Тупик Ілліча

Площа «Красной Прєсні» має залишитися в столиці України, вирішили депутати Київської міськради на засіданні 24 січня. Заступник голови Комісії з перейменування і пам’ятних знаків Київради Сергій Рудик вбачає в такому рішенні намагання депутатів сподобатись частині електорату напередодні можливих дострокових виборів до органів самоврядування. Адже ще півроку тому фракції «Нашої України», БЮТу та Блоку Кличка підтримували ініціативи Президента України стосовно перейменування вулиць та демонтажу пам’ятників ідеологам і виконавцям геноциду, масових розстрілів, масштабних політичних репресій в Україні.

«Ми продовжуємо займатися словоблуддям...»

— Пане Сергію, нещодавно з вашої ініціативи у Києві здійснено облік пам’ятників. Виявилося, що в нашому місті — 18 монументів Іллічу...

— Ідея про пам’ятники визріла, коли наша комісія взялася за перейменування вулиць. Коли я побачив, скільки вулиць у київському реєстрі ніяк не пов’язані з видатними українцями й українською історією, — то жахнувся.

Мій проект рішення називається так: «Про розгляд питання щодо демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, які увічнюють осіб, причетних до організації та здійснення Голодомору та політичних репресій в Україні». Найчастіше захисники пам’яток епохи комунізму висувають такі аргументи: «деякі з пам’ятників є витворами мистецтва» і «це наша історія». Далі висловлюється маса всіляких перекручень, некоректних порівнянь. Мовляв, не треба бути такими, як більшовики, які після 1917 року понищили всі пам’ятники російським царям... Але є Закон України про визнання жертв Голодомору 193233 років. Ми знаємо, що тодішня комуністична влада безпосередньо причетна до цього злочину. Отож коректно порівнювати ситуацію в Україні з тією, що в Німеччині. Там сьогодні не виникає бажання поставити високомистецький пам’ятник Гітлеру, Герінгу чи іншому чільнику нацистського режиму. А ми продовжуємо займатися словоблуддям. Он Калінін, мовляв, такий симпатичний у кіно, з борідкою... Але ж його підпис стоїть під рішенням створювати «тройки» і «двойки», які розстрілювали людей без суду і слідства. Або як можна відзначати 75ті роковини Голодомору і при цьому байдуже проходити повз пам’ятник Косіору — одному з організаторів геноциду?

У моєму поданні було 29 пам’ятників. Але два з них не набрали більшості голосів на постійній комісії Київради з питань місцевого самоврядування, регіональних та міжнародних зв’язків — це пам’ятник Леніну на бульварі Шевченка, мовляв, він має мистецьку цінність, і пам’ятник Власу Чубарю, у діях якого історики не знайшли нічого відверто злочинного. Він був міністром­господарником, а не партійним діячем. Наступний крок — обговорення списку з 27 пам’ятників Постійною комісією Київради з питань культури, інформаційної політики. Після цього ми винесемо це питання на розгляд сесії.

На мою думку, з карти столиці слід прибрати лише ті імена, причетність яких до антиукраїнської діяльності, масових розстрілів і геноциду стовідсотково підтверджена. Наші історики зібрали довідковий матеріал про кожну запропоновану особу. Ми отримали список із 68 вулиць, які можна пропонувати до перейменування.

— Пригадується, вже давненько вулицю Січневого повстання називали вулицею Мазепи, а Червоноармійську — Великою Васильківською.

— Так, навіть на картах Києва ці вулиці названі поновому після того, як 20 листопада 1997 року Київрада прийняла рішення «Про повернення деяких історичних назв та перейменування на відзначення 80річчя пам’ятних подій Української революції 1917 — 20х років». Але це рішення не підписав міський голова Леонід Косаківський, бо саме відбувалося протистояння між ним і депутатським корпусом, у результаті чого мера звільнили. Отож рішення не набуло чинності. У тому переліку — 11 вулиць. Артема мали б перейменувати на Січових Стрільців, Січневого повстання — на Івана Мазепи. Пропонувалося змінити назви районів — Жовтневий, Радянський, Московський... У рішенні також сказано: «Вважати за необхідне здійснити до кінця 1997 року перенесення з вулиць, площ та проспектів Києва в інші місця пам’ятників вождям та діячам більшовицької партії — Леніну, Косіору, Петровському, Мануїльському та іншим».

