У «Кошику» — цілий Всесвіт

Історія назви «Театру в кошику» — творчої майстерні Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса — зворушлива і символічна. Свого часу актриса Лідія Данильчук сплела кошик, у якому потім, під час вистав та репетицій, спав її маленький син. Було це більше десяти років тому, за цей час театр обростав виставами та реквізитом, а головне — впевненістю в тому, що обраний шлях, нехай і складний, а таки їхній.

З ідеєю зробити такий театр театрознавець Ірина Волицька та актриса Лідія Данильчук жили дуже довго. Можливо, певний час відчували її на якомусь емоційному рівні, але ця ідея точно не одномоментна. Ірина Василівна, до речі, донька Атени Пашко, займалася теорією театру, закінчила Ленінградський інститут театру, музики й кіно. Актриса Данильчук працювала у Львівському театрі Курбаса, їздила на заробітки до Америки, де читала–осмислювала Стефаника й Лесю Українку... А потім вони зустрілися і відтоді розуміються з півслова. Якось Лесь Танюк назвав Лідію Данильчук «альтер–его Ірини Волицької» — колись так працював Лесь Курбас із Йосипом Гірняком.

Про «Театр у кошику» говорять: тут проступає модерн. І справді, кожна вистава театру блискуче спростовує шанувальників чистоти жанру, які воліють бачити традиції окремо, а експеримент — окремо. Спектаклі режисера Ірини Волицької під такий поділ точно не підлягають. Це театр психологічний і магічний, ритуальний і традиційний, з елементами фентезі та ознаками приналежності до позачасової системи координат. Словом, цікавий, у чому нещодавно вчергове переконалися столичні шанувальники театру. На виставах «Театру в кошику», які наприкінці січня були зіграні на сцені Центру Курбаса, додаткові стільці доставляли у кожен вільний проміжок між сценою та залом. Окремо їх вистави у своєму блозі рекламувала навіть Оксана Забужко.

«За кордоном нас знають більше, ніж в Україні»

— Пані Ірино, у репертуарі «Театру в кошику» — Стефаник, Франко, Шекспір, сучасний французький драматург Матей Вішнєк... Яким має бути твір, щоб ним зацікавилися режисер Волицька та актриса Данильчук?

— Він має бути твором високої мистецької проби. Такими творами є українська та зарубіжна класика. Зараз уже ставлю й зарубіжну сучасну літературу, а от до сучасної української драматургії поки що руки не дійшли. Придивляюся до драматургів, до їхніх п’єс... Якщо з’явиться п’єса, що зацікавить своєю проблематикою та естетикою, то вона з’явиться і в репертуарі нашого театру. Українська драматургія зараз набирає потугу. І моє враження — вона сьогодні стоїть перед серйозним проривом.

— «Театр у кошику» побував на багатьох міжнародних форумах — якщо я не помиляюся, чи не кожна ваша вистава має відзнаку того чи іншого театрального фестивалю. А чи були випадки, коли ваші самобутні спектаклі, в яких дуже багато українських традицій, міфів, енергетики, для іноземного глядача так і залишалися чимось незвіданим?

— Так склалося, що за кордоном нас знають більше, ніж в Україні. Ми там більше шановані, ніж у себе вдома. Як це не дивно і не прикро... Часом навіть були такі закиди, що «Кошик» робить свої вистави для закордонних фестивалів. Але так можуть говорити тільки недалекі люди. Бо перше, що спонукає нас до праці і чим ми завжди керуємося, — це думка про українців. І свої вистави ми створюємо для українців. Інша річ, що, можливо, ті проблеми, які ми порушуємо, естетика, в якій працюємо, не завжди затребувані в нашій державі. Це, зрозуміло, дуже прикро. А що стосується закордонних поїздок, то ми їдемо всюди, де нас запрошують. Ми ні з одного міжнародного фестивалю не поверталися без нагород. Причому без найкращих нагород.

— Осінь та зима минулого року для вас були особливо плідними...

