразово порушував інститут, звертаючись до прокуратури. У нас у 1992 році було вилучено із землекористування 33,5 га — під приводом уточнення меж селища Відрадного за постановою ще Кримського облвиконкому. Після цього виділено під індивідуальну забудову понад 300 ділянок. Особняки щільним кільцем оточили наші виноградники, інколи просто залазять на них. Тим самим порушуються екологія, комплекс агротехнічних заходів. Іще таке. Ми вкладаємо кошти в експериментальну ділянку, а вона все повзе і повзе. Не було і нема в інституті необхідних коштів і на відновлення родючості грунтів.
— Але ж урядовою програмою розвитку вашого інституту на 2006 — 2010 роки передбачено начебто солідні кошти, аж 60 мільйонів гривень. Натомість інститут легко погоджується з відчуженням своєї землі... Невже не знайшлося можливості її відстояти?
— Ми оспорювали рішення селищної ради, виграли один суд, другий, третій. З Верховного Суду України прийшла ухвала повернути все на новий розгляд. «Консоль» (відома в Криму будівельна фірма. — Авт.) забрала у нас землю і перепродала «Міжрегіональному промисловому союзу».
Не сумніваюсь, Юрій Іванович говорив чисту правду. Одначе не всю. З причини, про яку можна лише здогадуватись. Бо ось що напередодні повідала газеті «Первая крымская» заступник прокурора Криму Таміла Дробницька: «Ми воювали за землі «Магарача», скасовували постанову, якщо не помиляюсь, 2002 року, якою у них відбирали землю, а з’ясувалося, що це було для того, аби вони самі її розбазарювали. Можливо, і не інститут там ініціатор, а Академія аграрних наук, але вони весь цей час по шматках відчужували землю і розтаскували її». Отакої. Кому війна, а кому — мати рідна.
Ще один шанс
Значно заповзятіше упродовж останніх п’яти років за інститутські землі разом із однодумцями воює керівник громадської організації «Наукове товариство виноградарів і виноробів України» Тагір Рамазанов. За цю «війну», власне, він і поплатився, бо втратив не тільки змогу захистити у рідному закладі, де пропрацював понад два десятиріччя, докторську дисертацію, а й втратив роботу. Причому тільки за те, що, так би мовити, «вставив палицю в колеса» директору інституту академіку Анатолію Авідзбі. А, приміром, у лютому 2005 року наполіг, аби той публічно відповів на шість конкретних запитань, які хвилювали багатьох у колективі. А саме: щодо передачі трьох земельних ділянок у приватну власність, продажу колишнього дитячого садку та контори агрофірми «Магарач» тощо. Мовляв, якими аргументами керувалась адміністрація і які дивіденди від цих операцій отримали інститут чи Українська академія аграрних наук?
На ці «капосні» запитання відкритого листа, який спеціально вивісили на дошці оголошень інституту, Тагір Магомедсаїдович відповіді так і не отримав. Натомість отримав іншу. Це стосовно його особистого небажання мати науковим консультантом директора Анатолія Авідзбу і прохання призначити іншого. Натомість вчена рада більшістю голосів засудила поведінку «вередливого» докторанта. Проте цим все не закінчилося. Через кілька місяців несподівано розформовується його рідна лабораторія фізіології та фітомоніторингу, куди Рамазанов мав повернутись по закінченні навчання у докторантурі. Іншої вакантної посади не знайшлося. Відтоді він, безробітний, судиться, щоб його залишили в інституті. І час від часу продовжує «гримати у двері», щоб усі, хто може, зупинили дерибан «Магарача», що не припинявся навіть після серії перевірок КРУ, прокуратури, СБУ, численних судів.
Нещодавно з проханням втрутитись у ситуацію довкола інституту науковець звернувся з відкритим листом до Президента Віктора Ющенка. Одночасно — через журналістів і народних депутатів — він передає відповідні документи Прем’єру Юлії Тимошенко. І свого частково таки добивається — витіснення «Магарача» з ПБК всесильними «дачниками» загальмовано. Наразі в інституті чекають на чергову перевірку КРУ.
«Я добре розумію, — щиро зізнається Тагір Магомедсаїдович, — від мене мало що залежатиме. Однак переконаний: потрібно використати будь–який шанс, який може дати бодай найменшу надію, що правда таки переможе».