«Парк радянського періоду»

— Чому досі так багато говорилося, що пам’ятки тоталітаризму потрібно демонтувати, але цього не вдалося зробити?

— Щоб зняти такі пам’ят­ники, ми маємо керуватися Законом УРСР «Про охорону та використання пам’яток історії та культури», який був прийнятий ще в часи тоталітаризму. За роки незалежності жоден склад Верховної Ради не прийняв нового такого закону. Згідно з цим нормативноправовим актом, аби місцева влада отримала дозвіл на демонтаж, треба викреслити пам’ятник з «Державного реєстру нерухомих пам’яток України», який упорядковує Державна служба охорони культурної спадщини при Міністерстві культури і туризму.

Є «пам’ятки монументального мистецтва» місцевого значення і національного. Для демонтажу пам’ятки національного значення потрібне рішення Кабінету Міністрів. Якщо це пам’ятка місцевого значення, приміром пам’ятник Леніну на вулиці Алма­Атинській, 74 у Дніпровському районі Києва, потрібен дозвіл Державної служби охорони культурної спадщини, яка теж є урядовим органом. Процедура перейменування вулиць регулюється одними нормативними документами, а демонтажу і встановлення пам’ятників — іншими. Щоб перейменувати вулицю, достатньо рішення самої Київської міської ради. А з рішенням міськради стосовно пам’ятників ми повинні офіційно звернутися до Кабінету Міністрів із проханням вилучити ці пам’ятники з державного обліку та надати дозвіл на демонтаж.

— Мабуть, питання про подальшу долю демонтованих пам’ятників також поставало в 1990х... Щоб їх не трощити молотками, а десь виставити для огляду.

— Я читав у пресі, що був задум зробити Алею пам’ятників епохи більшовизму десь на Броварському шосе. Спитав про це в кількох людей, яких вважаю компетентними в цьому питанні: Руслана Кухаренка, котрий близько 15 років працює начальником Головного управління охорони культурної спадщини Київської міської держадміністрації, та Олександра Биструшкіна, який зараз очолює Головну службу культурної політики при секретаріаті Президента. Виявилося, що такий проект не був зареєстрований. Ніхто не розглядав питання про виділення земельної ділянки під подібну виставку.

Гадаю, слід придбати земельну ділянку, непристосовану ні до якого будівництва, і закласти на ній «Парк радянського періоду», де розмістити всі ті пам’ятники: вісімнадцять Ленінів, двох Феліксів, дві Надії Костянтинівни, Косіора й Петровського...

Є люди, для яких це милий історичний період, вони хочуть класти квіти до таких пам’ятників. До того ж треба забезпечити належну охорону монументам, не дозволяти обкидати їх яйцями. Вони таким чином краще збережуться. Про постаті, втілені в пам’ятниках, розповідатимуть відповідні таблички. Хай у такий парк приходять школярі і знайомляться з історією. Але — принципова позиція: фігурам чільників тоталітарного режиму не місце на площах і вулицях Києва та інших міст і сіл України.

ДОСЬЄ «УМ»

Сергій Рудик народився у Чернівцях у 1970 р. Закінчив історичний факультет Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича (спеціальність — всесвітня історія). У 2001 р. закінчив Українську академію державного управління при Президентові України. Кандидат історичних наук. У 2005—2007 роках очолював Державний комітет України у справах національностей та міграції. З 2006 р. — депутат Київської міськради. Голова політради Київської міської організації ГП «Пора». Нещодавно вийшов з Блоку Кличка і перейшов до більшості Черновецького у Київраді.

* * *

У Києві налічується 242 вулиці, названі на честь видатних українських діячів; 135 — на честь діячів радянського періоду; 24 — на честь діячів іноземних держав, життя та діяльність яких пов’язані з Києвом, і 249 — на честь іноземців, життя й діяльність яких не пов’язані з Києвом; 156 вулиць, назви яких походять від топонімів іноземних держав.