— Так, влітку ми завершили роботу над нашою останньою виставою «Річард після Річарда» за хронікою Шекспіра «Річард ІІІ» і одразу отримали запрошення до Єревана на міжнародний фестиваль моновистав «Арм–моно», де цей спектакль був визнаний найкращим. Після Вірменії наш «Річард» потрапив на міжнародний фестиваль моновистав у Вроцлаві й знову був визнаний найкращим. А в грудні з «Річардом після Річарда» ми були в Арабських Еміратах, на фестивалі «Фуджейра–монодрама», де були представлені вистави і з Європи, і з Арабського світу. З України запросили тільки нашу виставу, була ще цікава вистава з Болгарії та вистава Королівського театру з Англії. З радістю можу сказати, що, знову ж таки, наша вистава на цьому фестивалі була визнана найкращою. Можливо, хтось подумає, що Арабські Емірати — не така вже й театральна країна. Але це може говорити лише той, хто не дуже обізнаний зі станом справ, зокрема фестивального руху, в цій країні. Безумовно, театрів там як таких немає. Але організація фестивальних заходів у них дуже добра. Скажімо, паралельно з нашим фестивалем у Дубаї проходив знаменитий міжнародний кінофестиваль. А «Фуджейра–монодрама» — це фестиваль державної ваги, на якому були присутні найвищі особи країни, критика та професура з усього арабського світу. Після нього арабська преса писала, що Україна дала майстер–клас для всього арабського світу. Перед нами виступав колектив з Англії, й арабські журналісти писали, що вистава Королівського театру була дуже високого рівня, але українці виявилися на кілька голів вищими. Зрозуміло, що це приємно. Мені здається, що Україну за кордоном ми презентуємо з найкращого боку.

Лаконічна концептуальність

— Пані Ірино, ваші вистави відзначаються мінімалістичною сценографією. Ви проти того, щоб будувати громіздкі декорації, у вас на це не вистачає коштів чи цьому мінімалізмові є інше пояснення?

— Звісно, до певної міри це концептуально. Хоча ми живемо в такому світі, де мусимо враховувати й фінансову складову. Але щоб зробити якісну виставу, образну, естетичну, не обов’язково загромаджувати сцену. Це все можна зробити і лаконічно. Сценографічні ідеї вистав — мої: розпочинаючи роботу, я одразу ж бачу майбутню виставу цілісно. У свою чергу Лідія Данильчук тонко відчуває запропоновану естетику і талановито її розвиває.

— Останнім часом «Театр у кошику» є творчим підрозділом Центру Курбаса. Це допомагає вам жити і працювати?

— Безумовно! Але живемо ми у Львові й починали ми зі Львова. Тоді ще Центру не було, а ми починали як незалежне творче об’єднання «Театр у кошику». Умови нашого старту були жахливими — ми не мали жодних фінансових засобів. Усе, що ми робили, робили за свої кошти...

— Саме тоді ви поставили й легендарне «Украдене щастя»?

— Так, цього року «Украдене щастя», в якому разом із Лідією Данильчук грають Володимир Губанов та Роман Біль, святкуватиме своє десятиріччя. Небагато в українському театрі знайдеться вистав, які йдуть уже десять років і перебувають у такій чудовій формі. З кожним роком ця вистава дедалі краща і глибша. Все, що глядач бачить на сцені, зроблене чи придбане за свої кошти. Ми навіть їздили тоді в експедицію, в село Лолин на Івано–Франківщині. З нього походить Ольга Рошкевич, перша кохана Івана Франка, яка збирала для нього фольклорні матеріали. І цю «Пісню про шандара» (* діал. «жандарма»), яка звучить на початку нашої вистави, для Франка записала саме Ольга Рошкевич, а вже потім Іван Якович на основі цієї балади написав свою драму «Украдене щастя». Увесь пісенний матеріал, що є у нашій виставі, — він із того села. Білий домотканий половик, на якому грають актори, також придбаний у Лолині.

«Долати мур було дуже складно»

— Як Львів відреагував на вашу появу і на ваш, так би мовити, невлаштований побут?

— Ми довгий час добивалися, щоб нам дали якесь приміщення... але все впиралося в глухий кут: у нашому суспільстві не цінують людей, які хочуть і багато роблять для українського театру. Так, немає коштів, ми зробимо виставу за свої, немає приміщення — і це питання можна якось вирішувати... Але існування цього глухого кута — психологічно це найважче. Хоча ми з Лідою завжди говорили: хоч як би там було, а нам своє робить. До того ж правильність нашого шляху підтверджують наші закордонні поїздки, під час яких ми ніколи не стикалися з нерозумінням.

