Історія хвороби
«УМ» уже писала про намагання міської влади реорганізувати ЦМКЛ, звівши її до рівня районної лікарні. Згадували ми й про те, як з 2002 року триває епопея з корпорацією «Проміндустрія», яка отримала від лікарні 1 гектар землі в обмін на зобов’язання побудувати консультативну поліклініку, адміністративно–господарчий комплекс та відділення патологоанатомії. Минуло шість років, а інвестори так і не виконали своїх обіцянок. Хоча, за логікою Київради, рядовій районній лікарні не личить обзаводитися таким добром. Тобто згаданий гектар може бути використаний для інших цілей. Ба, навіть не один гектар, а й усі двадцять, якими у центрі міста володіє лікарня.
Восени минулого року справи лікарні проінспектувала заступниця Черновецького з міської адміністрації Ірена Кільчицька. Після її висновків відносно того, що рівень ЦМКЛ не дотягує до статусу міської, лікарню, по–перше, перейменували (точніше, повернули їй стару, дореволюційну, назву: була Жовтнева, стала Олександрівська), по–друге, понизили у ранзі до районної і, по–третє, почали процес відторгнення Міського клінічного центру ендокринології та обміну речовин, який є частиною ЦМКЛ. Усе це сталося 25 жовтня 2007 року на сесії Київради. Відтоді мали місце ще кілька подій: було звільнено головного лікаря ЦМКЛ Валентина Бідного («на прохання колективу лікарні», як писала газета «Хрещатик») і призначено на його місце Олексія Волика (указом Людмили Качурової — начальника Головного управління охорони здоров’я та депутатки Київради від фракції «Регіонів»).
І хоч Валентин Бідний виборов у суді право очолювати Жовтневу лікарню, у ній і по цей день — два головних лікарі. А відповідно, й дві адміністрації, два бухгалтери тощо. Тож хоча багатоклітинні організми, на відміну від інфузорій чи амеб, не діляться вегетативним методом, це, очевидно, той рідкісний випадок, коли нездійсненне стає можливим. І не тільки в медицині.
Тимошенко наказала міністру вийти
А тим часом лікарі ЦМКЛ почали боротьбу за збереження своєї установи. Невдовзі після призначення Юлії Тимошенко Прем’єр–міністром медики організованими лавами вишикувались пікетувати Кабмін. «Узяли з собою бутерброди, термоси, — розповіли «УМ» учасники акції. — Адже ми не знали, як довго доведеться чекати. Проте нам пощастило: вже десь години за півтори вийшов Василь Князевич (міністр охорони здоров’я. — Авт.). Він був дещо роздратований, сказав, що якраз зараз на Кабміні мають слухати його питання, тож якщо у нас щось неважливе... Юлія Володимирівна, говорив він, особисто звернула увагу на вас і наказала мені вийти й поговорити «зі своїми медиками». Ось так ми й передали йому наші вимоги. А бутерброди віддали шахтарям — вони пікетували поруч...»
Мабуть, і міністр, і сама Юлія Володимирівна розцінили те, з чим звертались до них лікарі, як річ важливу. Принаймні 23 січня з міністерства медикам надійшов лист, а в ньому — чорним по білому: «МОЗ було підтримано звернення адміністрації та колективу лікарні щодо доцільності збереження структурної та територіальної цілісності Київської центральної міської клінічної лікарні, а також функції закладу як центральної лікарні Києва». Виконавча влада висловилась за збереження лікарні в такому вигляді, в якому вона, на щастя, існує й по цей день, і заклад, судячи з усього, з боєм вдалося відстояти. Проте, як і завжди, є одне «але».
Суїцидальні автографи
Минулої п’ятниці персоналу ЦМКЛ оголосили про видачу авансу. Дивним у цьому є вже те, що аванс видавали готівкою, хоча працівники закладу звикли користуватися банківськими картками. Окрім того, гроші рахували не в касі, а просто посеред коридору. І всім на руки видавали чомусь однакову суму грошей — 280 гривень. До того ж відомість на зарплату мала незвичний вигляд — прізвища одержувачів у ній були в алфавітному порядку. Але потім усі пазли вклалися у зрозумілу схему: декому з медиків вдалося підгледіти «шапку» того листа, на якому всі ставили підписи: це був... збір автографів на підтримку рішення Київради від 25 жовтня 2007 року.
Ось таку нехитру операцію провернули прихильники редукованої Олександрівської лікарні в піку тим своїм колегам, які боролись за збереження лікарні Жовтневої. Адже останні також збирали підписи (загалом підписались 114 лікарів та 1591 пацієнт), які й були додані до звернення на ім’я Юлії Тимошенко. От тільки в цьому випадку підписний лист лежав просто в холі Центру ендокринології, і грошей за участь в акції ніхто не роздавав. Тим паче, маскуючи подачку під аванс. Хоча, звісно, Олексій Волик таку гру заперечує, наполягаючи на тому, що гроші, які роздавали минулого тижня, були офіційною платнею за працю. Природно, що у Валентина Бідного кажуть діаметрально протилежне, звертаючи увагу на те, що згадана маніпуляція з підписами є кримінальним злочином, який полягає, зокрема, й у нецільовому використанні коштів.
От тільки що подумають про медиків ЦМКЛ у міністерстві охорони здоров’я, якщо на стіл його очільників ляже нове звернення з новими вимогами та підписами? Цього разу — з вимогами зберегти в силі рішення Київради про реорганізацію лікарні? Тобто прохання самих себе розпустити, скоротити, звільнити, ще й на додачу висікти, як унтер–офіцерську вдову? І як довести, що історія з підписами — чистої води провокація, якій несвідомо піддалися лікарі, думаючи, що отримують свої кревні...? Тож, якою буде доля ЦКМЛ, наразі невідомо. Розтин (не дай Боже, звісно!) покаже.
