Універсальний режисер

«Це страшна втрата, — засмучено сказала «УМ» актриса Ольга Сумська. — Можна сказати, що він був режисером мого життя, адже популярність, слава, нові ролі й пропозиції прийшли до мене після серіалу «Роксолана». Я хотіла попасти потім у кожну його картину, і він мене пробував, але акторів затверджували в Москві, бо всі фільми зараз знімаються за російські гроші, і, відповідно, вони там затверджували російських актрис. Більше того, пропрацювавши більше 10 років у театрі імені Лесі Українки, звання «Заслужена артистка України» я теж одержала з подачі Бориса Костянтиновича і студії «Укртелефільм».

66–річний режисер багато і плідно знімав, причому фільми всіх жанрів — детективи, трилери, екшени, дитяче кіно, фільми–опери, історичні серіали. Його фільмографія для цього сумного часу доволі представницька: «Диск–жокей»(1987), «Гори димлять» (1989), «Іванко і цар–поганець»(1989), «Фуфель»(1990), «Вбивство в Саншайн–Менор» (1991), «Фатальні діаманти» (1992), «Людина з команди «Альфа» (1994), «Веселенька поїздка» (1994), «Сьома каблучка чаклунки» (1999). У 1995 році Борис Нібеєрідзе взявся екранізувати історію про легендарну українську дівчину Настю Лісовську із Рогатина, яка під іменем Роксолана правила Османською імперією. Серіал багато критикували, проте популярність він мав неймовірну — цю історичну мелодраму показували телеканали Росії, Туреччини, Єгипту, Канади, Америки, а Роксолана–Сумська і султан–Хостікоєв увійшли в кіноісторію. Довго шукали гроші на продовження серіалу — чому б не продовжити, коли глядач так добре приймає, але грошей все не було, потім вони знайшлися в Росії. Словом, грузин на російські гроші довго вмовляв український істеблішмент підтримати український же міф. «Спочатку ми з Борисом Костянтиновичем були в конфлікті — із картини «Гори димлять» я просто пішла, — розповіла Ольга Сумська. — Я була молода, максималістськи налаштована, у нього теж характер твердий, от і не порозумілися. А коли я почула про початок зйомок «Роксолани», я сама запропонувала Нібеєрідзе попробувати мене на головну роль. Після цього ми дружили. Він дуже багато працював, із колосальною віддачею, на знімальному майданчику він забував поїсти, але для акторів був, як батько».

Останнім часом Борис Нібеєрідзе знімав серіали на російські гроші й для російського телебачення на студії Романа Балаяна «Ілюзіон–фільм» — у 2005 він зняв серіал «Золотые парни», у 2006–му продовження «Кровавый круг». Як сказав газеті кінорежисер Роман Балаян, по українських каналах ці серіали не показували, а в Росії у зв’язку з тим, що там показані «погані кадебешники», теж прокрутили один раз і продюсери побоюються з ним зв’язуватися. «Він був чудова, добра, щира, тиха, дисциплінована людина і режисер. Його герої поводилися не так по–звірячому, як було написано в сценарії, — каже Роман Гургенович, — він наближав їх до себе».

Останні півроку Борис Нібеєрідзе хворів, але звістка про його смерть для людей кіно виявилася все одно наглою. «Так усе містично збіглося, — каже Ольга Сумська, — у вересні минулого року Боря дзвонив із співчуттями з приводу смерті мого тата, а потім мами Віталія Борисюка, моєї свекрухи, а через кілька днів йому стало погано зі здоров’ям. Він пішов у розквіті сил». Прощання з режисером відбудеться у четвер в Будинку кіно, де поховають Нібеєрідзе — у Спілці вчора ще не знали.