Соколи з Конотопа

Пам’ятаю, як уперше проїздила потягом через станцію Крути в 1970–х роках. На лавках дрімали пасажири, хтось байдуже дивився у вікно. Поряд зі мною біля вікна сидів дідусь. «Крути, ті самі Крути», — намагався він привернути увагу. Згадався цей епізод пізніше, коли почали з’являтись публікації про ті драматичні події, а на полі біля станції був встановлений хрест. Майже щороку їду туди, щоб вшанувати пам’ять про полеглих у нерівному бою з окупантами. В одній із перших поїздок, чекаючи на потяг до Конотопа, попросилась погрітися до будинку біля станції. Господарі зустріли насторожено. Та поступово зав’язалась розмова. Здивувались, що я «не з Западної», а з Конотопа і що мені за поїздку ніхто не платив. Згадала, як на початку 1990–х, збираючись на панахиду за закатованими жителям Батурина, бачила ті ж залякані обличчя, що визирали з дворів. Батуринцям місцеві можновладці «не рекомендували» залишати оселі, бо приїдуть «бандерівці»...

А в Крутах Валентина Миронівна — так звали господиню, розповіла, що її сестра Уляна пам’ятала, як жителі сусіднього з Крутами села Печі в березні 1918–го знаходили на своїх наділах тіла загиблих та потайки ховали їх. Розповідала вона, що багато трупів скидали на відкриті залізничні платформи і відправляли в бік Бахмача. «То ви з Конотопа? — перепитала господиня, — та й ваших конотопців тоді чимало загинуло». Мене не покидала думка дізнатися більше про участь земляків у тих драматичних подіях. У збірнику «Герої Крут» (Дрогобич, 1995) Михайло Михайлик, що у складі 4–ї сотні Першої української військової школи перебував у Конотопі в січні 1918 року, згадував про недоброзичливе ставлення частини конотопських залізничників, особливо росіян, до молодих українських військових. Невже вітри національного пробудження не дістали Конотопщину? Від краєзнавця Івана Лисого я дізналась, що після першого Всеукраїнського з’їзду в травні 1917 року український військовий рух розпочався і на Конотопщині. У місті Конотопі був створений загін січових стрільців, а загальними зборами селян приміського села Підлипного затверджений загін самооборони. Керівником його став Ялисей Лисенко, студент комерційного інституту, а його заступником — Павло Лисий. До складу загону, який налічував 16 осіб, увійшли робітники залізниці, службовці. Озброєння і обмундирування загін отримував від конотопських січових стрільців. 25 січня 1918 року ці формування перед наступом російських більшовицьких вій­ськ завчасно залишили Конотоп, бо сили були нерівні. Проте встигли демонтувати пошту–телеграф і евакуювати справний вагонопаровозний парк. Мали й імпровізований бронепоїзд з гарматою та кулеметом. Цей «бронепоїзд» залишив Конотоп, руйнуючи стрілки та лінію зв’язку. Після короткого бою за Бахмач січовики відступили до станції Крути, бо їм загрожували червоні частини з боку Батурина. В бою під Крутами, маневруючи, «бронепоїзд» так дошкулив муравйовцям, що машиніста, кулеметника та артилериста Муравйов хвалився «посадіть на кол». Цим вправним кулеметником був січовик–конотопець Тимофій Денженко, бідняк, колишній підпасич вівчара. Відомо, що з Конотопа був і артилерист цього «бронепоїзда». Щоб не потрапити в оточення, січовики підібрали поранених і за сигналом паровоза відступили до Києва.

Після того як більшовики зайняли Конотоп, з родинами січовиків люто розправлялись бойовики «військово–революційної дружини», що чинила розбій і грабувала. Катували і Тимофія Лисенка за те, що його син був керівником загону січових стрільців, українізував школу, організував «Просвіту». На звинувачення, що «Ялисей бандит, втік з Петлюрою», батько гордо відповів: «Мій син не бандит, а сокіл». За таку сміливість його забили до смерті.

Трагічна доля і Тимофія Денженка. Він важко перехворів на тиф. З односельцем померлого Демченка (під цим прізвищем) поїхав на Черкащину. Закінчив робітфак, інститут у Дніпропетровську. Та був упізнаний підлипенцями. На затримання їздив односелець Денженка Архип Батюк, колишній активіст розбійницької дружини бойовиків. Підійшов до нього, коли той сидів у їдальні, і голосно привітався: «Здоров, Денженко». Той здригнувся. Так був заарештований і розстріляний хоробрий учасник бою під Крутами.

На жаль, імен інших конотопців, які стали на захист молодої Української держави, ми не знаємо. Краєзнавець Іван Лисий казав, що люди і досі бояться називати імена своїх рідних, які брали участь у бою під Крутами. Тож, збираючись щорічно на политому кров’ю героїв крутянському полі, конотопці вшановують і своїх земляків, що мужньо боронили українську землю від московських більшовицьких орд.

Зоя ШАЛІВСЬКА