А коли Центр Курбаса отримав це приміщення на Воло­димирській, ми стали його творчим підрозділом. Нам тут затишно. Це інноваційна інституція, з творчими та науковими підрозділами, тут можна нарахувати чотири чи п’ять різних естетик. У мене — своя, у Лариси Венедиктової — інша... Це справді цікаво і добре, що це є.

— Пані Ірино, ви режисер і театрознавець. У зв’язку з таким цікавим професійним поєднанням хочу запитати, як вам сучасний український театр, подобається?

— Ходжу, дивлюся, пишу... Колись Леся Українка говорила: «Біль за український театр гризе мене». Так, на ваше питання я також відповіла б цією Лесиною фразою. У наш час, у період первинного накопичення капіталу, комерціалізація мистецтва, мабуть, неминуча, але ж вона не може бути такою тотальною. Театр часто керується якимись комерційними речами, але не естетичними. У багатьох є бажання створити щось таке, що дуже легко стравлюється, і заробити на цьому гроші. А потім видавати це за виставу українського театру. Зрозуміло, що для нас такий шлях є неприйнятним.

«Не хочу займатися театром, хочу — мистецтвом»

— Ви б хотіли щось поставити на великій сцені?

— Не знаю... Мабуть, це в майбутньому скоригує життя. Якщо з’явиться ідея з прицілом на велику сцену — то чому б і ні? Хоча і в камерному театрі є дуже багато невичерпного. А потім я завжди кажу: не хочу займатися театром, хочу — мистецтвом. Мистецтво можна робити і в камерному форматі.

— Репертуар «Театру у кошику» не оновлюється, як в інших театрах, а поповнюється: до спектаклів, що вже існують, ви додаєте нові і не списуєте вистави за строком давності. Вам шкода театральних робіт, з якими ви починали?

— Справді, усі вистави нашого театру — діючі. Кожна наша вистава є дуже дорогою для нас. А потім, ну як можна не грати, скажімо, «Білі мотилі, плетені ланцюги...» чи «Украдене щастя», чи «Сон. Комедія» за Шевченком, чи «Одержиму» і «На полі крові» за Лесею Українкою... По–перше, це дуже гарні акторські роботи великої актриси Лідії Данильчук, які визнані на міжнародному рівні. По–друге, ну як можна, щоб глядач не бачив те ж «Украдене щастя» — на чому він тоді буде виховуватися? Всі наші вісім спектаклів — живі, це стверджують і мої колеги–театрознавці. Зараз ми працюємо над виставою «Провина» сербського драматурга Небойши Ромчевича, яку репетирують Лідія Данильчук та Роман Біль. Думаю, наших шанувальників запросимо на прем’єру у травні. Але з наступним творчим візитом до Києва приїдемо раніше — у березні покажемо кілька наших вистав.

ДОВІДКА «УМ»

«Театр у кошику» був заснований у 1997 році. Вже за два роки перша вистава театру, «Білі мотилі, плетені ланцюги...» за Стефаником, представляла Україну на Днях української культури у Франції.

У 2000–му на Міжнародному фестивалі «Конфронтації» у Любліні (Польща) був презентований спектакль «Украдене щастя». Ця постановка отримала відзнаку за кращу жіночу роль на ІІІ Міжнародному театральному фестивалі «Золотий лев» у Львові та гран–прі за кращу виставу, відзнаки за сценографію і режисуру, кращі жіночу та чоловічу ролі на фестивалі «Класика сьогодні» (1999 р.). У 2000 році «Украденим щастям» Ірина Волицька разом зі своїми акторами представляла Львів на Днях української культури у Чехії. 2001–го вистава театру «На полі крові» (за Лесею Українкою) була відзначена на Міжнародному фестивалі моновистав «Відлуння» у Києві, за два роки на цьому ж фестивалі за кращу режисуру була відзначена вистава «Сон. Комедія».

Минулого року «Театр у кошику» побував у Петербурзі, де взяв участь у Міжнародному фестивалі моновистав «Монокль» — показали «Сон. Комедію» та як майстер–клас виставу «Білі мотилі, плетені ланцюги...». З «Украденим щастям» їздили до Парижа. Режисер–постановник театру Ірина Волицька — лауреат Державної премії ім. Леся Курбаса (2001—2002 рр.), а його провідна актриса Лідія Данильчук — лауреат Державної премії ім. І. Котляревського (2003 рік).